Сильний західний вітер очистив небо від хмар, і коли велика людина стояла на кафедрі в риштуваннях колегіальної церкви, де він мав проповідувати, легкий вітерець торкнувся свіжо вирізаного листя та трифорія[40], в якому досі не було скла. Він не носив чорної ризи, вся масивна постать була в білому, з білим параманом[41] на важких плечах – так він контролював церковний простір. Натовп був величезний; з пообідньої години, як тільки пішла чутка, що інквізитор буде проповідувати, тут юрмилися і штовхалися люди. Жінки й діти стояли попереду, підходячи аж до ступені, на якій приймали причастя; обличчя каноніків у різьблених хорах були щасливі й стурбовані водночас, наче та хвиля людей могла прийти наступної миті й забрати їх із собою. Патер Ейлардус говорив потужно. У нього був голос, який міг переходити від приглушених і делікатних тонів до звуків органу. Те, що він сказав, подіяло на людей як важке вино, надзвичайно солодке і хвилююче, повторити це неможливо. Домініканець почтив Великдень як царицю всіх урочистих свят, а потім від цариці церковних свят перейшов до улюбленої теми домініканців — до Цариці Небесної. З молитовною відданістю він довго зупинявся на чеснотах і чудесній святості Богородиці, описав – ніби сам стояв біля підніжжя Хреста і вперше приніс до християнських вух болючу звістку – жертовну смерть Її людського Сина, меч, який пронизав Її серце, і радість, коли у свято Пасхи Вона побачила Його Воскреслим. Волога вкрила обличчя домініканця, його вирячені очі почали злегка закочуватися, на мить здалося, що він крізь край хмари побачив цей небесний зв'язок Матері й Сина, так бурхливо, завдяки поєднанню благоговіння й фамільярності, він ніс своїх слухачів у височінь, де в них, мабуть, паморочилася голова від викликаного ним світла.
Мельхіор стояв осторонь, за новими білими стовпами Кіліаана Бора. Незважаючи на нелюбов до інквізитора, художник не міг заперечити величі хвалебного гімну, який білий приборкувач виголосив зібранню з амвону. Тони органів, прихованих у грудях отця Ейлардуса, були не тільки оглушливими: патер нахмурився, підняв великі м'ясисті руки вгору, ніби захищаючись від злих видінь, в його очах висвітлювався жах і занепокоєння. Саме зараз, коли повнота благодаті вилилася на всі створіння, коли людина змогла змити свої гріхи і пороки в крові Самого Бога, саме тепер хтось насміхається над священними посланнями, і тінь пазурів диявола тримається в цій твердині над одним із монастирів... Зрозуміло, що Церква з усією ревністю і силою переконання втрутилася, щоб спасти й очистити те, що постраждало від зарази. Але чи визнали заражені цю материнську любов? Ах, ах, — крикнув великий домініканець у білому, і весь натовп, який його слухав, був шокований відмовою від рятівної допомоги: "Ні! Марно!". І ніхто не міг залишитися байдужим до стурбованості Матері-Церкви, яка раптом заплакала в голосі отця Ейлардуса. І все ж, ad victoriam[42], ті, на кого було покладено високий обов'язок викорінити найменшу пляму чи сказу на істині, винесли вирок злобі, упертості та помилці... Радуйся, громадо віруючих на порозі Воскресіння Господнього, бо вада буде скоро спаленою.
Після богослужіння юрба захоплених громадян, чоловіків і жінок, старих і малих, проводжала домініканця додому, майже несучи його на руках. Він знову натягнув свою чорну мантію поверх свого спітнілого білого чернечого вбрання; його поли майоріли на вітрі, а руки домініканця також тріпотіли, благословляючи супроводжуючих, які раділи, наче чернець врятував місто від жахливого нападу. Багато з них усе ще залишалися перед капітулом, де інквізитор зник після останнього поздоровленнях до натовпу; інші потягнулися на Великий Ринок.
Половину ночі з суботи на неділю, в туманному місячному світлі блукали натовпи підлітків, що свистіли, і чоловіків, які мало розмовляли, але хотіли б напасти на підвал міської в'язниці, де був замкнений брат Понтіан. Всі бажали його тягнути й розчленувувати без допомоги коней, лише силою людських м'язів. Мельхіор побачив це, і його мовчазний відчай змінився обуренням і огидою. Він намагався знайти капітана гвардії, але здавалося, наче всі поховалися; було видно лише літнього командира роти, який стояв із жменькою солдатів як захист між монахом і натовпом.
Коли Мельхіор пішов відпочивати, крізь хмари час від часу світив півмісяць. Усю ніч Мельхіор чув весняний вітер, в його летючій силі була вогкість, холод і байдужа безтурботність стихії. Клацали віконниці, де-не-де з даху неподалік падала цеглина, грюкали ворота. А коли шум вітру на мить стих, Мельхіор почув нявкання котів на дахах і далекий шум, схожий на стукіт і тесання, тоді на базарі крамарі й купці ставили ряди.
Коли він прокинувся, найлютіша буря вже минула, але все ще потужно віяло із заходу. Небо було блакитне, як і годиться на Великдень, по ньому блукали білі круглі хмари. Біля колодязя в кінці вулиці, на Гусячій Площі, стояли люди, які ще не були одягнені в святковий одяг, і черпали воду відрами: холодна і випита натщесерце в цей день вона мала цілий рік зміцнювати серце і кишківник. Уже дзвонили дзвони.
