Листа принесла з пошти Докійка. Поштмай-стер, даючи його їй, кланявся, трусив лисиною, принижена розводив руками:,
— Ви, ради бога, пробачте мені, що листа я розпечатав. Так і скажіть татові: мовляв, Фирс Сидорович листа, так і так, розпечатав. Дуже йому було цікаво, мовляв, про війну дізнатися, як там і що... Ви вже даруйте і батенькові Пантелеєві Прокоповичу так і доложіть.
Проти звичаю він був розгублений і вийшов провести До-кійку, не помічаючи того, що ніс його до половини вимазаний атраментом.
— Вже ви там того... Не сердитеся, крий боже... Я ж по знайомості... — Ще щось недоладне плів він услід Докійці, вклонявся, і в цьому відчула вона щось мов пересторогу.
Додому повернулася схвильована, довго не могла дістати з-за пазухи листа.
— Мерщій, ти!!. — гримнув Пантелей Прокопович, погладжуючи тремтячу бороду.
Докійка, дістаючи конверта, швиденько говорила:
— Поштмайстер сказав, що прочитав листа' з цікавости і щоб ви, тату, на нього не ображались.
— Чорт з ним. Від Грицька? — напружено спитав старий, дихаючи з сопінням в обличчя Докійці. — Від Григорія мов би? Від Петра, чи що?
— Татуню, ні... Рука чужа на листі.
— Читай ти, не томи! — закричала Іллівна, важко підкочуючись до ослону (в неї пухли ноги, ходила вона, рідко ними переступаючи, наче на коліщатах котилася). Засапавшись прибігла знадвору Наталка, стала коло печі, стиснувши ліктями груди, скособочивши покалічену шрамом шию. На губах її трепетно, соняшним зайчиком тремтіла усмішка, вона сподівалася поклону від Гриця і хоч малої, хоч побіжної згадки про неї в нагороду за її собачу прив'язаність, за вірність,
— Дарка ж де? — шепнула стара.
— Цитьте! — зикнув Пантелей Прокопович (лють округлила його очі) і до Докійки: — читай!
— Повідомляю вас, — почала Докійка і, сунучись з лави, тремтячи, крикнула не своїм голосом:
— Тату! Татуню!.. Ой, ма-а-а-мо! Гриць наш!.. Ох, ох!.. Гриця... Вбили!..
Плутаючись у листі миршавої герані, билася на вікні строката оса, дзижчала. На дворі мирно квоктала курка, в настіж розчинені двері чути було далекий дитячий дзвін-котливий сміх.
Обличчя Наталчине потворив корч, а кутки вуст, ще не встигли стерти недавньої трепетної посмішки.
Підводячись, паралічно тіпаючи головою, нестямно дивився Пантелей Прокопович, як корчилася долі Докійка.
"Повідомляю Вас. що син Ваш, козак 12-гО' дінського козачого . полку, Григорій Пантелеевич Мелехов, вночі проти 16 серпня цього року загинув у бою під містом Кам'янка-Струмилове. Син ваш поліг смертю хоробрих, хай це буде утіхою у великому Вашому горі. Майно, що залишилось, буде передано рідному братові його Петрові Мелехову. Кінь залишився при полку.
Командир четвертої сотні, підосавул Полковников Дійова армія.
18 серпня 1914 року".
Після звістки про смерть Григорія Пантелей Прокопович якось зразу подався. Він старішав з кожною дниною на очах у близьких. Невідворотна розв'язка настигала його: зраджувала пам'ять і мутився розум. Він ходив по господі згорблений, чавунно-почорнілий; гарячковий маслянистий виблиск очей виявляв його душевне збентеження.
Листа від командира сотні він сам поклав під образи І кілька разів на день виходив до сіней, кивав Докійці пальцем.
— Вийди но до-мене.
Та виходила.
