Провадили організаційну і політичну роботу... Та хіба все це розкажеш у двох словах? Я Ще перебуваю під впливом твого раптового приходу. Де ти..,, ночуєш де? — перериваючи розмову, спитала вона.
— Тут... у товариша.
Бунчук зам'явся, сказав неправду; всі ночі проводив він на" помешканні штабу Сіверса.
— Ти сьогодні ж перейдеш до нас. Пам'ятаєш, де я мешкаю? Ти провожав мене колись.
— Найду. Але... чи не поклопочу я твою родину?
— Покинь, нікого ти не поклопочеш, і взагалі про це не
говори. ;і
Увечорі Бунчук, забравши свої манатки, що вміщалися в просторій салдатській торбі, прийшов на той завулок край міста, де жила Ганна. На порозі невеличкого цегляного флігеля його зустріла старенька. Обличчя її неясно нагадувало Ганну. Той же синясто-чорний блиск очей, трохи зігнутий ніс, тільки шкіра зморщена і земляста, та провалений рот лякає старістю.
— Ви — Бунчук? — спитала вона%
— Так.
— Прохаю вас, проходьте. Дочка говорила мені про вас.
Вона провела Бунчука до маленької кімнати, показала,
куди покласти речі, ревматично зведеним пальцем повела навколо.
— Тут ви вже житимете. Ліжко це вам, добродію.
Вона говорила з помітним єврейським акцентом, не зовсім чисто. Крім неї, в хаті був невеличкий підліток,—дівчинка, недолужна і така ж, як Ганна,. глибокоока.
Ганна прийшла трохи згодом. Вона внесла з собою шум і жвавість.
— У нас нікого не було? Бунчук не приходив?
Мати відповіла їй щось рідною мовою, і Ганна твердою пливучою* ходою підійшла до дверей.
— До тебе можна?
— Еге ж.
Бунчук, підвівшися з стільця, пішов їй назустріч.
— Ну, як? Влаштувався?
Вона задоволеним, смішливим поглядом оглянула його, спитала:
— Ти щонебудь їв? Ходімо туди.
За рукав гімнастібки ввела його до першої кімнати, сказала:
— Це, мамо, мій товариш, — і посміхнулася. — Ви його не кривдіть.
— Ну, що ти, хіба можна таке? Він — наш гість.
Вночі по Ростову, немов стручки визрілої акації, тріскалися постріли. Деколи горлав кулемет, потім усе Стихало. І ніч, пишна, чорна, лютнева ніч, знову тишею повивала вулиці. Бунчук і Ганна довго сиділи в його суворо чистій кімнатці.
— Тут ми з сестричкою жили, — говорила Ганна. — Бачиш, як у нас скромно. Як у чорниць. Ні дешевих картин, ні фотографій, нічого такого, що личило б мені, як гімназистці.
— З чого ви жили? — в розмові спитав Бунчук.
І Ганна не без внутрішньої гордости відповіла: .
— Я працювала на Асмолівській фабриці і давала лекції.
— А тепер?
— Мама шиє. їм удвох мало треба.
Бунчук оповідав подробиці захоплення Новочеркаську, пр© бої під Звіревим і Кам'янською. Ганна ділилася вражіннями бід роботи в Луганському і Таганрозі. Об одинадцятій, тільки но мати погасила в себе світло, вона пішла.
XX.
/
У березні Бунчука послали на роботу до революційного суду при Донському ревкомі. Високий, тьмяноокий, зіссаний від роботи і безсонних ночей голова відвів його до вікна своєї кімнати, сказав, погладжуючи ручного годинника (він спішив на засідання):
— З якого року в партії? Ага, путньо. Так ось ти будеш у нас за коменданта. Минулої ночі ми вирядили до "штабу Духоніна" свого коменданта... За хабара. Був формений садист, дешпетник, наволоч,—таких нам не треба. Ця робота брудна, але треба і в ній зберегти ціленькою свідомість своєї відповідальносте перед партією, і ти тільки зрозумій мене, цк треба... — натиснув він на цю фразу: — людяність зберегти. Ми з необхідносте фізично знищуємо контрреволюціонерів, але робити з цього цирк неможна. Ти розумієш мене? Ну, й добре. Іди приймай справи.
