Придержуючи зубами мокрий від поту шнурок натільного хрестика, вона поквапливо дає йому грудь, крізь зціплені зуби шепоче: "Любий ти мій, синочок ! Прехороший ти мій ! Заморила тебе голодом мати..." Гришко, все ще ображено схлипуючи, ссе й боляче прикушує зубенятами пипку. А поруч стоїть, клепає косу, молодий чорноусий гришків батько. Спід оїіущених вій вона бачить його усмішку й голубі білки усміхнених очей... їй важко дихати від спеки, піт спливає з лоба й лоскоче щоки, і мерхне, мерхне світло перед очима.
Вона очутилась, провела, рукою по мокрому від сліз обличчю й потім довго лежала, мучачись від страшного припадку задухи, часом непритомніючи.
З вечора, коли Докійка з чоловіком поснули, вона зібрала останні залишки сили, встала, вийшла надвір. Оксана, що допізна шукала зниклу з череди корову, поверталась додому й бачила, як Іллівна, повільно ступаючи, похитуючись, пішла на тік. "Чого ‘ це нона, хвора, туди пішла ?" — здивувалась Оксана і, обережно підійшовши до плоту, що відгороджував мелеховський тік, заглянула туди. Світив повний місяць. Із степу набігав вітрець. Від ожереду соломи на голий, втовчений кам'яними котками тік лягала густа тінь. Іллівна стояла, придержуючись руками за тин, дивилась у степ, туди, де наче недосяжна далека* зірочка мерехтіло розпалене косарями багаття. Оксана виразно бачила осяяне блакитним місячним світлом припухле обличчя Іллівни, сиве пасмо волосся, що вибилось спід чорної бабської шальки.
Іллівна довго дивилась у присмеркову степову синяву, а потім неголосно, наче він стояв недалеко біля неї, покликала :
— Гришенько ! Рідненький мій ! — Помовчала, і вже іншим, низьким і глухим голосом сказала : — Кровинонько моя!
Оксана вся здригнулась, пойнята незбагненним почуттям туги і страху, і, раптом одхилившись від плоту, пішла до хати.
Тієї ночі Іллівна зрозуміла, що скоро помре, що смерть уже стоїть у неї в головах. На світанку вона дістала з скрині сорочку Григорія, згорнула й поклала під подушку ; приготувала й своє, на смерть, у що мали її вбрати після останнього зітхання.
Вранці Докійка, як завжди, прийшла провідати матір. Іллівна дістала спід подушки акуратно згорнуту сорочку Григорія, мовчки подала її Докійці.
— Що це ? — здивовано спитала Докійка.
— Гришина сорочка ... Віддай чоловікові, нехай носить, на ньому його стара, мабуть, зіпріла від поту...— ледве чутно промовила Іллівна.
Докійка побачила чорну, материну спідницю, сорочку і ма-терчаті чирики, що лежали на скрині,— все, в що вбирають покійниць, випроваджаючи їх у далеку дорогу,— побачила й зблідла.
— Що це ви, мамуню, на смерть приготувались? Приберіть його ради Христа ! Господь з вами, рано вам про смерть .думати !
— Ні, пора мені...— прошепотіла: Іллівна.— Моя черга ... Діток бережи, доглядай, поки Гриша повернеться ... А я вже його, видно, не діждусь... Ой, не діждуся !..
Щоб Докійка не бачила її сліз, Іллівна одвернулась до стіни й закрила обличчя хусткою.
Через три дні вона померла. Ровесниці Іллівни обмили її тіло, нарядили в смертне, поклали на столі в кімнаті. Увечері Оксана прийшла попрощатися з покійною. Вона, насилу впізнала в похорошілому й строгому обличчі мертвої маленької бабусі образ колишньої гордої й могутньої Іллівни. Доторкнувшись губами до жовтого, холодного лоба покійної, Оксана помітила знайоме їй, непокірне пасмо сивого1 волосся, що вибилось спід біленької хустинки на голові, і крихітну, круглу, зовсім як у молодої, раковинку вуха.
