Кров'ю і брудом забризканий, був він на лева подібний.
Зараз всі разом лежать вони біля дверей на подвір'ї
50] Купою; тим-то великий вогонь розпалив — обкурити
Дім наш прегарний; мене ж до тебе послав він — покликать.
Швидше-бо йди, щоб до милого серця обом вам нарешті
Радість прийшла, бо надто багато ви горя зазнали.
Нині-бо справді збулись-таки давні твої сподівання:
55] Ось — і живий, і здоровий — до вогнища він повернувся
Й дома тебе і сина знайшов. Завдали йому лиха
Тут женихи, та помстився на них він у власній господі".
Мовить, озвавшись до неї, тоді Пенелопа розумна:
"Люба матусю! Не час іще надто радіти й хвалитись!
60] Знаєш сама ти, який він у домі цім був би жаданий
Всім, особливо ж мені і сину, що ми породили.
Тільки не дуже те все вірогідне, що ти розказала,
Мабуть, то хтось із богів повбивав женихів гордопишних
В гніві на злі їх учинки та їхню пиху нестерпиму.
65] Не шанували нікого вони із людей земнородних,
Хто б не зайшов до них — злидень який чи людина статечна.
От за зухвалість таку і прийшлося їм зле. Одіссей же
Шлях до Ахеї згубив поворотний і сам десь загинув".
В відповідь їй тоді мовила няня, стара Евріклея:
70] "Що за слова крізь зубів огорожу проскочили в тебе!
Тут чоловік твій; до вогнища він повернувсь, а ти й досі
Віри не ймеш! Яке недовірливе серце у тебе!
Отже, ознаку тобі я скажу, яку легко впізнати:
75] Мила я ноги йому і, побачивши шрам, тобі хтіла
Зразу ж сказать. Та рота рукою мені затулив він
І не дозволив сказати, — завбачливий був, обережний.
Швидше-бо йди, — готова я дати себе у заставу,
А як обманюю — хай жалюгідною смертю загину! "
80] В відповідь їй тоді мовила так Пенелопа розумна:
"Люба матусю! Хоча б і яка будь досвідчена, важко
Замисли вічноживущих богів наперед угадати.
Вбитих мужів-женихів і глянуть на того, хто вбив їх".
85] Мовивши так, зійшла вона з верхніх покоїв. Та дуже
Серцем вагалась — здаля розмовляти з своїм чоловіком
Чи підійти і, взявши за руку, чоло цілувати.
Переступивши поріг кам'яний, увійшла до господи
Й сіла у світлі вогнистім вона супроти Одіссея,
90] Біля стіни. А він, на колону зіпершись високу
Й погляд свій опустивши, сидів і чекав, що дружина
Скаже поважна, його на власні побачивши очі.
Довго мовчки сиділа вона із сполоханим серцем —
То, йому дивлячись в очі, знайомі знаходила риси,
95] То у лахмітті брудному його не могла упізнати.
Врешті озвавсь Телемах, і так він до неї промовив:
"Матінко, горенько-мати! Яке в тебе серце не чуле!
Нащо мого ти сторонишся батька? Чому з ним не сядеш
Поруч, ні слова не скажеш йому, ні про що не спитаєш?
100] Жодна-бо інша дружина байдуже отак не стояла б
Одаль свого чоловіка, що, стільки зазнавши недолі,
Аж на двадцятому році до рідного краю вернувся!
Завжди у тебе було твердіше від каменю серце!"
Мовить, озвавшись до нього, тоді Пенелопа розумна:
105] "Любий синочку! Серце у грудях моїх мов отерпло,
Слова не можу промовити я, ні про що запитати,
Ані поглянути прямо в обличчя. Якщо ж таки справді
Це Одіссей і додому вернувсь він, то зможемо легко
Ми упізнати самі одне одного. Є в нас ознаки,
110] Нам лиш відомі обом, а від погляду інших укриті".
Тут усміхнувся незламний в біді Одіссей богосвітлий
І Телемахові зразу ж він слово промовив крилате:
"Що ж, Телемаху, облиш свою матір в світлиці, дозволь їй
Ще перевірить мене — хай упевниться краще небавом.
115] Поки брудний я увесь, у рванім лахмітті на тілі,
Мною гордує вона й не може мене упізнати.
Ми ж порадьмось тим часом, щоб вийшло усе в нас найкраще.
Навіть коли лиш одну хтось уб'є між народом людину
І небагато хто месником може постати за неї,
120] Все ж утікати він мусить, вітчизну покинувши й рідних.
Ми ж тут понищили всю країни опору, найкращу
Молодь Ітаки цілої. Над цим подумати треба".