Мельхіор вирішив піти на пізню обідню. Його не хвилювали, як в минулі роки, великодні думки; якщо й пішов — він це добре знав, — то щоб не зчиняти скандалу й уникнути зайвих запитань. Вулицями бігали діти з кошиками на плечах, бо відразу після меси вони хотіли піти на луки за містом і шукати там заховані яйця. Мельхіор увійшов до своєї парафіяльної церкви; служба божа тут була б скромною, хоча килими постелили, а старий неф освітлювали втричі більше свічок, ніж зазвичай. Думка про те, що він матиме перед очима священика Кальса і проклятого мисливця на єретиків, у хто знає в якій тріумфальній ризі, або принаймні з тріумфом у серці, — ця думка змушувала його уникати колегіальної церкви та її пишноти. Служба тривала довго; співаки, не найкращі в місті, безкінечно повторювали Te Deum, і, мабуть, минула година, поки старі й малі причащалися. Перш ніж проковтнути, Мельхіор відчув, як облатка прилипла до його впертого язика, аж доки він її не проштовхнув в горлянку.
Сотні людей уже стікалися на площу Ринок із ще закритими крамами; тут були влаштовані процесії. Цехові братчики проносили свої пишні хоругви, старшини намагалося зібрати найкраще вдягнених дітей і дівчат, які мали йти за хоругвами в ході й поперемінно співати й розсипати квіти. Горді своїми прикрашеними шатами, вони кружляли в колі, сповнені тривоги й сміху, вітер заспокоював усе — почуття, волосся й настрій. Музики з сопілками, цимбалами та барабанами шукали собі місця в ході. Були навіть вершники — капітан Лєвен Вальсхоорн і його люди — потім кілька міських радників, це були переважно заможні чоловіки з синами та племінниками — усі в найкращому різнокольоровому вбранні, зі шпорами на черевиках. Домінік де Фрей, Рідко-коли-ситий пріор, який сьогодні не був надутий, як завжди, і мав майже пристойний вигляд, не торкаючись жодного спиртного напою протягом двадцяти чотирьох годин, закликав Мельхіора стати в процесії, але художник відповів, що мають бути й глядачі. Він справді дивився — виглядало так, ніби ця процесія мала бути переконливим доказом правовір'я; сьогодні зі смолоскипами прийшло набагато більше людей, ніж у попередні роки. Був також корпус міської стражі з прикрашеними луками, а також студенти в стихарях і кольорових шапках, ченці-мінорити та багато благочестивих людей у довгих білих покаянних ризах. Усі виглядали священика з Пресвятим Причастям. Але якщо очікувалася поява самого Кальскена, всі прорахувалися. Парох послав свого вікарія, худорлявого світловолосого чоловіка; його рідке волосся розвівалося навколо тонзури. Але його непримітний вигляд був забутий з огляду на пишність його шати: амікту[43], вишитого голубами та рибами, і насамперед через сяючу дароносицю, яка завдяки блиску коштовностей і золота нагадувала казкову імператорську скарбницю. Священик міцно обійняв її витягнутими з-під амікту руками і не випускав її з поля зору. Каноніки та інші священики оточили його, балдахін, під яким він ішов, несли на своїх плечах найвищі сановники Двадцяти чотирьох, у тому числі бургомістр Ріхард Церклаес і Ломме ден Тульдер, усі в чорному шовку, з ланцюгами на грудях, символами посади, сяючими, мов маленькі сонечка.
Після довгих процесій хода нарешті рушила; стукіт копит коней, що йшли попереду, лунав над бруківкою або завмирав на ґрунтових вулицях, де копита вмочалися в багнюку. Так чи інакше, коні принаймні проклали дорогу дівчатам і дітям, що, втім, не завадило забризкати брудом їхні ноги в тонких туфельках, а насамперед – білі сукні, що майоріли на вітрі. Музиканти дмухали в сопілки, барабанщики вдаряли в барабани, струни цимбал застогнали під дерев'яними молотками, цехові прапори ловили сонце й вітер; тим часом від запалених смолоскипів безладно розгулюючих ентузіастів, що товпилися за дароносицею, і музикантів, було більше диму, ніж світла, і цей дим в'їдав обличчя факельників і глядачів.
Мельхіор дивився на процесію, яка повинна була пройти від Ринку вулицями, повними святкової тиші, до будинку капітулу, а потім обійти місто навкруги. Він не побіг, як більшість глядачів, до високих зовнішніх сходів, де мав благословляти парох і безкоштовно пригощати вином усіх, хто йшов у процесії. Трохи затримався на площі Ринок, яка вже порожніла. Йому знову довелося згадати заґратоване іржею вікно в'язниці в будівлі суду, де сидів брат Понтіан Скадде. Солдати ще стояли на варті біля воріт льоху; зброя вони притулили до стіни, а саміі розтягнулися на сонці. Мельхіор попрямував у протилежний від процесії бік, пройшов повз дерев'яний подіум біля Міських Терезів, де, як і щороку на Великдень, після процесії миряни влаштовували видовище, показуючи набожні сцени, що чергувалися з невибагливими жартами. Флюгер на даху ратуші брязкав над головою Мельхіора, сонце запалювало зелені свічки в круглих випалених скляних гомілках шибок.