Вибачся, будь ласка, за мене перед Праттом за те, що я не зможу з ним сьогодні потанцювати, хоча я обіцяла. Передай йому — сподіваюся, що він мене простить, коли про все дізнається, а ще передай, що на наступному балу я неодмінно з ним потанцюю. За своїм вбранням пришлю, коли приїду до Лонгберна; але скажи, будь ласка, Саллі, щоб вона полагодила великий розріз у моєму старому мусліновому платті перед тим, як пакувати його. Бувай здорова. Вітання полковнику Форстеру. Сподіваюся, ти вип'єш за нашу успішну поїздку.
Твоя любляча подруга Лідія Беннет".
— О, бездумна, дурноверха Лідіє! — вигукнула Елізабет, прочитавши листа. — І що ж це за цидулка? Хіба ж у такий важливий момент пишуть так легковажно! Та з цієї записки принаймні видно, що саме вона до мети своєї поїздки ставилася серйозно. Хоч би в чому Вікхем переконав її надалі, видно, що вона такої ганьби не задумувала навмисне. Мій бідний тато! Уявляю, як він переживав!
— Він був страшенно шокований; цілих десять хвилин мовчав. Матері відразу зробилося погано, а в домі почало коїтися щось неймовірне!
— Ой, Джейн! — скрикнула Елізабет. — Чи залишилася в нашому домі хоч одна служниця, яка в той день не довідалася про всі подробиці цієї жахливої історії?!
— Не знаю; гадаю, що хоч якась, та залишилась. Але в такий час важко було виявляти обачливість. Із матінкою почалась істерика, і хоч як я намагалась її заспокоїти, мені не вдалося цього зробити! Я сама ледь не зомліла, коли збагнула, який жах може трапитися в подальшому!
— Догляд за нею був понад твої сили. Ти маєш хворобливий вигляд. О, як я хотіла б у той час бути з тобою! Тобі довелося б піклуватись і хвилюватись тільки за себе.
— Мері та Кітті дуже співчували і — я певна — обов'язково взяли б на себе частину клопотів, але я визнала за краще їх не залучати. Кітті — маленька та тендітна, а Мері так багато читає, що не встигає відпочивати. Після від'їзду тата, у вівторок до Лонгберна приїхала наша тітка Філіпс і мала милість пробути зі мною до четверга. Вона допомогла нам і втішила нас надзвичайно, а леді Лукас теж була така добра — навідувалася сюди в середу вранці, щоб висловити своє співчуття й запропонувати послуги будь-якої зі своїх дочок, якщо така потреба виникне.
— Краще б вона сиділа вдома! — вигукнула Елізабет. — Сама вона, може, й бажала нам добра, але при такому нещасті, яке нас спіткало, краще бачитися з сусідами якомога менше. Їхня допомога неможлива і непотрібна, а співчуття — нестерпне.
Потім вона почала розпитувати про ті заходи з пошуків Лідії, що їх збирався вжити в Лондоні їхній батько.
— Здається, він збирався поїхати до Епсома — місця, де міняють коней, переговорити з форейторами та спробувати витягти з них хоч якісь відомості. Його основний намір полягав у тому, щоб розвідати номер найманого екіпажа, котрим вони приїхали з Клепхема. У тому екіпажі прибули пасажири з Лондона; крім того, може, хтось помітив, як якийсь джентльмен і дама пересідали з однієї карети в іншу, тож можна буде спитатись у Клепхемі. А якщо дізнатися, біля якого будинку кучер цих пасажирів висадив, то можна буде довідатися, де він ставить свій екіпаж та номер самого екіпажа. Не знаю, що тато ще збирався зробити, але він так квапився якомога швидше виїхати і був такий схвильований, що навіть ці відомості витягти з нього було дуже важко.
Розділ XLVIII
Наступного ранку все товариство з надією чекало листа від містера Беннета; пошта надійшла, але жодного рядка від нього не було. Члени родини знали, що і за звичайних обставин дописувач із нього ніякий, але сподівалися, що він зробить над собою зусилля хоч у такий важкий час. Тому їм довелося дійти висновку, що ніяких приємних відомостей він не мав, але їм хотілося бути певними хоч принаймні стосовно цього. Тож містер Гардінер, який тільки заради листа й затримувався, подався до Лондона.
Тепер, коли він поїхав, усі були впевнені хоча б у тому, що від нього будуть приходити регулярні відомості про те, що відбувається; до того ж дядечко їхній пообіцяв умовити містера Беннета повернутись, як тільки з'явиться така можливість, до Лонгберна на велику втіху місіс Беннет, котра вважала, що тільки так його можна вберегти від загибелі на дуелі.
Місіс Гардінер із дітьми збиралася на кілька днів зостатись у Гертфордширі, оскільки чоловік її вважав, що її допомога стане в пригоді племінницям. Вона допомагала їм доглядати за місіс Беннет, а у вільні години була для сестер великою розрадою. Тітонька Філіпс теж часто їх провідувала і, хоча казала, що робить це для того, щоб їх підбадьорити, насправді своїми новими розповідями про марнотратство та гультяйство Вікхема лише збільшувала пригніченість дівчат та місіс Беннет.
