Там замети на вулицях були повище вікон, через те подорожні, блукаючи за містом, і не могли добачити світла. Зате вітер тут дошкуляв менше. На вулицях було безлюдно: городяни вже зустрічали свят-вечір. Незважаючи на замети, коло деяких домів хлопчики з вертепом і козою колядували. На ринку також виднілись поодинокі постаті людей, обвинутих горохвинням, що удавали з себе ведмедів, але загалом було пусто. Купці, що їхали разом із Збишком та іншою шляхтою, залишилися в місті, а рицарі поїхали далі, до старого замка, в якому жив князь із княгинею; в замку вже були скляні вікна, і він весело засяяв їм назустріч своїми вогнями.
Підйомний міст був спущений, бо колишні часи литовських наскоків минули, а хрестоносці, передбачаючи війну з польським королем, самі шукали дружби з мазовецьким князем. Один з князівських людей затрубив у ріг, і брама зараз же відчинилась. Коло неї було кільканадцять лучників, але на мурах і вежах — жодної живої душі, бо князь дозволив сторожі зустрічати святвечір. Назустріч гостям вийшов старий Мрокота, що приїхав два дні тому, і, привітавши їх від імені князя, новій до кімнат, в яких вони могли переодягнутися до
столу.
Збишко зразу ж почав розпитувати Мрокоту про Юранда із Спихова, і той відповів, що він ще не прибув, але його ждуть, бо він обіцяв приїхати, а коли б серйозно захворів, то дав би знати. Проте назустріч, йому, вислали кільканадцять вершників, бо такої завії не пам'ятають навіть найстаріші люди.
— То, може, незабаром він буде тут?
— Мабуть, що незабаром. Княгиня сказала поставити для них миски на загальному столі.
Хоч Збишко завжди трохи побоювався Юранда, тепер зрадів і подумав: "Нехай би він не знати що робив, але вже не переробить того, що сюди їде моя дружина, моя жінка, моя найлюбіша Дануська!" Він ледве вірив своєму щастю. Потім подумав, що, може, Дануська вже про все Юрандові розказала, може, умовила його й упросила, щоб він оддав її за нього. Власне кажучи, що ж йому залишається робити? Юранд чоловік мудрий і розуміє, що коли б і боронив мені її, я все одно візьму, бо моє право дужче".
Тимчасом, переодягаючись, Збишко розпитував Мрокоту про здоров'я князя, а особливо княгині, яку ще в Кракові полюбив, як матір, йому приємно було дізнатися, що в замку всі здорові й веселі, хоч княгиня дуже нудьгує за своєю любою співачкою. Тепер їй грає на лютні Ягенка, котру княгиня теж любить, але не так, як Данусю..
— Яка Ягенка? — здивовано спитав Збишко.
Ягенка з Длуголясу, внучка старого пана з Длуголясу, Гарна дівка, в неї закохався отой лотарінжець.
Хіба пан де Лорш тут?
— А де ж йому бути? Приїхав з лісового палацу та й сидить тут: чим йому погано? Нашому князеві ніколи не бракує гостей.
— Радий буду його бачити, бо то бездоганний рицар.
— І він вас також любить. Але ходімо вже, бо князь з княгинею скоро сядуть за стіл.
І вони пішли. В залі-їдальні в двох величезних камінах яскраво горів вогонь, за яким доглядали слуги, т було вже повно гостей та придворних. Князь увійшов першим у супроводі воєводи й кількох наближених. Збишко схилився до його ніг і поцілував в руку.
Князь стиснув його за голову, потім одвів трохи вбік і сказав:
Я вже все знаю, Мені було спочатку прикро, що ви зробили це без мого дозволу, але, правду кажучи, я не мав часу, бо якраз тоді був у Варшаві, де хотів і свята провести. Та то вже відомо, що коли жінка чогось захоче, то не переч їй, бо нічого не вийде. Княгиня зичить вам добра, як мати, а я їй ні в чому не перечу, щоб не завдати журби і сліз.