— Принеси листа про Григорія. Читай! — наказував він, боязко поглядуючи на двері світлиці, за якими томилася в невимовній тузі Іллівна, — Ти тихше читай, як сама собі, — хитро підморгував він, весь корчачись, показуючи очима на двері: — тихше читай, а то мати... Біда... — Докійка, ковтаючи сльози, перечитувала .першу фразу, і Пантелей Прокопович, що звичайно сидів навпочіпки, підносив сторч широку як кінське копито, чорну долоню.
— Стривай! Далі знаю... Віднеси, поклади під божник...
Ти тихше, а то мати наша... — і знову він потворно підморгував і весь кривився, мов деревна кора на вогню.
Сивів він кружинами, сліпучо-біла сивизна швидко поплямила голову, нитками розкидалась у бороді. Він став ненажерливий, їв багато і неохайно.
На дев'ятий день після панахиди запросили попа Віса-ріона і рідних на поминки по забитому воїні Григорії.
Пантелей Прокопович їв швидко ,й жадібно, на бороді його кільцями лежала локшина. Іллівна, що із страхом придивлялася до нього ці останні дні, заплакала.
— Старий! Що це ти?..
— А? Чого? — захапався старий, підводячи від полив'яної миски каламутні очі. Іллівна махнула рукою і відвернулась, бгаючи коло очей вишиваний рушник.
— їсте ви, тату, наче три дні не ївши, — зі злобою сказала Дарка й блиснула очима.
— їм? А ну, так... так... так... я не буду... — збентежився Пантелей Прокопович. Він розгублено оглянув усіх за столом і, пожувавши губами, замовкнув, на запитання не відповідав, супився.
— Кріпись, Прокоповичу, чого це ти так уже в розпач упадаєш? — після поминок бадьорив його піп Вісаріон.— Смерть його свята, не гніви бога, старий. Син за царя і батьківщину терновий вінець прийнявша ти... Гріх, Пантелею Прокоповичу, гріх тобі... Бог не простить!
— Я й так, батюшко... Я й те кріплюсь. "Смертю хоробрих забитий", командир он пише.
Поцілувавши в руку священика, старий припав до одвірка і вперше за весь час після звістки про смерть сина заплакав, увесь здригаючись.
З того дня переломив себе і від удару духовно очутився.
Кожен по-своєму вилизував рану.
Наталка, почувши від Докійки про смерть Григорія, вибігла на двір. "Смерть заподію! Кінець тепер мені. Швидше",— гнала її, вогнем пекла думка. Вона пручалася в Дар-чиних руках і з радісною полехкістю приймала непритомність, аби віддалити ту хвилину, коли повернеться свідомість і владно нагадає про те, що сталося. Тиждень перебула в лихому забутті і повернулася в реальний світ інша, притихла, виснажена чорною неміччю... Невидимий покійник пребував у Мелехівському курені, і живі пили його васильковий трупний запах.
XVII
Мелехови на дванадцятий день після звістки про смерть Григорія дістали від Петра аж два листи зразу. Докійка ще на пошті прочитала їх і — то летіла додому, мов та зі-линка, підхоплена вихром, то хитаючись тулилася до тинів. Не абиякого переполоху наробила вона по хуторі і надзвичайне хвилювання внесла в хату.
— Живий Гриць!.. Живий наш рівненький!.. — ридаючи голосом лементувала вона ще здалека. — Петро пише!.. Поранений Гриць, а не забитий!.. Живий, живий!..
