Коханець леді Чатерлей

— Інші якісь липкі, вони приліплюються до загалу, як Джованні. — "І, — подумала потай, — як ти, Данкене".

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

Почуття її ускладнилися й переплуталися від гніву, і вона ні на що не реаґувала. Вона відмовилася звіритися навіть Гілді, а Гілда, ображена її твердою мовчанкою, потоваришувала з якоюсь датчанкою. Коні ненавиділа цю безглузду близькість між жінками, близькість, на яку Гілда завжди йшла демонстративно.

Сер Малколм вирішив їхати з Коні, а Данкен міг поїхати з Гілдою. Старий художник завжди дбав про себе, він замовив спальні місця в Східному експресі, незважаючи на нехіть Коні до trains de luxe^[42] і до атмосфери вульґарної розкоші, яка в наш час їм притаманна. Однак це мало скоротити подорож до Парижа.

Сер Малколм завжди почувався ніяково, коли вертався до дружини. Це була звичка, засвоєна за часів першої дружини. Та вдома планувався святковий вечір з куріпками, і він хотів приїхати заздалегідь. Коні, засмагла й красива, сиділа мовчки, зовсім не дивлячись на пейзаж.

— Трохи нудно повертатися назад до Реґбі, — сказав батько, помітивши її понурість.

— Не впевнена, що повернуся назад до Реґбі, — вона відповіла на диво різко і подивилася йому в очі своїми великими блакитними очима.

У його великих блакитних очах з'явився зляканий вираз чоловіка, у якого не зовсім чиста суспільна совість.

— Ти маєш на увазі, що на деякий час залишишся в Парижі?

— Ні, я маю на увазі, що ніколи не повернуся в Реґбі.

Його турбували власні маленькі клопоти, і він щиро сподівався, що на нього не впадуть ще й її.

— Як так, одразу? — запитав він.

— У мене буде дитина.

Вперше вона вимовила ці слова живій душі, і це означало поворот у її житті.

— Звідки ти знаєш? — запитав батько. Вона усміхнулася.

— А звідки мені знати!

— Але це, звичайно, не Кліфордова дитина?

— Ні! Іншого чоловіка.

Їй подобалося мучити його.

— Я його знаю? — запитав сер Малколм.

— Ні! Ти ніколи його не бачив.

Запанувала довга пауза.

— І які в тебе плани?

— Не знаю, в тому-то й річ.

— Не знаєш, як усе залагодити з Кліфордом?

— Думаю, Кліфорд пішов би на це, — сказала Коні. — Він сказав мені після вашої останньої з ним розмови, що не заперечуватиме, коли я народжу дитину, тільки треба, мовляв, підійти до цього обачно.

— Єдина розумна річ за даних обставин. Тоді, думаю, все гаразд.

— В якому плані? — запитала Коні, втупившись батькові в очі. Вони були великі й блакитні, як і її власні, та в них була деяка ніяковість, часом погляд ніякового маленького хлопчика, а часом вигляд чистого егоїзму, як правило, добродушного й лінивого.

— Ти можеш подарувати, Кліфордові спадкоємця для всіх Чатерлеїв і ще одного баронета для Реґбі.

Обличчя сера Малколма осяяла напівчуттєва усмішка.

— Навряд чи я цього хочу, — сказала вона.

— Чому ні? Почуття до іншого мужчини? Якщо хочеш знати правду, дитя моє, то ось вона. Світ іде вперед. Реґбі стояло й стоятиме. Світ більш — менш постійна річ, і ми маємо прилаштуватися до нього, хоча б позірно. Особисто, на мою думку, ми можемо насолоджуватися життєвими втіхами. Почуття змінюються. Можна любити одного чоловіка цього року, а наступного — іншого. Але Реґбі стоятиме завжди. Тримайся за Реґбі, доки Реґбі тримається за тебе. Тоді шукай власних насолод. Від розриву ти отримаєш дуже мало. Якщо тобі завгодно, ти можеш піти на розрив. Ти маєш незалежні прибутки, єдина річ, яка тебе ніколи не зрадить. Але з цього буде мало користі. Народи для Реґбі маленького баронета. Це забавно.

