Тихше... Мама
СПИТЬ...
Вона, нетерпляче відсунула з чола важку, мов гроно винограду, прядку волосся, блиснула димучим, синюватим вогником очей, грубувато, вимучено прошептала:
— Не сьогодні-завтра я можу втратити тебе... Я хочу тебе кохати з усім шалом — і жасько здригнулася на свою рішучість:— Ну, швидше.
Бунчук цілував її пониклі неторкано-тугі прохолодні перса, гладив піддатливе тіло і з жахом, з великим, що всю свідомість його пойняв, соромом, почував, що він недолугий.
У нього тряслася голова, болісно паленіли щоки. Випру-чившись, Ганна гнівно відштовхнула його; обсмикуючи сорочку з огидою і відразою спитала, задихнулася зневажливим шепотом:
— Ти... ти недолужний? Чи ти... хворий? О-о-о-о, як це гидко!.. Облиш мене!
Бунчук стис її пальці так, що вони злегка хруснули, в розширені, неясно зачорнілі, ворожі очі втопив "свій погляд, спитав, загикаючися, паралічно кидаючи головою:
— За що? За що судиш? Так, вигорів до щенту!.. Навіть на це не здатний зараз... Не хворий... зрозумій, зрозумій! Спустошений я... А-а-а...
Він глухо замукав, скочив з ліжка, закурив. Довго, наче побитий, горбився коло вікна.
Ганна встала, мовчки пригорнула його і спркійно, як мати, поцілувала в чоло.
А за тиждень, коли сталося те що статися мало, Ганна, ховаючи під його рукою своє запалене вогневим рум'янцем обличчя, призналася:'
-г— ... Думала, витратився раніш... Не знала, що до дна вичерпала тебе робота.
І після цього Бунчук довго відчував не тільки пестощі і вогник жінки, коханої, а й тепле, налите до кінця материнське піклування.
На провінцію його не послали. Подтелков наполіг, щоб він залишився в Ростові. Тим часом Донський ревком перекипав у роботі, готувався до крайового з'їзду Рад, до бою з контрреволюцією, що оживала за Доном*
XXI.
і
За надрічними вербами різноголосо гомоніли жаби.— За пагорбом западало за поріг сонце. По хуторі Сетракові розкидалася надвечірня прохолода. Від хатів на суху дорогу падали величезні косі. тіні. Із степу прокурив табун. З вигону, поговорюючи про новини, поганяючи корови лозинами, ішли козачки. Завулками босі і вже засмаглі козачата ганяли в довгої лози. Старики поважно сиділи на призьбах.
Хутір обсіявся. Тільки де-не-де досівали просо і сояшники.
Коло одного з крайніх дворів на звалених дубках сиділи козаки. Хазяїн куреня, рябий батареєць, оповідав про якийсь випадок за німецької війни. Розмовники — дід-сусіда і зять його, молодий кучерявий козачок — мовчки слухали. З ґанку зійшла господиня, висока, вродлива й тілиста, мов та бояриня, козачка. Рукава рожевої, забратої в спідницю сорочки на ній були закасані по Дікті, оголювали смагляві точені, руки. Вона несла цеберку широко й вільно, тою властивою самим тільки козачкам, дженджуристою ходою пройшла до коро-в'янику. Волосся її, запнуте білою підсиненою хусткою, роз-, тріпалося (вона допіру наклала в піч кирпичу, готуючи на завтра паливо), одягнені на босі ноги чирики шелепали, м'яко приминали буйну зелену молодь по дворі.
До слуху козаків, що сиділи на дубках, дійшов дзвінкий біг молочної цівки по стінках цеберки. Господиня видоїла корови, пройшла до куреня, трохи згинаючися, в лівій руці, зігнутій по-лебединому, несла повну цеберку молока.
— Сьомо, ти б пішов теля пошукав, — співучо гукнула вона з приступок.
— А Дмитрик де? — обізвався господар.
— Холера його знає, завіявся.