"Вітаю вас, любі тато й мамо, — писав Петро в листі, поміченому датою від 20 серпня. — Сповіщаю вас, що наш Грицько мало не віддав богові душу, а тепер, хвалити бога, живий і здоровий, чого і вам бажаємо від господа бога, здоров'я та щастя. Під містом Кам'янка-Струмілове був їхній полк у бою, і під час атаки бачили козаки з його чоти, що зрубав його палашем угорський гусарин, і Григорій.упав з коня, а далі нічого не було нам відомо. І хоч як я питав у них, нічого не могли вони розказати. Згодом уже дізнався я від Михася Кошового, — приїздив Михась до нашого полку для зв'язку,— що пролежав Григорій до ночі, а вночі опритомнів і поповз. І повз він за зорями, дорогу визначаючи, і натрапив на пораненого нашого офіцера. Був цей офіцер поранений — підполковник драгунського полку, і поранило його набоєм у живіт та ноги. Григорій узяв його і проволік на собі шість верстов. А за це вийшла йому відзнака — георгієвський хрест і в' молодші урядники попромований Грицько. Он як! Поранений Грицько зовсім легко, стругнув його неприятель палашем по голові, шкіру стесав; а впав він з коня і умлів. Тепер він у лавах,— казав Михась. Ви вибачайте, що так написано. Пишу на сідлі, і дуже хитає".
В другому листі просив Петро прислати йому сушні з "рідних дінських своїх садків", і просив не забувати, писати частіш, там же лаяв він Григорія за те, що за словами козаків, погано Грицько доглядає коня, а йому, Петрові, досадно, бо кінь гнідий його, Петрів, власний і кревний; прохав батька від себе написати Григорієві.
"Я йому доводив вже через козаків, що коли він не доглядатиме коня, як свого, то зустрінемось і я йому пику мазкою вмию, хоч він і хрестовий кавалер тепер"
— писав Петро.
Далі йшли незчисленні поклони, і від пом'ятих, змочених дощем рядків листа відчутно віяло гірким сумом. Не солодко, видно, і Петрові давалася служба.
Шкода було дивитись на Пантелея Прокоповича, приголомшеного радістю. Він, зграбаставши обидва листи, ходив з ними по хуторі, ловив письменних і "примушував читати,— ні, не для себе, а радістю пізньою хвалився старий перед усім хутором.
— Ага! Бач, як Грицько мій? А? — підносив він сторч копитасту долоню, коли читач, спотикаючись по складах, доходив до того місця, де Петро описував подвиг Григорія, що на собі проволік шість. верстов пораненого підполковника.
— Перший хрест на весь хутір має, — пишався старий і, ревниво відбираючи листи, ховав їх у підшивку м'ятого кашкета, йшов далі, шукаючи іншого письмака.
Сам Сергій Платонович, побачивши його у вікно крамниці, вийшов, скидаючи кашкета.
— Зайди но, Прокоповичу.
Він тиснув старому руку своєю м'ясистою білою рукою, говорив:
— Ну, вітаю, вітаю... Кхм... Таким сином пишатись треба, а ви його відпоминали. Читав про його подвиг у газетах.
— І в газетах прописано? — давився Пантелей Прокопович сухою спазмою.
— 'Є повідомлення, читав, читав.
Сергій Платонович сам дістав з полиці три чвертки найкращого турецького тютюну, не важачи насипав у мішечок дорогих цукерків і, передаючи все це Пантелеєві Прокоповичу, сказав:
— Посилатимеш Григорієві Пантелеевичу посилку, надішли від мене" поклін і оце.
— Бо-ж-же мій! Честь то Грицькові яка!.. Весь хутір про нього гомонить!.. Дожив я!.. — шепотів старий, сходячи з приступок Мохівської крамниці. Він висякався рукавом чекменя, розчавив лоскотливу сльозу, подумав: "Старію, видно. Слабкий на сльозу став... Ех, Пантелею, Пантелею, куди життя розтринькав? Мов з кременю був раніше, з баржі лантухи по вісім пудів таскав, а тепер? Підкосив мене Грицько трошки..."
Він закульгав вулицею, притискуючи до грудей торбинку з цукерками і знову думки його, мов чайка над болотом, вилися навколо Григорія, наверталися на пам'ять слова з листа Петрового.
Отоді й зустрівся йому сват Коршунов. Він перший озвався до Пантелея Прокоповича.
— Ей, свате, зажди но!
Вони не бачились з дня оголошення війни. З того часу, як пішов Григорій з дому, зайшли в них стосунки не то щоб ворожі, а холодно-натягнуті.