Знову на це тоді мовив йому Телемах тямовитий:
"Сам те розваж, мій батечку любий, тож, кажуть, найкращий
125] Розумом ти між людей — щодо цього ніхто уже інший
З смертних людей змагатись, напевне, з тобою не зможе.
Ми ж тоді підем з тобою завзято, і нам, запевняю,
Все ж не забракне відваги, наскільки в нас вистачить сили".
Відповідаючи, мовив йому Одіссей велемудрий:
ізо <(0Т що скаЖу я Тобі, й це, по-моєму, буде найкраще:
Спершу помийтесь гарненько, в хітони тоді одягніться
Й хатнім служницям скажіть у свої прибиратись одіння.
Хай божественний співець, узявши формінгу дзвонисту,
Всіх тоді нас поведе у танці, веселощів повні,
135] Так, щоб, почувши їх, кожен вважав — тут весілля справляють,
Чи подорожній ішов би, чи хто б то не був із сусідів.
Треба, щоб чутка про вбивство мужів-женихів не раніше
Містом полинула нашим, аніж ми укритися встигнем
У загородній наш сад багатодеревний. Отам-то
140] Ми поміркуєм, яку допомогу нам дасть Олімпієць".
Так він сказав, і вони наказу послухали радо.
Спершу помились гарненько й хітони тоді одягнули,
Вбрались ошатно й жінки; узяв і співець божественний
Дзвінкоголосу формінгу, й у всіх розбудив він бажання
145] Солодкомовного співу й веселого, жвавого танцю.
Ходором дім весь великий ходив з тупотіння гучного
Ніг чоловіків у танці й жінок, підперезаних пишно.
Тож не один говорив, почувши, що діється в домі:
"Заміж, мабуть, таки хтось довгосватну взяв володарку!
150] Ну ж і зухвала! Не вистачає у неї терпіння
Дбать про великий цей дім, поки муж її вернеться шлюбний".
Так не один говорив, не знаючи, що воно сталось.
А Еврінома, ключниця, в домі тим часом помила
Великосердного плоть Одіссея і маслом натерла,
155] Зверху чудовий накинула плащ і хітон надягнула,
Вроди на голову вдосталь злила йому діва Афіна,
Вищим зробила на зріст і повнішим і кучері пишні,
Мовби вінок з гіацинтів, йому над чолом спорядила,
Наче тямущий митець, що золотом срібло вкриває
160] Й, різних умінь від Гефеста й Паллади Афіни навчений,
Радує око тонкими утворами свого мистецтва, —
Так вона вродою плечі окрила й чоло йому гоже.
Вийшовши з купелі, був на безсмертних він виглядом схожий.
Знов після того у крісло, з якого встав нещодавно,
165] Сів навпроти дружини і так він до неї промовив:
"Дивна ти жінка! Між кволих жінок — тобі найтвердіше
Серце дали божественні висот олімпійських осельці.
Жодна-бо інша дружина байдуже отак не стояла б
Одаль свого чоловіка, що, стільки зазнавши недолі,
170] Аж на двадцятому році до рідного краю вернувся!
Що ж, постели мені ложе, матусю, нехай вже окремо
Ляжу собі, — адже серце у жінки цієї залізне!"
Мовить, озвавшись до нього, тоді Пенелопа розумна:
"Дивний же й ти! Не заношусь нітрішечки я, не гордую,
175] Ані занадто гнівлюсь. Пам'ятаю я добре, яким ти
На кораблі довговеслім відплив од своєї Ітаки.
Так, Евріклеє, вигідне сама постели йому ложе
В спальні, впорядженій добре, що сам же її будував він.
Ліжко внеси йому та приготуй на нім постіль вигідну —
180] Ложе м'яке, й покривала, й світлисте до них узголів'я".
Мовила так, щоб випробу мужу вчинити. Та гнівно
Відповідав Одіссей занадто розумній дружині:
"Жінко, яке ти колюче для серця промовила слово!
Хто ж бо то ліжко моє переставив? Та це було б важко
185] Й дуже умілій людині. Хіба що з богів хто, прийшовши,
Легко його при бажанні на інше посунув би місце.
А з-поміж смертних нікому, хоча б він і в розквіті сил був,
Не пересунуть його, є-бо певні ознаки в тім ліжку,
Вміло змайстрованім, — сам я, не інший хто, все спорядив це.
190] Кущ густолистий маслини у мене стояв на подвір'ї,
Пишний, квітучий, із стовбуром грубим, немовби колона.
Спальню круг нього я став будувати, аж поки й докінчив,
Щільно клав мур з камінців та й покрівлю ізверху поставив,
Двері міцні приладнав, до одвірків їх щільно пригнавши.
