.. Чи чу§те, хлопці ? Який винайшовсь!
— Тихше ! Тихше, бородатий! Ми вас, таківських, бачили ! — втрутився другий, низенький та огрядний, як борошняний лантух. — Ти думаєш, якщо ти комуніст, так можеш нам на горло наступати? Гляди, а то ми з тебе виб'ємо норов!
Він заступив собою щупленького Горигасова, напирав на Штокмана, заклавши куці дужі руки за спину, блискаючи очима.
— Ви що ж це?.. Ви білим духом дихайте? — задихаючись, спитав Штокман і з силою відштовхнув червоно-армійця, що наступав на нього.
Той хитнувся, спалахнув, хотів було вхопити Штокмана за руку, але Горигасов його спинив:
— Не зв'язуйся !
— Це контрреволюційні речі! Ми вас судитимемо, як зрадників радянської влади!
— Ввесь полк не пошлеш до трибуналу! — відповів один з червоноармійців, що стояли із Штокманом на одній квартирі.
Його підтримали*
— Комуністам і цукор і цигарки, а нам — йема !
— Брешеш! — крикнув Іван Олексійович, підводячись на ліжку. — Те саме, що й ви, одержуймо !..
Слова не кажучи, Штокман одягся, вийшов. Його не стали затримувати, але провели насмішкуватими вигуками.
Штокман застав комісара полку в штабі. Він викликав його до іншої кімнати, схвильовано розповів про сутичку З червоноармійцями, запропонував заарештувати їх. Комісар вислухав його, почухуючи огненоруду борідку, нерішуче поправляючи окуляри в чорній роговій оправі.
— Завтра зберемо збори осередку, обміркуймо становище. А арештувати цих хлопців я не вважаю за можливе в даній обстановці.
— Чому ? — гостро спитав Штокман.
— Чи бачите, товаришу Штокман... Я сам помічаю, що в нас у полку не гаразд, певне існу§ якась контрреволюційна організація, але промацати її не вдасться, а в сфері її впливу — більшість полку. Селянська стихія, що вді$ш? Я повідомив про настрої червоноармійців і запропонував одвести полк та розформувати його.
— Чому ви вважайте за неможливе заарештувати зараз же цих агентів білогвардійщини й направити їх до ревтрибуналу дивізії? Адже такі балачки — пряма зрада!
— Так, але це мож:е викликати небажані ексцеси й навіть повстання.
— Ось як? Так чому ж ви, бачачи такий настрій більшості, давно не повідомили про це політвідділ?
— Я ж вам сказав, що повідомив. З Уст — Медведиці щось зволікають з відповіддю. Як тільки полк відкличуть, ми суворо покараймо всіх порушників дисципліни, і зокрема тих червоноармійців, що говорили переказане вами зараз... — Комісар, нахмурившись, пошепки додав : — У мене під підозрою Вороновський і... начштабу Волков. Завтра ж після зборів осередку я виїду до Усть-Медведиці.
и*
323
Треба вжити негайних заходів щодо локалізації ці ї небезпеки. Прошу вас держати в секреті нашу розмову.
— Але чому зараз не можна скликати збори комуністів ? Адже час не жде, товаришу!
— Я розумію. Але зараз неможливо. Більшість комуністів у заставах та секретах... Я настояв на цьому, бо довіряти безпартійним в такому становищі — необачно. Та й батарея, а в ній більшість комуністів, тільки сьогодні вночі прибуде з Крутівського. Викликав у зв'язку з оцими розрухами в полку.
Штокман повернувся з штабу, коротенько переказав Іванові Олексійовичу та Михасеві Кошовому розмову З комісаром полку.
— Ходити ти ще не можеш? — спитав він Івана Олексійовича.
— Кульгаю. Раніш ото боявся рану роз'ятрити, ну а вже зараз, хочеш-не-хочеш, а доведеться ходити.