По згоді з Докійкою Оксана завела дітей до себе. Вона нагодувала їх — мовчазних і наляканих новою смертю,— поклала спати з собою. Дивне почуття пойняло її, коли вона обіймала принишклих діток рідної їй людини, що пригорнулись до неї з обох боків1. Півголосом вона сталаї розказувати їм чувані в дитинстві казки, щоб хоч чимнебудь розважити їх, відвернути від думок про мертву бабусю. Тихо, співучо доказувала вона казку про. бідного сирітку Івасика :
Гуси, гуси, гусенята,
Візьміть мене на крилята,
Занесіть мене В рідну сторононьку...
і
І не встигла докінчити казку, як почула рівне дихання дітей. Мишко лежав скраю, тісно притулившись лицем до її плеча. Оксана рухом плеча обережно поправила його закинуту голівку і раптом відчула в серці таку безжалісну, пекучу тугу, що горло їй перехопила спазма. Вона заплакала тяжко й гірко, здригаючись від ридання, але навіть не могла витерти сліз : на руках її спали діти Григорія, а їй не хотілося їх будити.
IV
Після смерті Іллівни Кошовий, що лишився в> домі єдиним і повновладним господарем, здавалося б, мусив був. ще з більшою запопадливістю взятись за перебудову господарства, за дальше його поширення, але на ділі вийшло не так: що день, то з меншою охотою працював Мишко, все частіше десь ходив з дому, а вечорами допізна сидів на ганку, курив, думав про щось своє. Докійка не могла не помітити зміни, що сталася з чоловіком. Вона не раз здивовано спостерігала, як Мишко, що раніше трудився до цілковитого самозабуття, раптом ні з того, ні з сього кидав сокиру або рубанок і сідав десь осторонь відпочивати. Те саме було й у полі, коли сіяли жито : обійде Мишко два рази гони, спинить волів, скрутить цигарку й довго сидить на ріллі, покурює, морщить лоба.
Докійка, що успадкувала від батька практичну кмітливість, з тривогою думала: "Ненадовго його вистачило ... Або хворіє, або просто лінується. Біди я наберуся з таким чоловіченьком І Неначе він у чужих людей живе : півдня курить, півдня чухається, а робити ніколи ... Треба з ним побалакати якось обережно,-щоб не розсердився, а то якщо він І далі так упадатиме за хазяйством, то злиднів з хати й лопатою не вигребеш ..."
Одного разу Докійка обережно спитала:
— Щось ти ніби не той став, Мишко, чи не хвороба тебе доймає ?
— Яка там хвороба! Тут без хвороби нудно,— з досадою відповів Мишко й рушив волами, пішов за сівалкою.
Докійка вважала, що допитуватись далі незручно : кінець —кінцем, не жіноче це діло — вчити чоловіка. На тому розмова і скінчилась.
Докійка помилилась у своїх здогадах. Єдиною причиною, яка перешкоджала Мишкові працювати з колишньою старанністю, було переконання, яке зростало в ньому день — у — день, що передчасно осів він у рідному хуторі: "Ранувато я взявся до хазяйства, поспішив..." — з досадою думав Мишко, читаючи в окружній газеті зведення з фронтів або слухаючи вечорами розповіді демобілізованих козаків червоноармійців-. Але особливо тривожив його настрій хуторян : деякі з них одверто говорили, що радянській владі до зими буде кінець, що Врангель вийшов з Таврії і разом з Махном підходить уже до Ростова, що союзники висадили в Новоросійську величезний десант... Чутки, одна безглуздіша за одну, ширились по хутору. Козаки, що повернулись з концентраційних таборів і рудників та встигли за літо роз'їстись на домашніх харчах, трималися осібно, ночами пили самогон, були в них якісь свої балачки, а зустрічаючись з Мишком, з удаваною байдужістю питали : "Ти газетки почитуєш, Кошовий, розкажи, як там Врангеля, скоро доконають ? І правда це чи брехня, що союзники знов на нас пруть ?"
