Повільно йдучи обхідними шляхами, Мельхіор намагався уникати процесії і далекого галасу, але, тим не менше, пережив її останню дію. З валів, з яких відкривався вид на навколишні села, він побачив групу кінноти, яка брала участь у процесії, пройшовши через Ворота Вафлів за місто. Він стежив за нею очима. Вершники їхали між садами, де кілька бідно одягнених дітей ще вишукували забуті яйця; іноді вони зникали в хмарах зеленого листя, а нарешті з'являлися, як маленькі казкові тварини на оброблених полях. Кольори плащів і каптанів вершників зливалися з кольорами їхніх коней — чорні, каштанові й рябі. Коли часом вітер стихав, Мельхіор чув іржання коней. Це було завершальне свято хресної ходи — витоптування нив, навіть там, де вони вже були бороновані й засіяні. Мельхіор знав, що селяни на хуторах на околицях міста також прикрашали своїх важких коней того дня зеленню та квітами, щоб водити їх між панськими конями. Така оранка землі кінськими копитами на Великдень мала принести благословення влітку та восени.
Коли Мельхіор повернувся на Ринкову площу, там уже було людно. На сцені в образі п'яти одягнених в біле і п'яти в фіолетове дівчат він пізнав мудрих і нерозумних дів. Глядачі довкола сцени, особливо чоловіки, сміялися, незважаючи на побожну сцену, щоразу, коли вітер піднімав тонкий одяг дівчат, оголюючи їхні литки та коліна. Діти їли паску та круті яйця або тягнули батьків до будок з вафлями. Навколо майдану на стінах будинків майоріли прапори братств, шелестіли на вітрі жорсткі вишивки хоругв. У жадібності до солодощів і жиру, у сміху, поглядах і жестах натовпу була якась жахлива радість, яку Мельхіор також спостерігав раніше під час процесії. Він стурбовано дивився на людей, які незвично довго товпилися перед будівлею суду, багато перешіптуючись між собою: і вони мало сміялися, а охоронці здавалися більш млявими, ніж зазвичай. Священнослужителів, окрім кількох ченців-міноритів, наразі не було видно; здавна в цю годину в монастирях, монастирях і капітулах тривалий піст перед Великоднем закінчувався пишним бенкетом; пани ж і зовсім не з'являлися, навіть перед вечірніми дзвонами. Так само робили і заможні знатні особи, бо вони теж тепер різали печеню та розбивали круто зварені яйця. Самотній, як ніколи, Мельхіор стояв серед гуляк, пустунів і співочого народу, наче нікому й нічому не належав.
З дерев'яної сцени поряд з Терезами вже зникли мудрі й нерозумні дівчата. Натомість з'явився маленький чоловічок із величезною мітлою, який із смішною серйозністю зовсім непотрібно підмітав дошки. Люди дивилися на нього зі сміхом, той щось до них гукав, вони сміялися голосніше. Мельхіор упізнав у кумедній людині одного з аматорів, які, вірні старій традиції, завжди з'являлися, коли треба було переходити від піднесеного до жартівливого настрою. Він побачив, як дурень з червоним, блискучим обличчям Лускунчика, що спирався на мітлу, пересовує капелюха на шию і відгукується від хамів, які пригощали його грубими жартами. Вітер розвівав слова, але сміх оточуючих часом долітав до Мельхіора. Він відчув ще більший сум і порожнечу, відчув, що не бере участі в усіх цих веселощах, але думка про повернення в свій тихий, покинутий дім була йому неприємна. Коли після останніх зухвалих двозначних слів кумедний чоловічок з мітлою поступився місцем двом новим акторам, Мельхіора і купу старших дітей були підштовхнули вперед. Молоді обличчя блищали від жиру ковбасок і пампушок, дехто з дітей ще їв млинці з родзинками, від усіх кисло пахло пивом.
Тепер на поміст виліз чоловік у величезному чорному капелюсі й широкому плащі, якого Мельхіор упізнав, бо цей одяг уже служив у виставі про блудного сина; цього разу аматори наклеїли на плащ вирізані з паперу зірочки, півмісяці та комети, які мали значити одяг хірурга. Довгий кістлявий монстр поруч із ним у яскраво смугастих латаних штанях і кофті, селянській дірявій шапці, з якої стирчали клапті зробленої з паклі перуки, мабуть, мав грати роль дурного слуги. Ряди навколо Мельхіора зімкнулися, як кільця кольчуги, він уже не міг вибратися. Художник чув, як лікар гнівався і сердився на дурість слуги і сказав:
— Б'юся об заклад, ти навіть до десяти не вмієш рахувати.
Слуга у смугастому, полатаному вбранні, якого звали Арнольд, упирався:
— Я вмію рахувати, як ніхто інший.
Він кукурікнув, мов старий півень, дівчата затряслись від сміху, хлопці почали їх лаяти, не бажаючи пропустити ні слова.
Лікар відкинув голову назад і глузливо засміявся.
— Тоді порахуй, дурню, і поясни мені цифри!
Арнольд урочисто взяв до рук капелюха, став, на дошках в розкоряку, подивився на небо й прокукурікав півнячим:
— Почнемо з одного. Не мав я ні одного, коли втратив праве око, а те, що спереду і позаду моє ліве око не бачило.
Діти голосно сміялися, старші посміхалися.
Хірург кивнув:
— А як пояснити цифру два?
Слуга скорчив ще дурніше обличчя:
— Двійка? Якщо хтось взимку присяде на сніг і голою дупою світить, то відморозить собі яйця і дітей не матиме.
