Швидко одягся. Поспішив довідатися про курс "Наутилуса". Прилади показували, що судно як і раніше йде на південь, зі швидкістю двадцяти миль за годину, на глибині ста метрів від рівня моря.
Прийшов Консель. Я розповів йому про нашу нічну екскурсію. Ставні в салоні були розсунуті, і він устиг побачити мигцем частину затопленого материка.
"Наутилус" ішов на глибині десяти метрів над рівнем дна. Він проносився над Атлантидою, як повітряна куля, гнана вітром, проноситься над земними лугами. Мабуть, точніше було б сказати, що ми неслися зі швидкістю експреса. На передньому плані проходили перед нашими очима скелі фантастичного вигляду, дерева, що перейшли з рослинного царства в копалини, скам'янілі силуети яких спотворювалися хвилями, що набігали. Купи каміння, сховані під килимом асцидій і морських анемонів, що наїжилися заростями водоростей, які стояли вертикально, дивовижно покручені напливи застиглої лави — усе свідчило про руйнівну силу плутонічних вивержень.
Вигадливі пейзажі, потрапляли у фокус нашого прожектора, а я тим часом розповідав Коиселю про атлантів, фантастична історія яких надихнула Бальї присвятити їм стільки чарівних сторінок. Я розповідав йому про те, які війни вів цей героїчний народ. [262]
Я розказував про Атлантиду як людина, котра не сумнівалася в її існуванні. Коисель слухав мене неуважно; його байдужкуватість до настільки хвилюючої історичної події незабаром з'ясувалася.
Увагу його привернули риби, що їх сила-силенна товпилася навколо судна. А Консель, побачивши риб, як звичайно, занурювався в нетрі класифікації і випадав за межі дійсності. Тому мені залишалося тільки наслідувати його приклад і зайнятися разом з ним іхтіологічними дослідженнями.
Утім, риби в Атлантичному океані не дуже різко відрізнялися від риб, що зустрічалися нам в інших морях. Тут були гігантські скати довжиною в п'ять метрів, що володіють великою м'язовою силою, яка дозволяла їм підніматися над поверхнею води; різні види акул, і між ними акула звичайна, або мокой гаспидно-си-нього кольору, довжиною в п'ятнадцять футів, з гострими тригранної форми зубами, ці акули завдяки своєму забарвленню майже не помітні в морських водах; коричневі морські карасі; акули-людожери, із шорсткуватою, горбкуватою шкірою, з циліндричним тілом; осетри, схожі на своїх родичів у Середземному морі; морські голки-сурмачі завдовжки в півтора метра, світлобурого кольору, з маленькими сірими плавцями, позбавлені зубів і язика. Вони звивалися у воді як змійки.
Між костистими рибами увагу Конселя привернула чорнувата меч-риба довжиною в три метри, з гострим мечем на верхній щелепі; з яскраво забарвлених риб його зацікавила риба, відома в часи Аристотеля під назвою морського дракона; шипи її спинного плавця тверді і колючі, уколи їхні болючі і небезпечні, оскільки слиз, що оточує шипи, має отруйну здатність; корифе-па, або золота макрель, глянцювато-голубого кольору, із золотою облямівкою; чарівні доради, або золоті рибки; місяць-риба, схожа на срібний диск, з дивовижним лазуровим полиском, — при сонячному світлі рибки виблискували у воді, як срібні монети; нарешті, саблянка, — з витягнутим і стиснутим з боків тілом, завдовжки з вісім метрів, у якої грудні і спинні плавці серпоподібної форми, а великий хвостовий — шість футів завдовжки, у вигляді півмісяця, — хижа тварина, скоріше травоїдна, ніж рибоїдна; її самці коряться найменшому поруху своїх самок, як добре вимуштрувані чоловіки.
Але, спостерігаючи різних представників морської фауни, я в той же час милувався рівнинами Атлаитиди. Часом через дивну нерівність морського дна "Наутилус" сповільнював хід і ковзав з верткістю китоподібного у вузьких проходах між пагорбами. Траплялося, [263] цей лабіринт так заплутувався, що ставав, непрохідним; тоді підводний корабель, як аеростат, злітав на велику висоту і, минаючи перешкоду, знову спрямовував свій біг у кількох метрах над рівнем дна. Захоплююче, чудове плавання! Воно нагадувало політ на повітряній кулі, з тією лише різницею, що "Наутилус" сліпо корився руці штурмана.
Близько четвертої вечора характер дна, покритого густим шаром намулу, змішаного зі скам'янілим галуззям дерев, почав змінюватися.
Дно ставало більш кам'янистим, ніби устеленим конгломератами, базальтовим туфом, патьоками лави і сірчистих обсидіанів. Я подумав, що ми вступаємо, вочевидь, у гористу смугу, що заступить місце нескінченної рівнини. І справді, у той час як "Наутилус" робив свої маневри, я помітив, що обрій на півдні перетинає високий гірський кряж, па перший погляд зовсім непрохідний. Вершина його, мабуть, виступала над рівнем океану. Гранітна стіна була, вочевидь, підніжжям материка або щонайменше острова, — мабуть, то був один з островів Зеленого Мису — або Канар-ських. Координати місцевості не були нанесені на карту, — хтозиа, чи не навмисне? — і я не мав уявлення, де саме ми знаходимося. Але, як мені здавалося, ця гранітна стіна являла собою край Атлан-тиди, лише малу частину якої нам довелось оглянути.
Я не переривав своїх спостережень і вночі. Консель пішов до себе. Я залишився один у салоні. Сповільнивши біг, "Наутилус" балансував над масивними викидами вулканічного походження, що захаращували океанічне дію. Часом, ніби готуючись сісти, він ішов майже впритул до його сірих масивів, ледь помітних у густій імлі, — і раптом злітав на поверхню океану!