І сер Малколм відкинувся назад і знову усміхнувся. Коні не відповідала.

— Сподіваюся, нарешті ти спізнала справжнього мужчину, — сказав він через деякий час, внутрішньо насторожений.

— Так. І в цьому біда, їх не так багато зосталося, — сказала вона.

— Ні, свідок Бог! — він замислився. — їх небагато! Ну, дорога моя, якщо глянути на тебе, йому пощастило. Звичайно, він не завдаватиме тобі клопотів?

— О, ні! Він залишає все цілком на мій розсуд.

— Чудово! Чудово! Так зробив би істинний мужчина.

Сер Малколм був задоволений, Коні була його улюблена дочка, йому завжди подобалася її жіночість. На відміну від Гілди, у ній так мало від матері. І він завжди не полюбляв Кліфорда. Тому він був задоволений і поводився з дочкою дуже ніжно, так наче ненароджена ще дитина була його власною.

Він під'їхав з нею до готелю "Гартленд" і простежив, щоб вона влаштувалася, тоді пішов у свій клуб. Перебути цей вечір з ним вона не схотіла.

Її чекав лист від Мелорза. "Я не прийду до вашого готелю, але чекатиму на вас коло "Золотого півня" на Едем-стріт о сьомій".

Там він і стояв, високий, худорлявий і зовсім інший в офіційному костюмі з тонкої темної тканини. В ньому була природна гідність, але бракувало стандартних ознак її класу. Проте вона зразу помітила, він може з'явитися в будь-якому товаристві. Він володів природними манерами, приємнішими від стандартних манер, притаманних її класу.

— Ось і ти! Як ти гарно виглядаєш!

— Так! Але цього не скажеш про тебе. Вона збентежено глянула на його обличчя.

Воно схудло, випиналися вилиці. Але очима він усміхався до неї, і вона відчула себе затишно коло нього. Так, напружене бажання дотримуватися пристойності раптово спало. Від нього до неї линуло якесь тепло, що примушувало її почуватися внутрішньо легко, щасливо й по-домашньому. З пильним жіночим інстинктом щастя вона відзначила це негайно. "Я щаслива, коли він поряд!" Усе сонячне світло Венеції не дало їй цього внутрішнього простору й тепла.

— Це було жахливо для тебе? — запитала вона, сівши за стіл напроти нього. Він дуже схуд — тепер вона помітила. Його рука лежала так, як уже бувало — з тим самим дивним цільним забуттям сонного звіра, їй так хотілося взяти й поцілувати її. Та вона не наважувалася.

— Люди завжди жахливі, — сказав він.

— І ти дуже переживав з цього приводу?

— Переживав і завжди переживатиму. Хоч І знаю, що переживати нерозумно.

— Ти почувався, наче собака, до хвоста якого прив'язали бляшанку? Кліфорд сказав, ніби ти так почувався.

Він глянув на неї. З її боку в ту хвилину це звучало жорстоко, його гордість тяжко страждала.

— Мабуть, так, — сказав він.

Вона й не здогадалася про пекучу гіркоту, з якою він сприйняв образу. Запала довга мовчанка.

— Ти скучав за мною? — запитала вона.

— Я радів, що ти не замішана.

Знову пауза.

— І люди повірили про тебе й про мене? — запитала вона.

— Ні! Тепер я так не думаю.

— А Кліфорд?

— Мабуть, ні. Він відмахнувся від цієї чутки, навіть не замислюючись, чи є в ній хоч трохи правди. Та, природно, це змусило його показати мені на двері.

— У мене буде дитина.