— Ой, безсоромний сучий син! — верескнув жіночий голос за спиною Мельхіора, і всі подальші зрозумілі слова заглушив гучний гомін.
Ще не вщухло, як слуга вже пояснював число три:
— Три? Це коли тип з перцем з любою під ковдрою фіглі-міглі строять, щоб третій світ побачив.
Доктор у розпачі схопився за голову, так що його гарний і дуже вчений капелюх скривився, і аж надто веселим голосом вигукнув:
— Проклятий дурень, а що тоді четвірка?
Мельхіор не міг сміятися разом з іншими, як йому хотілося б, як він сміявся, коли був хлопчиком і юнаком. Сумна, холодна порожнеча в грудях ставала все більш неприємною, хоча навколо було так весело... Він намагався протиснутися і піти, але марно, його оточила щільна юрба. Коли слуга відповів, у Мельхіора від вереску затремтіли барабанні перетинки, але в нього склалося враження, що в цю мить додався якийсь особливий глибокий сміх, а може, він упізнав його лише зараз. Художник обережно повернув голову. Це був домініканець, патер Ейлардус ван Хоей у чорно-білій мантії, підборіддя якого тремтіло від задоволення — патер, очевидно, передчасно покинув бенкет у капітулі. Цей чоловік відчував не тільки хворобливу потребу показати себе, але, перш за все, він не міг терпіти, щоб вулицями й площами бігав нечутний для нього великий, незламний і балакучий натовп. Звісно, всі відразу звільнили йому місце, кому не лестить присутність цієї великої людини? Це була справжня любов до народу — сміятися з народу! Відчуття самотності й безцільності в серці Мельхіора випарувалося, він намагався втекти від тривожної близькості інквізитора, але натовп навколо нього все ще міцно тримав його. Він зрадів, коли Арнольд дійшов до десяти:
— Вісім сліпців сидять за столом, сухий хліб і половина риби, це їх бенкет, — і лікар у розпачі кинув капелюха на землю, почав прозивати слугу баранячою головою та сволотою, а з його кулаки й ноги збили його з дощок. Тісне коло розв'язалося, моментом скористався Мельхіор, за допомогою рук і спини пробився. Ледве він видихнув, як хтось схопив його за руку. Він обернувся. Це був домініканець, а хто ж іще, який схилявся до нього, як до старого знайомого.
— Ви теж, майстре? Ну, в такий святковий день, як сьогодні, людину виганяють на вулицю, чи не так? Вам просто варто змішатися з натовпом веселих людей!
Він потягнув за собою Мельхіора; скрізь люди поступалися їм дорогою, і Мельхіор помічав шанобливі погляди, кинуті на монаха та заздрісників, спрямовані на нього самого: яка ж відзнака для майже сумнозвісного художника Мельхіора Хінтама, коли йому дозволили йти під руку з такою великою людиною! Сам патер поводився так, ніби не бачив ні поваги, ні заздрості. Він зупинився, сміючись, біля лавки з вафлями, потім перед жонглерами, які жонглювали скляними кульками та кольоровими брусками, і, нарешті — палаючими факелами. Він кинув кілька монет волинщикам і озирнувся навкруги, наче цю Ринкову площу, повну веселих людей, які бурхливо святкують Великдень був для нього вершиною земного щастя народу.
— Хороші люди, добрий народець, майстре Хінтаме, нема чого поганого про нього сказати. Але куди втекти від такого наївного кохання? — спитав він, показуючи на дітей і дурныв, що наступали їм на п'яти
Мельхіор, який ще не вимовив ні слова, розумів, що не скоро він зможе звільнитися від товариства домініканця.
— Наближається пора великодніх вогнів, преподобний отче, — сказав він, — вогнища, як завжди, підготовлені біля сміттєзвалищах, їх запалюють, коли на Ринку закінчаться веселощі. Я можу відвезти вас до певного місця, де ми захистись від вітру, а значить і від смороду, і все побачимо.
Патер Ейлардус удавано зрадів:
— Проведіть мене туди, майстре, прогулянка піде нам на користь... Знаєте, я не проти трохи тісноти, але інколи люди мені надоїдають... завеликий добре накритий великодній стіл допомагає переїданню. — Він весело й відкрито дивився на Мельхіора. — Ні, ми, домініканці, не б'ємо осла, на якому їздимо верхи. Рясне пасхальне бенкетування є добрим християнським звичаєм в цій країні. Але ж можна і переборщити, я вам кажу...
Мельхіор слабко посміхнувся.
— Ви говорите про знаменитий великодній бенкет нашого капітулу, превелебний отче?
Домініканець підняв руки в добре розіграному, смішному жахітті:
— Знаменитий, кажете? Звісно, ці м'ясні страви, ці паштети, ці витончено приготовані жайворонки та фаршировані голуби, ці торти з сиропом, і якби ви знали, що панове з капітулу мають у своїх підвалах і бочках… Багатий капітул, безсумнівно, не помічає в повсякденному житті. життя таке, але те, як хтось святкує, показує, як виглядають його радості та гаманець. А може Ви іншої думки?
Він засміявся на повні груди.
Неспокій і підозра Мельхіора посилювалися.
— У тому, що ви кажете, є багато правди, преподобний отче. Але Великдень, як для мирян, так і для духовенства є хорошим приводом для радості та збитку.
— Виправданням? — запитав патер Ейлардус. — Звичайно, це єдине свято такого роду в успішному церковному році. Але мушу вас похвалити, вам не потрібен такий привід для чудових гулянь і розкоші, ви зберігаєте повагу і внутрішню дисципліну. — Він легенько стиснув Мельхіорове плече, як учитель стискає плече хорошого учня.