Цієї ж ночі Бунчук з командою червоноґвардійців з шістнадцяти чоловіка розстріляв опівночі за містом, на третій верстві, п'ятьох присуджених до розстрілу. З них було двоє козаків Гнилівської станиці, інші — мешканці Ростова.
— Майже щодня опівночі вивозили за місто'вантажним автомобілем засуджених, похапцем копали їм ями, при чому брали в цім участь і смертники і частина червоноґвардійців. Бунчук шикував червоноґвардійців, пускав чавунно-глухі слова: ' — *
— На ворогів революції... — і змахував наганом: — Паль!
За тиждень він висох і почорнів, ніби землею взявся. Проваллям зяли очі, повіки, нервово мигаючи, не покривали їх голодного і тужного виблиску. Ганна бачила його тільки вночі. Вона працювала в ревкомі, приходила додому пізно, але завжди чекала, коли знайомим уривчастим стуком у вікно, сповістить він про свій прихід.
Одного разу Бунчук повернувся, як і завжди, по півночі. Ганна відчинила йому двері, спитала:
— Вечерятимеш?
Бунчук не відповів, п'яно хитаючись, пройшов до своєї кімнати і, як був у шинелі, чоботях і шапці, повалився на ліжко. Ганна підійшла до нього, заглянула в обличчя: очі його були липко заплющені, на вискалених щільних зубах іскрилася слина, рідке, виваляне від тифу волосся лежало на лобі мокрим жмутом.
Вона присіла поруч, жаль і біль когтили їй серце. Спитала пошепки:
— Тобі важко, Ільку?
Він стиснув її руку, заскрипів зубами, відвернувся до стінки. Так і заснув, не сказавши й слова, а уві сні щось невиразно й жалісливо мурмотів, намагався1 скочити. Вона з жахом помітила і здригнулася від безсвідомного страху: він спав, з напівзаплющеними, зведеними під.лоба очима,, з-під повік запалена виблискувала жовтавість опуклих білків.
— Піди звідти, — прохала вона його вранці. — Іди краще на фронт. Ти перевівся, Ільку. Згинеш ти на цій роботі.
— Замовчи! — вигукнув він, блимаючи побілілими від люті очима.
— Не кричи. Я образила тебе?
Бунчук погас якось зразу, немов би криком виплеснув накопичену в грудях лютість. Втомлено розглядаючи свої долоні, сказав: <
— Нищити людську погань — брудна справа. Розстрілювати— це, чи бачиш, шкодить здоров'ю і душі... Ач, ти...— вперше при Ганні він бридко вилаявся. — На-брудну роботу йдуть або дурні і звірі, або фанатики. Всім кортить походжати в цвітучому садку, але ж — чорт їх забери! — перш, ніж садити квітоньки і деревця, треба бруд вичистити! Угноїти треба! Руки треба закаляти! — підносив він голос, дарма, що Ганна, відвернувшись, мовчала. — Бруд треба знищити, а цим ділом гидують!.. — вже кричав Бунчук, гатячи кулаком по столі, часто мигаючи кров'янистими очима.
До кімнати заглянула Ганнина мати, і він, отямившися, заговорив тихше:
— Я не піду з цієї' роботи! Тут я бачу, виразно почуваю, що тут я корисний! Згрібаю нечисть, угноюю землю, щоб ситіша була! Родючіша! Колись по ній ходитимуть щасливі люди. Може син мій ходитиме, якого немає... — Він засміявся скрипучо й невесело.,— Музика майбутнього... ти пам'ятаєш, Ганно? Скільки я розстріляв цих гадів... кліщів!.. Кліщ — це комаха така, в тіло впинається... З десяток ось цими руками вбив... — Бунчук витягнув уперед стиснуті мов у шуліки, кігтисті, чорноволосі руки, пускаючи їх на коліна, пошепки сказав: — І взагалі к чорту! Горіти так, щоб іскри летіли, а чадіти нічого... Тільки я, справді, стомився. Ще трохи, і піду на фронт... маєш рацію...