Життя згасло з його обличчя, з його цілого тіла. Він глянув на неї потьмянілими очима, і цього погляду вона зовсім не могла збагнути; здавалося, на неї дивився якийсь темний вогненний дух.

— Скажи, що ти радий! — благала вона, шукаючи його руку. І вона помітила, в ньому піднялася якась радість. Та її охопило щось таке, чого вона не могла збагнути.

— Це — майбутнє, — сказав він.

— Але ж хіба ти не радий? — наполягала вона.

— Я відчуваю таку страшну недовіру до майбутнього.

— Але тебе не має турбувати будь-яка відповідальність. Кліфорд прийме дитину як свою, він зрадіє.

Вона помітила, як він зблід і відсахнувся. Він не відповідав.

— Вернутися мені до Кліфорда і народити для Реґбі маленького баронета? — запитала вона.

Він подивився на неї, блідий і дуже далекий. Бридка усмішечка зблискувала на обличчі.

— Краще йому не говорити, хто батько.

— О! — сказала вона. — Навіть у такому разі він прийме дитину, якщо я захочу.

Мовчання. Між ними — величезна прірва.

— Але ж ти не хочеш, щоб я поверталася до Кліфорда, правда? — запитала вона його.

— А що ти сама хочеш? — відказав він.

— Я хочу жити з тобою, — сказала вона просто.

Мимохіть живіт його наче обсипало жаром, і він опустив голову. Тоді знову підвів на неї зацькований погляд.

— Коли це тобі щось дасть, — сказав він. — Я не маю нічого.

— Ти маєш більше за багатьох чоловіків. Ну, ти ж сам знаєш, — сказала вона.

— З одного боку, знаю. — Якийсь час він мовчав, розмірковував. Тоді підсумував: — Казали, що в мені надто багато від жінки. Але річ не в тому. Я не жінка, ні тому що не хочу стріляти птахів, ні тому що я не хочу робити гроші, ні просуватися по службі. Я міг би просунутися в армії, але я не люблю армію. Хоча я добре вмію обходитися з людьми, вони мене люблять і відчувають до мене якийсь священний страх, коли я лютую. Ні, це нерозумно — вища влада з мертвими руками, яка мертвить армію, мертвить зовсім по-дурному. Я люблю людей, і люди люблять мене. Так, я не можу витримувати владне нахабство людей, які правлять цим світом. Тому я не здатен просуватися. Я ненавиджу зухвальство грошей і ненавиджу зухвальство класу. Отже, в світі такому, яким він є, що я можу запропонувати жінці?

— Але навіщо щось пропонувати? Це не купівля. Ми просто кохаємо одне одного, — сказала вона.

— Нє! Нє! Це щось більше. Жити — це рухатися й рухатися вперед. Моє життя не потрапляє в належні труби, просто не потрапляє. Мені попався нещасливий квиток. І я не можу приймати жінку у своє життя, доки це життя чогось не звершить і чогось не досягне, принаймні внутрішньо, щоб ми обоє могли залишатися свіжими. Чоловік повинен пропонувати жінці якийсь сенс життя, якщо це окреме життя і якщо вона правдива жінка. Я не можу просто бути наложником чоловічої статі.

— Чому ні? — запитала вона.

— Тому що не можу. І скоро й ти зненавидиш це.

— Так ніби ти не можеш мені довіряти, — сказала вона.

Усмішка зблиснула на його обличчі.

— У тебе гроші, у тебе становище, ти прийматимеш рішення. Зрештою я не просто їбун своєї пані.

— А що іще?

— Гарне запитання. Без сумніву, цього не видно. Однак, принаймні для себе, я щось означаю. Я бачу сенс власного існування, хоча можу цілком зрозуміти, що більше ніхто цього не бачить.

— І хіба твоє існування матиме менше сенсу, якщо ти житимеш зі мною?

Він довго мовчав перед тим, як відповісти.

— Можливо.

Вона теж обміркувала його слова.

— А який сенс твого існування?

— Кажу ж тобі.