Коли діти взялися за руки й почали танцювати навколо дерев'яних паль, патер Ейлардус знову голосно засміявся; танцюючі діти співали високими голосами, які все заглушували навіть віхуру. Танок ставав дедалі вільнішим і загальнішим, серед дітей вже стрибали підлітки і навіть деякі старші, грайливіші чоловіки, ряди танцюристів ставали тіснішими й рухалися важче. Цей танок можна було б назвати мало не продовженням фарсу, над яким нещодавно так щиро сміялися на Площі Ринок.
Хлопці й чоловіки, зайняті з самого ранку складанням стосів, нарешті спустилися на землю. Пізня вечірня пора, вже небо, що стало блідим, спокійніше світло і веселий натовп людей вказували на наближення миті веселих вогнів. На Валу, серед державних можновладців, все частіше лунало веселе нетерпіння: "Чи будемо тут довше вертітися?" Домініканець поруч із Мельхіором вигукнув "ага!", коли внизу серед куч сміття запалювали факели. "Ага!" — вигукнув також і бургомістр Церклаес, і багато хто повторив цей крик за ним. Навіть Мельхіор почув легке напруження. Радісні вигуки великих і малих глядачів посилювалися, коли запалені смоляні смолоскипи один за одним почали підкидати в повітря, і ті падали на підготовлені стоси.
Великодні вогнища розгорілися, наче одним махом. У натовпі людей хтось засурмив у стару сурму. Сміх, добродушні глузування та нестримний галас зустріли цей хрипкий гімн на честь вогню. Вітер зривав дим, що спочатку ліниво й густо йшов зі стосів. Старе мертве дерево затріщало голосніше, потріскування перетворилося на гул. Тепло вечірнього неба, вигнутого, як кольоровий вітраж на заході, ніби згасло, жар палаючих вогнищ набув сяючої, відчутної форми. У грайливості вихору уже здіймалися до валів легкі хвилі тепла. Патер Ейлардус повільно потер руки, наче сидів перед затишним вогнищем. Банкір Смеерендонк, кривий і беззубий, яким він став з роками, сміявся й постукав своїми кістлявими пальцями по стіні, наче збирався підстрибнути, незважаючи на свій хиткий скелет. Танцювальне коло внизу закрутилося тепер швидше, тричі ліворуч, тричі праворуч. Вартові палаючого вогнища за допомогою палиць й мотик закидали згоріле назад у вогонь або затоптували іскри. Сурма хоробро хрипіла. Іноді кричала якась дитина, коли її надто сильно смикали в дикій процесії. У сірому світлі раннього вечора обличчя, руки й одяг танцюристів мали колір вогню, ніби вони рухалися в полум'ї.
В раптовому приступі мужності Мельхіор звернувся до інквізитора:
— Превелебний отче, чи то правда, що брат Понтіан Скадде...
Він проковтнув решту, бо домініканець кинув на нього спантеличений і отруйний погляд, і Мельхіор побачив, що він, очевидно, перебив розваги великої людини.
Через деякий час патер сказав з вимушеною грубою усмішкою:
— Майстре Мельхіоре... що вас змусило, до лиха, саме в цю мить ... Ах, так, я бачу, саме вогонь наштовхнув вас на цю думку.
Його очі були гіршими й колючішіми, ніж будь-коли.
Мельхіор не здався:
— Так, превелебний отче, саме вогонь навів мене на цю думку. Чи правда, що чернець повинен бути спалений?
Тон отця Ейлардуса став більш похмурим:
— Не думаю, що тут місце чи час говорити про це, майстре. – Своєю рукою він торкнувся плеча Мельхіора. — Те, що ви бачите тут, — це великодні вогні, вогні радості.
Мельхіор помітив, що бургомістр Церклаес на мить глянув у їхній бік, наче вловив щось у їхній дивній розмові; здавленим голосом він відповів:
— Я знаю це, превелебний отче, але вогонь є вогонь, як би ви його не називали.
Патер Ейлард здригнувся:
— Ви сказали, — сказав він і раптом відвернувся від Мельхіора на знак того, що закінчив розмову.
Шурхіт і стукіт полум'я, які лунали знову й знову щоразу, коли вогонь досягав нового шару палива, посилювалося, переходячи від гулу до свисту, майже до співу — примхливого, залежного від вітру співу. Серце Мельхіора билося глухо й бунтівничо. Така ж шалена, співуча сила вогню поглине худе тіло ченця на ім'я Скадде –
і тіло кожного єретика, який потрапить до рук Святої Інквізиції. Ті, що зараз співають і танцюють, будуть також співати і стрибати навколо вогнища з єретиком. Можливо, більшість із них навіть не усвідомлює, що кричить від радості в очікуванні такої страти.
Тепер стоси стояли від самої землі до вершини в яскравому полум'ї, жар поширювався високими хвилями над залишками сміття та валами, сморід, який вони створювали спочатку, зник у вогні. Перший стос розвалився, стовп іскор, тонкий, як пелена, високий, як дерево, здійнявся над головами людей, завихрював над рікою та над тупою стріхою старої каплиці, і розбризкався над хатами. На валах деякі плескали в долоні, банкір Смеерендонк також. Іскри злітали вгору дедалі частіше, коли стоси падали, а жар пригнітав жар. Вітер всмоктував іскри, ніс їх із собою, а потім вони падали з ще не згаслим вогнем. Одна іскра, що вирвалася з гарячої хмари, впала на рукав Мельхіора і пропалила тканину. Патер відскочив убік; він нічого не сказав, але глянув на художника, ніби той був винен у випаленій плямі, і відсунувся від нього.