Ганна, мовчки вислухавши його, стиха сказала:
— Йди на фронт або на іншу роботу. Іди, Ільку, інакше
ти... звар'юєш. # —
Бунчук повернувся до неї спиною, потарабанив по вікні.
— Ні, я міцний... Ти не думай, що є люди з заліза. Всі ми з одного матеріялу вилиті... В житті немає таких, котрі не бояться на війні, і таких, хто б, убиваючи людей, не носив... не був морально подряпаний. Та не за тими, з наплічниками, болить серце... ТІ — свідомі люди, як і ми з тобою. А от учора довелося серед дев'ятьох розстрілювати трьох козаків... працівників...1 Одного почав розв'язувати... — Голос Бунчуків ставав глухіший, невиразніший, ніби відходив він усе далі й далі — торкнув його руку, а вона, як підошва... чорства... Проросла суцільними мозолями... Чорна долоня, порепалася... вся в саднах... у горбах... Ну, я піду — враз урвац він розмову і непомітно для Ганни потер горло, стягнуте, мов волосяним арканом, жорстким корчем.
Він взувся, випив шклянку молока, пішов. У коридорі його дігнала Ганна. Довго держала його важку волохату руку в своїх руках, потім пригасла її до палаючої щоки і вибігла на двір.
Час помахував куцими днями. Теплішало. З Озова до гирла Дону стукалася весна. Наприкінці березня до Ростова почали прибувати українські червоноґвардійські загони, котрих тіснили гайдамаки та німці. У місті почалися вбивства, грабунки, бешкетні, реквізиції. Деякі, остаточно розкладені загони, ревкомові довелося роззброювати. Не миналося без сутичок і стрілянини. Під Новочеркаськом ворушилися козаки. В березні, мов бруньки на тополях, набухали по ста-, ницях суперечності між козаками та іногородніми, подекуди гримотіли повстання, викривалися контр-революційні змови. А Ростов жив буйним, повнокровним життям: увечорі Великою Садовою походжали юрби салдатів, матросів, робітників. Мітингували, лущили насіння, попльовували у струмки вздовж пішоходів, бавилися з бабами. Так само, як і раніше, працювали, їли, пили, спали, вмирали, родили, кохалися, ненавиділи, дихали солонуватим з моря вітерцем, жили, поривані великими й малими бажаннями. На Ростов насувалися близькі грозові дні.. Пахло обталим чорноземом, кров'ю близьких боїв пахло.
Одного такого политого сонцем гожого дня Бунчук повернувся додому раніше, як звичайно, і здивувався, заставши Ганну вдома.
— Ти ж пізно завжди приходиш, а сьогодні чому так?
— Я не зовсім здорова.
Вона пройшла за ним до його кімнати. Бунчук роздягнувся, з тремтячою радісною усмішкою сказав:
— Ганю, від сьогодні я не працюю в суді. ч — Та що ти? Куди ж тебе?
— До ревкому. З Кривошликовим сьогодні говорив. Він вбіцяє послати мене кудись на округу.
Повечеряли вони разом. Бунчук ліг спати. Схвильований, він довго не міг заснути, курив, ворочався на твердуватому матрасі, радісно зідхав. З великим задоволенням ішов він 3 СУДУ} бо почував, ідо ще,трохи — і не витримає, надломиться. Він докурював четверту цигарку, коли почув легкий скрип дверей. Підвівши голову, побачив Ганну. Боса, в самій сорочці, майнула вона через поріг, тихенько підійшла до його ліжка. Крізь шпарини у віконниці на її оголений овал плеча падало тьмяне зелене світло місяця. Вона нахилилася, теплу долоню поклала Бунчукові на губи.
— Посунься... Мовчи...
Лягла поруч. Гарячі ноги її тремтіли в колінах.
Спираючися на ліктя, підвелася; пекучим шелестом йому на вухо:
— Я прийшла до тебе, тільки тихше!..