Тепер, здавалося, весь Меритон щосили намагався очорнити людину, котру ще три місяці тому всі вважали ледь не янголом у плоті. Казали, що він заборгував гроші кожному торговцю в окрузі, а всі його інтриги, затавровані як "спокушання і розбещення", теж зачіпали родину кожного торговця. Всі казали, що він — гульвіса з гульвіс, і всі тепер почали зізнаватися, що ніколи не довіряли його оманливій доброчесній та приємній зовнішності. Для Елізабет — хоча вона вірила менш ніж половині того, що говорилося, — цього було достатньо, аби посилити її початкову впевненість у тому, що на її сестру чигає нещастя. Навіть Джейн, котра цим розмовам вірила ще менше, майже втратила надію, бо якби Лідія та Вікхем справді поїхали до Шотландії (на що вона завжди в глибині душі сподівалася), то до цього часу вже мали б звідти повернутися.
Містер Гардінер поїхав із Лонгберна в неділю, а у вівторок його дружина отримала від нього листа, в якому йшлося, що відразу ж по прибутті її чоловік віднайшов містера Беннета і переконав його вирушити на Грейсчерч-стріт. А ще містер Гардінер писав, що перед його приїздом містер Беннет устиг побувати в Епсомі та Клепхемі, але не привіз звідтіля ніяких втішних новин, і що тепер він збирається спитатись у всіх найбільших готелях міста, оскільки містер Беннет вважав за можливе, що вони зупинилися в одному з них, перед тим як знайти собі постійне житло. Сам містер Гардінер не вважав, що цей крок принесе успіх, але оскільки його свояк наполягав на цьому, то він збирався йому допомогти. А ще їхній дядько повідомляв, що містер Беннет наразі зовсім не схильний полишати Лондон і незабаром збирається їм написати. Далі йшов постскриптум, де було таке:
"Я написав полковнику Форстеру і попрохав його, якщо можна, дізнатися від однополчан Вікхема, чи не мав той, бува, якихось родичів чи знайомих, котрі могли б підказати, в якій частині міста він міг сховатись. Якби знайти, до кого можна було б звернутися з цього приводу, то це мало б суттєві наслідки. Наразі ж ми не маємо ніяких зачіпок. Сподіваюся: полковник Форстер зробить усе, що зможе, аби нам допомогти в цій справі. Я тут гарненько подумав — може, Ліззі має якісь відомості про його родичів?"
Елізабет відразу ж здогадалася, звідки походить така повага до її авторитетної думки в цьому питанні, але вона, попри все своє бажання, ніяк не могла повідомити чогось такого, щоб цей авторитет підтримати.
Вона ніколи не чула, щоб Вікхем мав якихось родичів, окрім матері та батька, які давно померли. Однак цілком вірогідно, що хтось із його однополчан міг знати більше, і хоча вона не надто на це надіялася, все ж спробувати було варто.
Кожен день у Лонгберні був тепер днем тривожного очікування, та найбільш тривожною частиною дня був час, коли надходила пошта. Отримання листів стало найважливішим об'єктом вранішньої нетерплячки. Саме через листи мали вони дізнатися новини — добрі чи погані, тож кожного наступного дня всі очікували на отримання якихось дуже важливих відомостей.
Та доки вони дожидалися нового листа від містера Гардінера, надійшов лист їхньому батькові від містера Коллінза, котрий Джейн розпечатала та прочитала особисто, бо саме такі вказівки дав їй містер Беннет перед своїм від'їздом. Елізабет, знаючи, якими дивакувато-кумедними завжди бували його листи, теж його проглянула, а потім прочитала повністю. Ось що писав містер Коллінз:
"Шановний пане!
Я усвідомлюю, що наші родинні стосунки і моє суспільне становище спонукають мене до висловлення вам співчуття з приводу того нещастя, яке вас спіткало і про яке мені вчора листовно повідомили з Гертфордшира. Можете, шановний пане, не сумніватися, що і місіс Коллінз і я щиро співчуваємо вам і всій вашій шанованій родині у вашому горі, яке є, на жаль, непозбутнім, бо викликане причиною, котру час не в змозі усунути. Зі свого боку я зроблю все, аби полегшити ваші жорстокі страждання та розрадити вас у ситуації, що з усіх можливих є найбільш гнітючою для батьківського серця. У порівнянні з тим, що трапилося, смерть вашої дочки здалась би благословенням. Те, що сталося, заслуговує на всіляке засудження ще й тому, що є всі підстави, як каже моя дорога Шарлотта, вважати таку розпутну поведінку наслідком надмірних пестощів та потурання з боку батьків; водночас, на втіху вам та місіс Беннет, я маю схильність припускати, що Лідія такою вродилася, бо інакше вона не могла б скоїти такого страхітливого злочину в настільки юному віці. Хоч як би там було, ви заслуговуєте на глибоке співчуття, в котрому до мене приєднується не тільки місіс Коллінз, а й леді Кетрін та її дочка, котрих я повідомив про те, що сталося. Вони поділяють мої побоювання, що цей катастрофічний крок однієї дочки може завдати шкоди майбутньому всіх інших ваших дочок, бо хто ж — як поблажливо кажуть леді Кетрін — захоче родичатися з такою сім'єю? Це міркування змушує мене з особливим задоволенням пригадувати одну подію, що сталася минулого листопада, бо якби трапилось інакше, то я б зараз був змушений розділяти з вами всі ваші біди та всю вашу ганьбу. Тож дозвольте порадити вам, шановний пане, докласти всіх зусиль, аби знайти собі втіху, а ваше недостойне дитя назавжди позбавити батьківської любові. Нехай пожинає плоди свого огидного вчинку.
З повагою, і т. д., і т. д."
Містер Гардінер написав тільки після того, як отримав відповідь від полковника Форстера, і відомості його були невтішні. Ніхто не знав, чи мав Вікхем якихось родичів, з якими підтримував би стосунки; було достеменно відомо, що близьких родичів у нього не залишилося.