То слухай же: ми стаємо запорукою життєвості того, що ти створиш із нашою допомогою. Ти будеш проводарем, задаватимеш тон майбутньому, твоїм ім'ям присягатимуться юнаки, яким завдяки твоєму божевіллю вже не доведеться самим бути божевільними. Завдяки твоїй хворобі вони втішатимуться здоров'ям, і в них ти будеш здоровий. Мало того, що ти прорвешся крізь гнітючі лабета часу, — ти ще й прорвешся крізь самий час, крізь культурну епоху чи, краще сказати, крізь епоху культури та її культу і зважишся скуштувати варварства, подвійного варварства, бо воно настає після доби гуманізму, після найзаповзятливішого лікування коренів і міщанської витонченості. Повір мені, навіть на теології воно розуміється краще, ніж культура, що відкинула культ, що й у релігії вбачала тільки культуру, тільки гуманність, а не ексцес, не парадокс, не містичну пристрасть, не антиміщанську авантюру. Ти ж, думаю, не дивуєшся, що про релігію з тобою говорить Святий Вельтен217? Трясця його матері! А хто ж іще, хотів би я знати, завів би з тобою сьогодні балачку про неї? Не ліберальний же теолог? Я ж, зрештою, єдиний, на кому воно тримається! За ким ти визнаєш теологічну екзистенцію, як не за мною? І хто згодиться на теологічну екзистенцію без мене? Те, що релігія — мій предмет, так само незаперечне, як і те, що вона — не предмет міщанської культури. Відколи культура відкинула культ і зробила культ із себе самої, вона сама стала покиддю, і за якихось п'ятсот років світ так переситився нею і так від неї стомився, ніби, salva venia [122], виїв її цілий казан…
Саме тепер — ні, трохи раніше, вже як він повчальним тоном низав гладенькі фрази про себе самого як про охоронця релігійного життя, про теологічну екзистенцію чорта, — я помітив, що з ним знову сталася зміна: він уже не скидався на близького до музики інтелігентика в окулярах, як кілька хвилин тому, й сидів уже не в чемній позі в куточку канапи, a légèrement [123] погойдувався на округлому поруччі, сплівши на колінах пальці й великі відстовбурчивши. Коли він говорив, його роздвоєна борідка ходила вгору й униз. Над розтуленим ротом, в якому видно було маленькі гострі зуби, стирчали в обидва боки гостро накручені вусики.
Хоч я й закляк з холоду, а засміявся, побачивши цю нову метаморфозу.
— Ваш слуга покірний! — сказав я. — Радий познайомитися з вами ще й з таким, дуже гарно з вашого боку, що ви мені читаєте тут, у залі, privatissimum [124]. Позаяк мімікрія вас геть переінакшила, я тішу себе надією, що тепер ви ладні задовольнити мою цікавість і, щоб довести своє існування незалежно від моєї уяви, розповісте мені не лише про такі речі, які я сам знаю, а й про такі, які я хотів би дізнатися. Ви багато говорили мені про свій крам — пісковий час, а також про біль, яким треба платити за високі осягнення в житті, але нічого не сказали про кінець, про те, що буде після нього, про довічну сплату боргу. Ось що мені цікаво почути, а ви, хоч скільки вже сидите тут, жодного разу не забалакали про це. Хіба можна укладати угоду, не знаючи від літери до літери, чим доведеться платити? Шпарте! Як там живеться в Клеперлінових палатах218? Що чекає на тих, хто прихилився до вас, у вашому кишлі?
Він (тоненько, верескливо сміючись). Хочеш знати про pernicies, про confutatio? Оце-то цікавість, оце-то вчений запал молодості! У тебе ж іще стільки часу, море часу, і перед тим тебе ще хвилюватиме стільки подій, що де там думати про кінець чи бодай про ту мить, коли вже пора буде подумати про нього. Але я не відмовляюся відповісти тобі, і мені не треба нічого приоздоблювати — хіба тебе може справді непокоїти те, до чого ще так далеко? Тільки от говорити про це, властиво, важко, тобто про це, властиво, взагалі не належить говорити, бо якраз те, що йому властиве, не вкладається ні в які слова. Можна вжити купу слів, але всі вони будуть лише замінниками, заступатимуть назви, яких взагалі не існує. Їм не випадає брати на себе завдання означати те, що ніколи не підлягало означенню, чого не віддадуть ніякі слова. В цьому й полягає таємна радість і впевненість пекла, що воно не підлягає означенню, що воно сховане від мови, що воно якраз тільки є, але не може потрапити в газету, стати загальновідомим, через слово зробитися об'єктом критичного пізнання, коли для нього слова "підземелля", "льох", "глухі мури", "безгоміння", "забуття", "безвихідь"— лише бліді символи. Символами, голубе, й доводиться задовольнятись219, коли говориш про пекло, бо там усе кінчається — не відповідні словесні означення, а взагалі все, це навіть головна його ознака, найзагальніша властивість і одночасно те, що найперше взнає там прибулий, чого він спочатку не годен збагнути своїми, так би мовити, здоровими почуттями й не хоче збагнути, бо йому весь час заважає розум чи ще якась обмеженість сприйняття, бо це, сказати б коротко, щось неймовірне, таке неймовірне, що прибулий біліє з жаху, неймовірне, хоч йому зразу замість вітання чітко й переконливо повідомляють, що "тут кінчається все", тут ніхто не пожаліє, не зласкавиться, не зглянеться, не зверне ніякісінької, бодай