195] Потім з маслини тієї верхівку відтяв густолисту.
Пень обрубав, обтесавши до кореня мідяним стругом,
Якнайстаранніше брусся я вирівняв пильно по шнуру,
Злагодив ліжку підпору і свердлом усе просвердлив я.
З цього почавши, став ліжко робити, аж поки й докінчив,
200] Золотом, сріблом оздобив його і слоновою кістю,
Ремінь воловий, у пурпур забарвлений, вздовж натягнувши.
Ось я відкрив тобі ліжка ознаки. Проте ж бо не знаю,
Жінко, чи й досі там само воно, чи хто вже на інше
Місце його переніс, від оливного пня відділивши".
205] Так він сказав, а у неї і серце, й коліна зомліли,
Як пригадала ознаки, що так розповів він докладно.
Сліз не ховаючи, швидко підбігла до нього й, за шию
Міцно обнявши й цілуючи голову, так промовляла:
"О Одіссею, не гнівайсь на мене! У всьому ти завжди
210] Був розумніший за всіх. Уділили скорбот нам богове, —
Заздро було їм, щоб разом зазнали ми в юності втіхи
І на поріг би щасливої старості разом ступили.
Отже, не сердься тепер і не ремствуй на мене занадто,
Що не відразу, як глянула, щиро тебе я вітала.
215] Завжди-бо серце у мене холонуло в грудях на думку,
Щоб не прийшов і не звів який-небудь мене ошуканець
Словом лукавим, — багато ж людей є, лихих на пораду.
Тож і народжена Зевсом Єлена аргейська, напевне,
Не поділила б кохання і ложа з чужинцем, якби лиш
220] Знала вона наперед, що ахеїв сини войовничі
Мають додому, на землю вітчизни, її повернути.
Хтось із богів на учинок її наштовхнув непристойний;
Не допускала раніш вона в серце засліплення й вади
Злої, що й наші від неї усі почалися нещастя.
225] Перелічив ти мені усі безперечні ознаки
Нашого ліжка, що інший ніхто його з смертних не бачив,
Ти лиш, та я, та одна лиш служниця моя Акторіда,
Та, що віддав мені батько, коли я сюди від'їжджала, —
Двері вона стерегла до затишної нашої спальні.
230] Переконав ти мене, хоч серце у мене й не чуле!"
Так вона мовила, він же не міг уже стримать ридання, —
Сльози ллючи, обнімав свою вірну й розумну дружину.
Як мореплавцям жадана земля, що з'явиться врешті
В час, коли добре збудовані сам Посейдон серед моря
235] Вщент розіб'є кораблі, злим вітром і хвилею гнані,
Й мало хто з тих мореплавців на берег із сивої піни
Випливе з тілом, яке солоний намул роз'їдає,
Й вийде на землю жадану він, радий, що лиха уникнув, —
Радісно так їй було на свого чоловіка дивитись,
240] Рук вона білих від шиї його не могла відірвати.
Так у сльозах і застала б їх, певно, Еос розоперста,
Та ясноока замислила інше богиня Афіна:
Довго край світу затримала ніч, а Еос злотошатну —
В хвилях ріки Океану та їй не дала запрягати
245] Коней, що людові світло несуть, Фаетона і Лампа —
Пару швидких жеребців, що Еос понад всесвітом возять.
Так до дружини промовив тоді Одіссей велемудрий:
"Ще не дійшли ми з тобою, дружино кохана, до краю
Наших випробувань, труднощі будуть іще невимірні,
250] Дуже великі й важкі, що їх треба мені подолати.
Так мені віща Тіресія-старця душа провістила
В день той, коли я у темну оселю Аїда спускався
Товаришам і собі напитати шляхів поворотних.
Та чи не час нам, дружино, до ложа іти, щоб солодким
255] Втішитись сном, одне біля одного зрештою лігши".
Мовить, озвавшись до нього, тоді Пенелопа розумна:
"Буде м'яка тобі постіль, як тільки її ти захочеш
Серцем своїм, як тобі вже дозволили вічні богове
В високоверхий свій дім і до рідного краю вернутись.
260] А як усе ти збагнув, що бог тобі вклав у глиб серця,
То розкажи-бо й мені про ту випробу, — згодом, гадаю,
Знатиму все я, але чи не краще раніше дізнатись?"
Відповідаючи, мовив тоді Одіссей велемудрий:
"Дивна ти жінка! Чому наполегливо так вимагаєш
265] Все говорити? Ну що ж, розкажу, не ховавши нічого.
Серце твоє не зрадіє, немає-бо тут і для мене
Радості.