Збишко вдруге схилився до ніг князя.
Дай мені боже чимось відслужити вашій князівській милості.
Хвалити бога, що ти вже здоровий. Скажи княгині, що я прийняв тебе доброзичливо, їй це буде приємно. Клянусь богом, її радість — моя радість! Юрандові за тебе також скажу добре слово, і думаю, що він дасть дозвіл, бо він також любить княгиню.
Хоч би й не хотів дати, право на моїм боці. — Право на твоїм боці, і він мусить погодитись, але благословення може не дати. До цього його ніхто не змусить, а без батьківського благословення немає й божого.
Почувши це, Збишко засмутився, бо досі таке не спадало йому на думку. В цю хвилину увійшла княгиня з Ягенкою з Длуголясу та з іншими придворними паннами. Збишко поквапно вклонився княгині, а вона привітала його ще ласкавіше, ніж князь, і зараз же почала говорити про сподіваний приїзд Юранда. Для них і миски он поставлені, і люди послані, щоб привести їх у таку завірюху. З святою вечерею ждати довше не можна, бо князь не любить цього, але вони, напевне, приїдуть ще до закінчення вечері.
— Щодо Юранда,— мовила княгиня,—то, бог дасть, усе буде гаразд. Я розкажу йому все або сьогодні, або завтра після всеношної, а князь теж обіцяв своє слово сказати. Юранд буває упертий, але не з тими, кого любить, і не з тими, кому зобов'язаний.
Вона почала говорити Збишкові, як він має поводитися з тестем, щоб, борони боже, не вразити його та не розгнівити. Взагалі вона сподівалася на все добре, але той, хто знав світ краще за Збишка і був проникливіший, міг зауважити в її словах якийсь неспокій. Може, це пояснювалось тим, що пан із Спихова взагалі був чоловік незгідливий, а може, княгиню почало турбувати те, що їх так довго немає. Завірюха лютувала все гірше, і всі казали, що той, кого вона захопить у чистім полі, може там і залишитись. Проте княгині спадало на думку й інше: а саме, що Дануся розказала батькові про свій шлюб із Збишком, а він образився й вирішив зовсім до Цеханова не приїжджати. Княгиня не хотіла казати Збишкові про цю думку, та на це й не було часу, бо слуги почали вносити страви і розставляти їх на столі. Збишко все-таки встиг ще раз вклонитися їй і спитати:
— А якщо вони приїдуть, то як же воно буде, милостива пані? Мрокота казав мені, що для Юранда приділена окрема кімната, де знайдеться сіно і на постіль зброєносцям. То як же воно буде?..
Княгиня засміялась і, легенько вдаривши його рукавичкою по обличчю, сказала:
— Перестань! Ач який! Бачили ви його!
І вона підійшла до князя, якому слуги вже присунули крісло до столу. Але ще перед цим один з них подав йому плоске блюдо з тонко нарізаним пляцком та облатками, якими князь мав обділяти гостей, придворних і слуг. Друге таке блюдо для княгині тримав вродливий підліток, син сохачевського кастеляна. По другий бік стола стояв ксьондз Вишонек, який мав благословити поставлену на запашному сіні вечерю. Раптом у дверях з'явився засніжений чоловік і голосно вигукнув:
— Милостивий пане!
— Що таке? — спитав князь, невдоволений тим, що порушується обряд.
— На Радзанівськім. шляху зовсім замело, снігом якихось подорожніх. Нам треба більше людей, щоб одкопати їх.
Почувши це, всі присутні полякалися, занепокоївся і, князь. Він обернувся до сохачевського кастеляна і крикнув:
— Кінних, з лопатами, хутко! Потім спитав чоловіка, який приніс лиху звістку: — Багато заметених?
— Не .могли визначити. Дме страшенно. Є там коні й сани. Чимало слуг.
— Не знаєте, чиї вони?