Вночі Штокман написав докладне повідомлення про стан полку і опівночі збудив Кошового. Засовуючи пакет йому За пазуху, сказав:
— Зараз же здобудь собі коня і ж<‘ни до Усть-Мєдвєдріці. Умри, а передай цього листа до політвідділу Чотирнадцятої дивізії... За скільки годин будеш там? Де гадаєш коня добути ?
Михась, крекчучи, набивав на ноги руді зсохлі чоботи, 3 паузами відповідав:
— Коня вкраду... у кінних розвідників, а доїду до Усть-Медведиці... найбільше... за дві години. Коні ото в розвідці погані, а то 6... за півтори. У табунниках служив... Знаю, як з коня... всеньку жвавість витиснути.
Михась переховав пакет, засунувши його до кишені шинелі.
— Це нащо? — спитав Штокман.
— Щоб швидше дістати, якщо сердобці схоплять.
— Ну ? — все не дорозумівся Штокман.
— Ось тобі й "ну"! Як хапатимуть—дістану й ковтну йото.
— Молодець!— Шгокман скупо посміхнувсь, підійшов до Михася і, наче пойнятий важким передчуттям, міцно обняв його, кріпко поцілував холодними тремтячими губами.— Паняй!
Михась вийшов, безпечно відв'язав від конов'язі одного З кращих коней верхової розвідки, ступою проминув заставу, ввесь час тримаючи вказівний палець на спускові новенького кавалерійського карабіна, бездоріжно вибрався на шлях. Тільки там перекинув він ремінь карабіна через плече, почав чимдуж "витискати" з куцохвостої саратів-ської конячини не властиву їй жвавість.
1
Тихий Дій
хих
На світанку став накрапати дрібний дощ. Зашумів вітер. Зі сходу насунулась чорна буряна хмара. Сердобці, що стояли на одній квартирі із Шгокманом та Іваном Олексійовичем, встали, пішли ледве на світ зайнялося. Півгодини перегодя прибіг уланський комуніст Толкачов, що, як і Штокман із своїми хлопцями, пристав до Сердобського полку. Відчинивши двері, він крикнув перехопленим голосом :
— Штокман, Кошовий дома? Виходьте!
— В чім справа? Іди сюди! — Шгокман вийшов до передньої кімнати, на ході натягаючи шинель. — Іди сюди!
— Біда, — шепотів Толкачов, слідом за Шгокманом входячи до другої кімнати. — Зарпз піхота хотіла роззброїти біля станиці. .. біля станиці батарею, що під'їхала з Кру-тівського. Була перестрілка,.. Батарейці відбили напад, гарматні замки зняли й баркасами переправились на той бік...
— Ну, ну ? — підгонив Іван Олексійович, із стогоном натягаючи на ранену ногу чобіт.
— І зараз біля церкви мітинг... Увесь полк...
— Збирайся, живо ! — наказав Іванові Олексійовичу Штокман і схопив Талкачова за рукав теплушки. — Де комісар? Де решта комуністів?...
— Не знаю... Дехто втік, а я — до вас. Телеграф зайнятий, нікого не пускають.... Тікати треба! А як тікати ? — Толкачов розгублено опустився на скриню, спустивши між колін руки.
В цей час на ганку загуркотіли кроки, до хати юрбою ввалилося чоловіка з шість червоноармійців-сердобців. Обличчя їх були розпалені, сповнені лютої рішучості.
— Комуністи, на мітинг! Живо!
Штокман ззирнувся з Іваном Олексійовичем, суворо стуливши губи:
— Ходімо!
— Зброю покиньте. Не до бою йдете! — запропонував було один із сердобців. Але Штокман, ніби не чуючи, повісив на плече гвинтівку, вийшов перший.