Вітер посіяв серед людей ще один великий дощ іскор. Вперше пролунав жіночий крик тривоги, але вогонь ще більше підбадьорив деяких молодих людей. Вони почали вистрибувати з лінії навколо кордонів полум'я; великодній вогонь очищає, як свідчила давня традиція. На Міській стіні ліворуч і праворуч залунали тривожні, застережливі голоси. Бургомістр Цеерклас щось прошепотів міському радному Муйлплаегові; непомітно обидва розвернулися й покинули свою точку огляду. Мельхіор не міг відвести очей від краєвиду. Зі стосів, що обвалювалися, вітер виривав великі, важкі та вогняні смолоскипи й носив їх у повітрі. І Мельхіор побачив, що вони лише частково згасли в річечці, а інші, догоряючи, летіли далі. Коли очеретяний дах каплиці святого Еваріста зайнявся від вогню, старий Смеерендонк відкрив свої беззубі вуста. Застережливі крики на міському мурі посилилися.
За спиною Мельхіора все більше й більше глядачів бігли по вибоїстій бруківці Валу Ганчірників. Домініканець, як і Мельхіор, досі не зрушився з місця. Однак тепер він щільніше натягнув чорний плащ поверх білої ряси й стиснув губи. Внизу, навколо багать, нічого підозрілого ще не помітили. Мельхіор схилився над бруствером стіни. Танцюючий палаючий пил, клапті окалини, іскри та яскраві вогняні зірки сипалися на обшарпані хати, на сіру плісняву дахів, що так само швидко спалахували, як і непримітна капличка. Але вид полум'я не налякав його, а лише унаочнив небезпеку. У цій всепоглинаючій стихії, у диханні й потріскуванні нових вогнищ він відчув радше щось схоже на передсмак свободи й вибавлення.
Вперше взаємний рух танцюристів і охоронців вогнів застряг між купами сміття, вперше там внизу помітили, що відбувається. Стара сурма замовкла й залишилася безголосною. Домініканець нарешті ворухнувся; його обличчя, багряне у світлі багаття, виражало завзятість і лють, очі звузилися в щілини під насупленими бровами. Майже не відкриваючи рота, він вимовив щось схоже на "прокляті дурні". Навіть не глянувши на Мельхіора, він обернувся й зник без жодного жесту прощання. Єдине, що бачив Мельхіор, — це спина домініканця у важкому чорному плащі, а на тій спині рудувато-сива голова й втягнута в плечі шия — інквізитор біг слідом за банкіром. Хтось штовхнув Мельхіора — це був Ліевен Вальсхоорн, капітан міської варти.
— Небезпека, пане Мельхіоре, йди додому, попередьте сусідів!
Мельхіор рухався повільно, наче уві сні. Він не міг відірвати очей від палаючої каплиці та хат, що розвалювалися під іскрами. Біля великодніх вогнів початкове мовчання й витріщання перетворилися на крик, штовханину й товкучку, на жалюгідну квапливу втечу. Стоси, за якими ніхто не стежив, продовжували горіти, стовпи вогню здіймалися над звалищами сміття, вітер своєю могутньою рукою зривав із них нове й нове листя вогню й ніс його далі. Мельхіор побачив кількох чоловіків, які біля каплиці й річки намагалися згорнути гнойовими вилами землю й зробити з неї невисокий насип. Але тут було тільки сміття — вогонь з силою кидався на просочений гноєм ґрунт, навіть земля горіла. Чоловіки кинули вила і втекли.
Художник ішов крок за кроком, повертаючись назад до пожежі. Він мав слідувати за тими, хто втікав до кварталу ткачів, але натомість попрямував до кварталів бідноти, де стояли убогі хатини. Між палаючими хатами й річечкою Кокхальс, мов привиди, метушилися обірвані чоловіки з відрами й каструлями. Деякі стояли по коліна в мулі вздовж берега й черпали воду; повні відра й горщики передавали іншим, і таким чином утворювався ланцюг гасників із дорослих і дітей; багато з дітей плакало. Люди подавали відра, спонукані словами й прокльонами. Мельхіор дивився на це з безсилим співчуттям. Підійшовши, він схопив одне з повних відер і передав далі. І не встиг він цього усвідомити, як опинився в ланцюзі вогнегасників. Але чи було ще що гасити? Він почув, як один із чоловіків, що стояв у багнюці, застогнав:
— Чорти б їх узяли, чому вітер не вщухає? Що ми зробили, чим заслужити на це?
Вітер посилювався. Мельхіор поспішно глянув угору; вечірнє небо затягнулося сірим мороком, залишилося лише кілька золотих лусок. Жар, що бив від смітників, каплички, хат тісніше обгорнув його. І художник знову відчув, як його порожній шлунок стиснуло — яке ж це дурне й смішне відчуття голоду, коли бушує пожежа! Зі сліпою впертістю він приймав участь у гасінні, аж поки позаду не здійнявся гуркіт, ніби ревучий дракон вирвався з-під землі. Люди почали кричати і молитися, чіпляючись один за одного, а жар і пориви вітру посилилися. Святий Еваріст повільно западав серед грому та блискавок[44]. Чоловіки й жінки кидали відра і горщики й намагалися втекти туди, де з'являлася щілина, яка ще не дихала вогнем. У густому диму жінки кликали дітей, діти кликали матерів, а плач потрясав до кісток. Мельхіор намагався захиститися від клубів диму, розмахуючи руками, перечепився об колоду й розідрав собі литку. Поволі зникли голоси й крики, ніде не було просвіту, навколо тільки дим і гучно шиплячий жар.
Він спробував пригадати, де знаходиться його дім, подумав, що дерев'яна кладка за каплицею вже горить, і побіг уздовж води, затиснувши рот рукою, щоб захиститися від гарячого подиху попелу, що сипався звідусіль.