—Люди кажуть: дідича із Спихова.
XXVII
Почувши лиху звістку, Збишко, навіть не спитавши дозволу князя, кинувся до стайні й наказав, сідлати коня. Чех, що був з ним у залі як зброєносець шляхетного походження, ледве встиг повернутись до кімнати і принести лисячого кожуха, він геть і не пробував стримувати молодого пана. Бувши розумним хлопцем, чех знав, що це нічого не поможе, а прогаяння може бути згубним. Скочивши на другого коня, він встиг взяти у воротаря кілька смолоскипів, і вони швидко рушили разом з князівськими людьми, яких спорядив старий кастелян. За брамою огорнула їх непроглядна темрява, але, здавалося, завірюха трохи вщухла. Можливо, вони були, б одразу за містом заблудили, якби не той чоловік, що дав знати про лиху пригоду; він вів їх швидко і впевнено, бо з ним був собака, вже знайомий з дорогою. В чистім полі вітер знову почав шмагати по обличчях вершників, тим більше, що вони їхали вчвал. Дорога була завіяна снігом, а місцями траплялись такі кучугури, що коні стрягли в них по черево. Князівські люди позапалювали смолоскипи й їхали серед диму та полум'я, а вітер дув з такою силою, немов хотів.одірвати полум'я від смолистого дерева й занести його в поля та ліси. Їхати було далеко — вершники поминули сельбища коло Цеханова, далі Недзбож і звернули в бік Радзанова. За Недзбожем буря стала помітно вщухати. Пориви вітру стали слабкіші й не несли вже з собою хмар снігу. Небо прояснювалось. Деякий час ще йшов сніг, але незабаром перестав. Потім у розривах хмар подекуди стали блищати зірки. Коні почали пирхати, вершники з полегкістю зітхнули. З кожною хвилиною зірок з'являлося все більше, брав мороз. Через деякий час настала цілковита тиша.
Пан де Лорш, який їхав поруч із Збишком, почав Його втішати, кажучи, що Юранд, безперечно, в небезпечну хвилину думав насамперед про врятування дочки і що коли б навіть усіх одкопали мертвими, вона однак буде жива, а може, навіть спатиме під шкурами. Збишко мало розумів його та й не мав часу слухати, бо провідник, що їхав попереду, незабаром звернув з дороги.
Молодий рицар виїхав наперед і спитав:
— Чому ми звертаємо?
— Бо їх засипало не на дорозі, а отам-о! Бачите, пане, отой вільшник?
Він показав рукою на темніючі вдалині зарості, які вже можна було побачити на сніговій рівнині, бо місяць вийшов з-за хмар і освітив усе навкруги.
— Видно, збилися з дороги.
— Збилися з дороги та й їздили кружка коло річки. В завірюху таке часто трапляється. Їздили та й їздили, поки коні не пристали.
— Як же ви їх знайшли?
Собака привів. — Поблизу немає яких-небудь хат?
Є, але по той бік річки. Тут недалеко річка Вкра.
Давай вчвал! — гукнув Збишко.
Та наказати було легше, ніж виконати наказ, бо хоч мороз брав добрий, але на полі лежав сипкий, глибокий сніг, в якому коні стрягли повище колін, тому їхати довелося повільно. Раптом вони почули, як загавкаг собака, і поперед них забовванів грубий і кривий стовбур верби, над яким у світлі місяця полискувала крона голого гілля.
— Вони далі,— сказав провідник,— поблизу вільшника, але й тут щось мусить бути.
— Ось кучугура під вербою. Посвітіть!
Кілька князівських людей злізло з коней і почало присвічувати смолоскипами, потім один з них гукнув:
— Людина під снігом! Видно голову, ось де!
Єй кінь! — зараз же гукнув і другий.
Відкопати!
Лопати занурились у сніг і почали відкидати його на обидва боки.
За хвилину стало видно постать людини, що сиділа під вербою, в глибоко насунутій на обличчя шапці.