Господар повагом підвівся, пішов на ріг. Старий з зятем теж попрямували було додому. їх з рогу окликнув господар:
— А глянь лишень, Дороше Гавриловичу! Іди сюди!
Старий і зять його відійшли до козака. Він мовчки показав
на степ. Шляхом, немов багрова куля, котилася курява, за нею сунули лави піхоти, обоз, кіннотники. (
— Військо, либонь?—здивовано примружився дід і поклав на білі брови долоню.
— Що воно за люди? — занудився господар. '
З воріт вийшла його жінка, в накинутій на плечі кофточці. Вона глянула в степ, розгублено ахнула:
— Що то за люди? Ісусе Христе, скільки їх багато!
— Недобрі, видно, люди...
Старий затоптався на місці і пішов до свого двору, до зятя сердито крикнув: —
— Іди в двір, нема чого дивитися.
На край завулка бігли дітвора й баби, купками ішли козаки. В степу, за верству від хутора, тягнулася шляхом колонна; до дворів доплескував вітер невиразний гомін голосів, кінське іржання, перегуд коліс.
— Це не козаки... Не нашинські люди, — сказала козачка чоловікові.
Той знизав плечем.
— Звичайно, не козаки. Чи не німці бува?.; Ні, руські... ДиЬи; червоний клапоть у них!.. Ага, ось воно що...
Підійшов високий отаманець-козак. Його, видно, трусила пропасниця: був він пісково-жовтий — мов жовтяниці посіли, одягнений у кожух і повстяники. Він підняв кудлату папаху, сказав:
— Бач, корогва їхня яка?.. Більшовики.
— Вони.
Від колони відокремилося кілька вершників. Вони учвал поскакали до хутора. Козаки, ззирнувшися, мовчки почали розходитися, дівчата й дітвора сипнули врозтіч. За п'ять хвилин завулок вимер. Комонні купою вскочили у завулок, під-торкуючи коні, під'їхали до дубків, на яких чверть години тому сиділи козаки. Господар стояв коло воріт. Передній з вершників, з вигляду— старший, на карогнідому коні, в кубанці і з величезним червоним шовковим бантом на захисній, оперезаній бойовими ремнями, сорочці, під'їхав до воріт:
— Здоров був, хазяїне! Відчиняй ворота.
У батарейця побіліло ряботиння на обличчі; скинув кашкета.
— А ви що за люди?
— Відчиняй ворота!.. — крикнув салдат у кубанці.
Карогнідий кінь, косячи злим оком, ганяючи в запіненому
роті мундштуки, вдарив передньою ногою в тин. Козак відчинив фіртку і вершники один за одним в'їхали на двір.
Котрий у кубанці, ловко скочив з коня, вивернутими ногами скоренько подався до ґанку. Поки інші злазили з коней, він, сівши на ґанкові, встиг дістати цигарницю. Закурюючи, запропонував господареві. Той відмовився.
— Не куриш?
— Спасибічки.
— У вас тут не старовіри?
—— Ні православні... А ви хто такі будете? — похмуро допитувався козак.
Ж
— Ми? Червоноґвардійці другої Соціялістичної армії.
Всі інші, спішившися* ішли до ґанку, коні вели за повід, прив'язуючи їх до бильців. Один — гомилй, із зваляним, мов кінська грива, чубом, чипляючись за шаблю ногами, пішов' до овечої загороди. Він по-хазяйськи розчинив ворітця, пурнув, пригинаючись/ під переруб кошари, вивів звідти, держачи за роги, великого, з важким курдюком барана-ва-лаха.
— Петриченко, а йди поможи!—гукнув він гострим фальцетом.
До нього ристю побіг салдатик у куцій австрійській шинелі. Господар гладив бороду, оглядався, немов на чужому дворі. Він нічого не казав і тільки тоді, крекнувши, пішов на ґанок, коли валах, з перерізаним шаблею горлом, затіпав тонкими ногами.
За господарем слідом пішов до куреня салдат у кубанці і . ще двоє: один — китаєць, другий — руський, схожий на камчадала.