Якось проти неділі ввечері прийшов Прохір Зиков. Мишко тількищо повернувся з поля, умивався, стоячи біля ганку. До-кійка зливала йому воду з глечика на руки, з усмішкою дивилась на худу, засмаглу шию чоловіка. Прохір, поздоровкавшись, сів на нижній приступці ганку, спитав :
— Про Григорія Пантелевича нічого не чути?
— Ні,— відповіла Докійка,— не пише.
— А ти за ним скучив ? — Мишко витер лице й руки, беа усмішки глянув в очі Прохоров!.
Прохір зітхнув, поправив порожній рукав сорочки.
— Само собою. Вкупі всю службу; зламали.
— І знов, думаєте доламувати ?
— Тобто що ? '
— Ну, службу?
— Ми з ним своє одслужили.
— А я думав, що ти його ждеш не діждешся знов служити,— так само без усмішки продовжував Мишко.— Знов воювати проти радянської влади...
— Ну, це ти дарма, Михайле,— ображено промовив Прохір.
— Чого1 жі дарма? Чую я про всякі балачки, що по хутору ходять.
— Хіба я говорив таке ? Де це ти чув ?
— Не ти, а такі от, як ти з Григорієм, котрі все "своїх" ждуть.
— Я цих "своїх" не жду, мені всі однакові.
— Оце й погано, що тобі всі однакові. Ходім до хати, не ображайся, це я жартома говорив.
Прохір неохоче зійшов по східцях і, переступивши поріг сіней, сказав;
— Жарти твої, браток, не дуже веселі... Про старе забувати треба. Я за це старе оправдався.
— Старе не все забувається,— сухо сказав Мишко, сідаючи за стіл.— Сідай вечеряти з нами.
— Спасибі. Звісно, не все забувається. От руки я позбувся — і радий би забути, та воно не забувається, кожну мить про це пам'ятаєш.
Докійка, подаючи на стіл і не дивлячись на чоловіка, спитала :
— Що ж, по — твоєму, хто в білих був, то їм ніколи це не проститься ?
— А ти як думала ?
— А я так думала, що хто старе згадає, той, кажуть, щастя не має.
, — Ну, це, може, так по євангелії гласить,— холодно сказав Мишко.— А по — моєму, мусить людина завжди відповідати за свої діла.
— Власть про це нічого; не говорить,— тихо сказала Докійка.
їй не хотілось сперечатися з чоловіком при сторонній людині, але в душі вона була ображена на Михайла за його, як їй здавалось, недоречні жарти з Прохором і за ту неприязність, яку він одверто висловив до брата.
— Тобі вона, власть, нічого не говорить, їй з тобою нема про що говорити, а за службу, в білих треба відповідати перед радянським законом.
— І мені, виходить, відповідати ? — поцікавився Прохір.
— Твоє діло теляче: наївся та й в обору. З денщиків тут не питають, а от Григорію доведеться, коли заявиться додому. Ми в нього спитаємо за повстання.
— Це ти, чи що, питатимеш ? — Докійка, блиснувши очима, поставила на стіл миску з молоком.
— І я спитаю,— спокійно відповів Мишко.
— Не твоє це діло... Без тебе знайдуться питальники. Він у Червоній Армії заслужив: собі прощення...
Голос Докійки тремтіві. Вона сіла до столу, перебираючи пальцями шлярку хвартуха. Мишко,, немов він і не помітив, як захвилювалась дружина,— так само спокійно продовжував:
— Мені теж цікаво спитати. А з прощенням зачекати треба ... Треба ще роздивитись, як він його заслужив: Нашої крові він пролив немало. Ще приміряти треба, чия кров переважить ...
Це був перший нелад за весь час їх спільного життя з До-кійкою.