У ці короткі миті крізь кришталеві води поверхневих шарів я мигцем бачив п'ять чи шість зодіакальних зірок, що блищать у хвості Оріона.
Довгі години міг би я замиловано спостерігати урочисту красу моря і неба! Але ставні засунулися. У цей момент "Наутилус" саме підходив до високої гранітної стіни. Як подолає він гранітну перешкоду? Я не міг собі цього уявити. Мимоволі довелося повертатися в каюту. Судно стояло на місці. Я заснув із твердим наміром прокинутися раніше.
Але коли вранці я вийшов у салон, була уже восьма година. Я глянув на манометр. Він показував, що "Наутилус" сплив на поверхню вод. Чулися кроки на палубі. Одначе бічної хитавиці, неминучої при плаванні на морі,, не відчувалося. [264]
Я попростував до люка. Люк був відкритий. Я виглянув назовні, але замість денного світла мене огорнув глибокий морок. Де ми? Чи не помилився я? Невже ще й досі ніч? Таж ні! Жодної зірки на небі! І вночі не буває такої непроглядної пітьми.
Я розгубився. Чийсь голос покликав мене: .
— Це ви, пане професоре?
— А-а! Капітане Немо! — сказав я. — Де ми знаходимося?
— Під землею, пане професоре.
— Під землею! — вражено вигукнув я. — Але "Наутилус" іде?
— Іде як і раніше.
— Нічого не розумію.
— Заждіть кілька хвилин. Включать прожектор, і, якщо ви захочете внести ясність у ситуацію, ви будете задоволені.
Я вийшов на палубу і став чекати. Морок був такий глибокий, що я навіть не бачив капітана Немо. Одначе, глянувши нагору, я помітив над самою своєю головою смужку слабкого світла, вірніше, проблиск світла, що проникав через кругоподібний отвір. Але тут уключили прожектор, і його сліпуче сяйво перекрило мерехтливий промінчик.
Я заплющив на хвилину очі, осліплені електричним сяйвом. Потім став оглядатися навкруги. "Наутилус" стояв, погойдуючись біля високого берега, що нагадував набережну. Море перетворилося в озеро, що перебувало в кільці кам'яних стін. Діаметр озера становив десь зо дві милі, інакше кажучи, шість миль в окружності. Рівень води в озері, — як і показував манометр, — не міг відрізнятися від рівня води в океані, тому що між озером і океаном, безсумнівно, було сполучення.
Високі похилі стіни поступово сходилися на висоті п'ятисот або шестисот метрів, утворюючи ніби величезну перевернуту лійку. Лійка закінчувалася круглим отвором, через яке і проникало розсіяне денне світло.
Перш ніж уважно дослідити внутрішнє розташування величезної печери і дошукуватися, чи було це справою рук людських, чи роботою природи, я підійшов до капітана Немо.
— Де ж усе-таки ми знаходимося? — запитав я.
— У надрах згаслого вулкана, — відповів капітан, — вулкана, залитого морем унаслідок якогось тектонічного струсу. У той час як ви спали, пане професоре, "Наутилус" проникнув у цю лагуну через природний канал, проритий у десятьох метрах під рівнем океану. Тут його гавань! Гавань надійна, зручна, схована від усіх очей, захищена від вітрів усіх румбів! Укажіть мені на берегах [265] ваших материків або островів хоч один рейд, що міг би так само надійно укрити судно від бушування урагану!
— Цілком правильно, — відповів я, — тут ви в безпеці, капітане Немо! Що може грозити вам у надрах вулкана? Але при його вершині я помітив якийсь отвір?
— Так, це кратер! Кратер, що колись викидав лаву, сірчані пари і полум'я. Тепер же він постачає нас чистим повітрям.
— Але яка ж це вогнедишна гора?
— Тутешні води всіяні островами вулканічного походження, і таких гір тут безліч. Для моряків — це просто риф, для нас — величезна печера. Я випадково відкрив її, і цей випадок зробив мені велику послугу.
— А чи не можна спуститися сюди через жерло вулкана?
— Ні спуститися, ні піднятися не можна! Футів на сто від падіння гори ще можна видертися, але вище — стіни ухиляються від вертикальної лінії, утворюють купол склепіння, і стають неприступними.
— Я бачу, капітане, що природа робить вам послугу скрізь і завжди. Ви в повній безпеці на цьому озері! І ніхто не порушить спокою тутешніх вод. Але на віщо вам ця гавань? "Наутилус" не має потреби в гавані.
— Не має потреби, пане професоре? Але він має потребу в електриці, щоб рухатися, у батареях, щоб виробляти електричну енергію, у натрії, щоб живити ці батареї, у вугіллі, щоб одержувати натрій, у кам'яновугільних копальнях, щоб добувати вугілля. Ще в геологічні епохи море поглинуло цілі ліси, що уже мінералізувалися і, перетворившись на кам'яне вугілля, слугують мені невичерпним джерелом палива.
— Отже, ваші матроси, капітане, виконують обов'язки вуглекопів?
— Точно так. Ці копальні знаходяться під водою, як і вугільні шахти Ньюкасла. У скафандрах, з киркою і заступом у руках, матроси з "Наутилуса" добувають тут вугілля, рятуючи мене від потреби в наземних рудниках. Коли я спалюю це пальне, щоб одержати натрій, дим, пробиваючись з кратера, надає горі вигляд діючого вулкана.
— І ми побачимо ваших матросів у роботі?
— Ні! Принаймні цього разу.