— Ти не ображайся, хазяїне!—переступаючи через поріг, грайливо крикнув кубанець. — Ми широко заплатимо!
Він поляскав себе по кишені штанів, уривисто зареготав, і круто урвав сміх, спавши очима на господиню. Вона, зціпивши 'зуби, стояла коло печі, дивилася на нього переляканими очима. Кубанець повернувся до китайця, тривржно бігаючи очима, сказав:
— Ти, ходя, мала-мала йди з дядьком, з оцим дядьком,—. він показав пальцем на господаря.—Йди з ним—він сіна коням дасть... Піди лишень, видай. Чуєш? Ми широко платимо! У Червоної ґвардії грабунку немає. Іди, хазяїне, ну?— в голосі кубанця дзвякнули металеві нотки.
Козак у супроводі китайця і другого, оглядаючися, пішов з хати. Тільки зійшов з ґанку, — почув плачливий жінчин голос. Він вбіг до сіней, рвонув двері. Легенька защіпка вискочила з петлі. Кубанець, схопивши вище ліктя голу руку огрядної господині, тягнув її до напівтемної світлиці. Вона опиралася, штовхала його в груди. Він хотів було схопити впоперек, підняти і нести її, та в цей час двері розчинилися, козак Широко ступнув, собою затулив жінку. Голос його був в'язкий і тихий:
— Ти прийшов до мого куреня як гість... Чого ображаєш бабу?.. Ти що ж?.. Облиш!.. Я твоєї зброї не боюся! Бери, що тобі треба, грабуй, але бабу не важся поганити. Через мене перейдеш хіба... А ти, Нюрко... — він, ворушачи ніздрями, повернувся до жінки, — іди звідси до дядька Дороща. Робити тут нічого!
Кубанець, поправляючи бойові ремні на сорочці, криво посміхався:
— Сердитий ти, хазяїне... Вже й пожартувати не можна... Я на всю сотню жартун... ти не знаєш?.. Я це жартома... Дай, думаю, посадовлю бабу, а вона злякалася... А сіна ти видав? Немає сіна? А в сусідів є.?
Він вийшов, насвистуючи, з силою махаючи натаєм. Незабаром до хутора прийшов увесь загін. У ньому було близько 800 баґнетів і шабель. Червоноґвардійці, на третину розбавлені китайцями, латишами і іншими чужоземцями* розташувалися ночувати за хутором, не покладаючися на своїх різноплеменних і розбещених салдатів.
Тираспільський загін 2-ї Соціалістичної армії, потріпаний у боях з гайдамаками й німцями, що крокували через Україну, з боєм продерся на Дін, висів з вагонів на станції Шеп-тухівці, а що спереду вже були німці, то, щоб пробитися на північ, до Вороніжчини, загін похідно подався на юрт Мигу-линської станиці. Червоноґвардійці, розкладені під впливом карних елементів, що густо набилися до загону, бешкетували дорогою. Вночі проти 17-го квітня, розташувавшися на ночівлю під хутором Сетраковим, вони, не вважаючи на загрози і заборони командного складу, юрбами пішли на хутір, почали різати вівці, на кутку зґвалтували двох козачок, почали безпричинну стрілянину на майдані, поранили одного з своїх. Уночі застави перепилися (спирт везли на кожному возі обозу), а тим часом троє верхівців козаків висланих з хутора, вже збивали по околичніх хуторах тривогу.
. Вночі в пітьмі сідлали козаки коні, виряджалися, нашвидку збивали загони з фронтовиків і стариків і під керівництвом офіцерів, котрі на хуторах проживають, а то й вахмістрів, стягалися до Сетракова, оточували червоноґвардій-ський загін, збиралися в балках і за горбами. З Мигулін-ської, з Колодязьного, з Богомолова ішли вночі півсотні. Піднялися верхнєчирці, наполівці, калинівці, єйці, колоде-зянці.
Дожеврював на небі Волосожар, линяло й облазило ворсисте чорне хутро ночі. На світанку з гиком з усіх боків ринули на червоноґвардійців кінні козацькі лявіни.