найменшої уваги на благально-недовірливе: "Ну, не можете ж ви, не можете так зробити з душею". Роблять і не відповідають перед словом, роблять у глибокому льоху, куди не доходить жоден звук, не досягає Божий слух, — у вічності. Ні, про це негарно говорити, це перебуває поза мовою, мова не має до нього ніякого стосунку, не має з ним нічого спільного, тому вона й добре не знає, який тут ужити час, і з біди вдається до майбутнього, як сказано ж: "Там буде лемент і скрегіт зубів". Що ж, цих кілька слів вибрано з групи досить промовистих, а однаково вони — тільки бліді символи, які майже не мають нічого спільного з тим, що "буде там", — у забутті, яке ні перед ким не відповідає, за глухими стінами. Це правда, в тій глибині, до якої не доходить жоден звук, буде досить гамірно, так гамірно, що аби вухо витримало, занадто гамірно від крику й вереску, зойків і зітхань, ревіння, голосіння, вищання, бурчання, нарікань і благань тих, кого мучать, від захоплених вигуків тих, хто мучить, — так гамірно, що ніхто не розпізнає свого власного голосу, бо він потоне в загальному лементі, густому, потужному, радісному витті пекла, в ганебних трелях вічно необмеженого у своїй сваволі неймовірного і безвідповідального. Не слід забувати і страхітливого стогону любострастя, що долучається до всього цього, бо нескінченна мука, якій не ставить межі спротив катованих, колапс чи непритомність, вироджується в ганебну хіть, через що люди, які мають певну інтуїцію, кажуть навіть про "любострастя пекла". З цим пов'язаний елемент глуму і найбільшої наруги, який мають у собі тортури, бо пекельна втіха означає знущання з безмежної муки і йде в парі з сороміцькими жестами та гидотним реготом: звідси вчення, що приреченим, крім страждань, судилися ще й глузи та ганьба, навіть що про пекло слід казати як про моторошне поєднання цілком нестерпних, а проте вічних мук і сорому. Оскільки приречені аж язики ковтають з великого болю, вони не утворюють між собою якоїсь спільноти, а навпаки — з глумом і зневагою обкладають один одного крізь вереск і стогін брудною лайкою, причому найделікатніші і найгордовитіші, що ніколи не дозволяли собі негарного слова, змушені вживати найгидотніші з них. Почасти їхня мука й сором і полягають у пошуках найбруднішої лайки.
Я. Дозвольте, ви аж тепер заговорили про те, яких саме мук зазнають засуджені. Досі, мушу уточнити, ви, власне, розповідали тільки про ефекти пекла, а не про конкретну кару, яка на них там чекає.
Він. Хлоп'яча, нескромна цікавість. Я виставляю це на передній план, але дуже добре бачу, голубе, що за ним ховається. Ти насідаєш на мене з цими запитаннями, щоб я тебе залякав, залякав пеклом. Бо десь на дні твоєї душі причаїлася думка про навернення і порятунок, про так зване спасіння душі, про відмову від обіцянки, і тобі хочеться озброїтись для цього attritio cordis, страхом серця перед усім тамтешнім, страхом, про який ти, мабуть, чув, що через нього людина може осягти так зване вічне блаженство. Мушу тобі сказати, що це цілком застаріла теологія. Наука відкинула вчення про attritio. Доведена необхідність contritio, справжнього, дійсно протестантського каяття у своїх гріхах, не просто накладеної церквою покути страхом, а внутрішнього, релігійного навернення, — чи ти здатен на нього, спитай сам себе, і твоя гордість не забариться з відповіддю. Що далі, то менше буде в тебе здатності й бажання погодитись на contritio, бо екстравагантне буття, яке ти провадитимеш, — надто велика розкіш, від якої не повертаються ні сіло ні впало до посередньо-спасенного. Тому — кажу це, щоб заспокоїти тебе, — навіть пекло не може запропонувати тобі нічого справді нового, тільки те, до чого ти більш-менш звик, і звик з гордістю. Воно, властиво, — продовження екстравагантного буття. Одне слово, його сутність, чи, якщо хочеш, його сіль, полягає в тому, що воно може дати тим, хто перебуває в ньому, тільки вибір між найбільшим холодом і спекою, від якої топиться граніт: ревучи, вони кидаються з одного стану в інший, бо протилежний завжди здається райською втіхою, але зразу ж стає нестерпним у пекельному значенні цього слова. Тобі такі крайнощі мають подобатись.
Я. Вони мені подобаються. А проте хочу застерегти вас, щоб ви не почували себе надто впевненими в мені. Деяка поверховість вашої теології може вас спокусити на це. Ви покладаєтесь на те, що гордість утримає мене від необхідного для спасіння каяття, і не враховуєте, що є горде каяття. Каяття Каїна, який твердо знав, що його гріх надто великий, щоб можна було чекати прощення. Contritio без будь-якої надії, як цілковита невіра в можливість ласки і прощення, як непохитне переконання грішника в тому, що він задалеко зайшов і навіть безмежного милосердя не вистачить, щоб простити його гріх, — ось що таке справжнє каяття, і звертаю вашу увагу на те, що воно найближче до спасіння, найпереконливіше для милосердя. Погодьтеся, що буденно-помірний грішник може викликати лише помірне зацікавлення в милосердя. В цьому випадку в актові помилування мало запалу, це тільки формальна процедура.