Тисяча сто горлянок різноголосо ревли на майдані. Мешканців Усть — Хоперської станиці не було видно. Вони поховались по хатах, побоюючись подій (за день до цього по станиці уперті ширилися чутки, що полк з'єднуються 3 повстанцями і в станиці може статися бій з комуністами). Штокман перший підійшов до натовпу червоно-армійців, що глухо гомонів, занишпорив очима, розшукуючи будького з командного складу полку. Повз нього провели комісара полку. Двоє червоноармій ,ів держали його за руки. Блідий комісар, підштовхуваний ззаду, увійшов в гущу не вишикуваних червоноармійських рядів. На кілька хвилин Штокман спустив його з очей, а потім побачив уже всередині натовпу, стоячим на витягненому з чийогось будинку ломберному столі. Штокман оглянувся. Позад нього, спираючись на гвинтівку, стояв скульгавілий Іван Олексійович, а поруч нього — ті червоноармійці, що прийшли за ними на мітинг.
— Товариші червоноармійці! — слабо залунав голос комісара. — Мітингувати в такий час, коли ворог від нас — в безпосередній близині... Товариші...
Йому не дали продовжувати промову. Коло столу, як завихорені вітром, заколивались сірі червоноармійські папахи, захиталася синя щетина багнетів, до столика потяглись стиснуті в кулаки руки, на майдані, як постріли, залунали люті короткі вигуки:
— Товаришами стали!
— Шкіряну тужурочку ото скидай!
— Обдурив!
— На кого ведете?
— Тягни його за ноги!
— Бий!
— Багнетом його!
— Відкомісарював!
Штокман побачив, як величезний немолодий червоно-арміедь виліз на столик, схопив лівою рукою коротку руду оправу комісарської борідки. Столик хитнувся, і чер-воноарміаць, разом з комісаром, впали на простягнуті руки тих, що стояли круг столу. На тім місці, де недавно був ломберний стіл, скипіло сіре місиво шинелей; одинокий несамовитий крик комісара потонув у элитному гуді голосів.
Зараз же Штокман кинувся туди. Нещадно розштовхуючи, штурхаючи тугі сірошинельні спини, він майже риссю пробирався до місця, звідки промовляв комісар. Його не затримували, а кулаками й прикладу штовхали, били в спину, по потилиці, зірвали з плеча гвинтівку, з голови червоноверхий козачий малахай.
— Куди тебе, чо-о-орт?! — обурено крикнув один з чер-воноармійців, якому Штокман боляче придавив ногу.
Біля перекинутого догори ніжками столика Штокманові заступив дорогу присадкуватий взводний. Сірого смушку папаха його була збита на потилицю, шинель розхристана навстіж, по цегляно-червоному обличчі котився піт, розпалені, замаслені непогамовною люттю очі косились,
— Куди пре-е-еш?
— Слово! Слово рядовому бійцеві!.. — прохрипів Шток-май, ледве переводячи дух, і миттю поставив столик на ноги. Йому навіть допомогли вилізти на стіл. Але на майдані ще ходив перекатами лютий рев, і Штокман на всю силу голосових зв'язок загарлав: — Мов-ча-а-ати!.. — і за півхвилини, коли ущух галас, надірваним голосом, тамуючи кашель, заговорив: — Червоноармійці! Ганьба вам! Ви зраджуйте владу народу в найтяжчу хвилину І Ви вагайтесь, коли треба твердою рукою разити в ірога в самісіньке серце! Ви мітингуйте, коли Радянська країна задихаються в кільці ворогів! Ви стоїте на грані прямого зрадництва! Чо му V! Вас продали козацьким генералам ваші зрадники-командири! Вони — колишні офіцери— ошукали довір'я радянської влади і, користаючись з вашої темноти, хтять здати полк козакам. Схаменіться! Вашою рукою хочуть допомогти душити робітничо-селянську владу!
Командир 2 роти, колишній прапорщик Вейстмінстер, що стояв неподалечку від столу, підніс "було гвинтівку, але Штокман, примітивши його рух, крикнув:
— Не смій! Вбити завжди встигнеш І Слово — бійцеві-комуністові! Ми — комуністи, все життя, всю кров свою... краплина по краплині... — голос Штокмана перейшов на сповнений страшного напруження тенорок, обличчя мертвотно зблідло й перекосилось, —...