Далі він заговорив про Польщу взагалі й про польське повстання. А від поляків він перейшов до Росії, до російської історії часів Петра Великого. Оскільки на столі лежала російська історія староєврейською мовою у перекладі Манделькерна, він заходився чи-
тати й перекладати Доді на єврейську мову історію Петра Великого. Під час читання Лоєв запропонував Доді сісти, але той не наважувався. Тоді старий повторив свій наказ, і Додя мусив підкоритися й сісти. А сів він біля дверей, під старим настінним годинником. Додина голова не звикла до таких лекцій, крім того, він ще й сидів, тому не дивно, що очі почали в нього злипатися, він задрімав і, нарешті, під заколисливе хазяїнове читання міцно заснув. Тепер облишмо Додю, хай собі солодко спить, а самі скажемо поки що кілька слів про цей сільський настінний годинник.
То був старий інвалід, який давно відслужив свій вік і йому вже слід було б спочивати на горищі серед іншого віджилого мотлоху. Але старий Лоєв мав дивну пристрасть, якусь непереборну звичку до старих речей, наприклад, до древнього стертого дзеркала, яке показувало два обличчя замість одного, до ветхої, напіврозваленої комоди, що відсунути її шухляду було не легше, ніж розітнути Чермне море *, та до інших подібних речей. От, скажімо, на його письмовому столі з давніх-давен стояла старомодна чорнильничка — скляний чобіток у чорній дерев'яній мисочці з піском. За ніякі блага в світі не можна було умовити старого, щоб він викинув оцю чорнильничку й замінив її новою, більш пристойною. Ішлося тут не про скнарість. Лоєв аж ніяк не був скнарою. Навпаки, коли він купував якусь нову річ, то найкращу й найдорожчу. Але із старою річчю йому важко було розлучатись. Так само було й з годинником, який, відслуживши свій вік, потребував додаткової ваги. Час від часу до його гир доводилося підвішувати нову вагу. Перед тим, як вибити час, годинник починав хрипіти, як хворий на астму старезний дід, що намагається відкахикатись. Зате вибивав він лунко, як церковний дзвін: "Бом! Бом!" Дзвоніння цього годинника можна було почути надворі.
Тепер повернімося до Доді. Він снить, а старий читає історію Петра Великого та його дружини Анастасії. Раптом годинникові заманулося вибити десять. Спросоння Доді приверзлося, що тік горить. Він рвучко схопився й заволав: "Води!" Хазяїн злякався, поклав книжку з історією Петра Великого та його дружини й втупився очима в Додю. Отого погляду, казав потім Додя, він не забуде поки життя свого.
Учитель любив Додю за його щирість і лагідність. Він иув певен, що ця щира душа ніколи в житті не збрехала.
Додиній прихильності й відданості до хазяїна та до всієї хазяйської сім'ї не було меж. А що вчитель був у них, як рідний, то Додя вважав його членом сім'ї й ладен був віддати за нього душу. Для Доді кожен, хто мав відношення до Лоєвих, був якоюсь вищою істотою, в усякому разі, не такою, як інші люди. Сім'ю Лоєвих він просто обожнював, і це поширювалось також на вчителя. У гарячі літні дні або в довгі зимові вечори учитель з ученицею любили завітати до Доді. Там, у маленькій хатинці з низькою стелею, що до неї можна було рукою дістати, вони себе почували краще, ніж удома. Щавель з молодою цибулею улітку й гаряча картопля в мундирі із солоними огірочками або підмерзлою квашеною капустою взимку мали особливий смак, були в тисячу разів смачніші, ніж найвишу-каніші страви у них вдома. А ті дні, коли Песя, Додина жінка, пекла медяники або топила гусяче сало, були для молодих людей справжнім святом. Хіба ж є що смачніше за гарячі медяники, щойно вийняті з печі, або свіжі, жирні шкварки, що тануть у роті, мов та манна небесна *, якою євреї живилися в пустелі!
Здебільшого вони приходили в гостину до Доді й До-дихи взимку, коли дерева, припорошені снігом, видаються закляклими покійниками в білих саванах. Село тоді втрачає свою літню красу й принадність, і залишається тільки завітати до Доді в жарко натоплену хатинку й ласувати Песиними стравами.
Навколо мертва тиша. Глибокий сніг. Ніхто не приходить. На душі трохи сумовито. Хіба що просиш іноді запрягти коні в ґринджоли, тепло загорнешся в кожух, укриєшся бараницею і їдеш з одного фільварку в другий. Там тобі ставлять самовар, ти вип'єш чаю й їдеш назад додому.
А втім, зима має й свої принади —— залишається багато вільного часу, щоб читати й писати. За ці майже три роки, що наш герой прожив у селі, він написав далеко більше, ніж згодом за десять років, коли він уже став письменником Шолом-Алейхемом. Йому ніколи так легко не писалося, як тоді. А писав він цілісінькі ночі великі сентиментальні романи, крикливі драми, заплутані трагедії та комедії. Думки лилися в нього, як з бочки, фантазія била фонтаном. Шолом ніколи не питав себе, навіщо він усе це пише. Тільки-но річ була готова, він її прочитував своїй учениці, і обоє не тямилися від захвату — вони були певні, що це майстерний твір. Але нена-
довго. Учитель кінчав нову річ, і тоді вже ця річ ставала майстерним твором, а попередня тьмяніла, линяла, і її спроваджували в грубку. Отак загинули в полум'ї не одна дюжина романів і не один десяток драм...
У тому, що хлопцеві судилося стати письменником, ні вчитель, ні учениця сумніву не мали. Вони завжди розмовляли про це, фантазували, будували надхмарні замки. Обговорюючи всілякі плани різних творів, вони забували про свої власні плани. Про це вони взагалі не балакали, їм ніколи навіть на думку не спадало освідчитись одне одному, замислитись над власним романом. Термін "роман" був, мабуть, надто шаблонний, слово "любов" — надто банальне, щоб виразити ті почуття, які виникли й розквітли між цими двома юними душами. їхня взаємна прихильність була така природна, що, здавалося, інакше не могло бути. Хіба може коли-небудь спасти на думку братові освідчитись власній сестрі? Боюся, що не дуже помилюсь, коли скажу, що сторонні люди значно більше знали й говорили про роман юних героїв, ніж вони самі. Надто юні вони були, надто наївні й надто щасливі. На їхньому небосхилі не було жодної хмаринки. Ніхто їм не заважав, і вони — це найголовніше — залишалися цілком безтурботними. За всі ці роки їхнього знайомства вони навіть не подумали, що можуть коли-небудь розлучитись. Проте день їхньої розлуки все ж настав. Поки що не назавжди, а на короткий час.
Це сталося, коли героєві довелося йти на призов.
72
ПРИЗОВ
Постійні розмови про призов.— Наш герой прощається з ученицею й везе листа до предводителя. — Мрії в дорозі.—Лист впливає, і до Шоломового номера не доходить. — Історія з сином-наліною. — Шолом повертається в село, але мрії його все ще не здійснюються
Можна з певністю сказати, що протягом майже всіх цих трьох років не було жодного дня, щоб у Софіївці не згадували слова "призов". Для старого Лоєва думка про призов стала свого роду хворобою, манією якоюсь, що не давала йому спокою ні вдень ні вночі. Призов коштував йому ціле багатство. У чому річ? А в тому, що його Єшуа мав іти на призов. Батько насамперед поїхав у Чернігівську губернію, поволоводився там якийсь час і, добре намучившись, купив нарешті квитанцію. То була одна з лічених зачотних квитанцій, завдяки яким збувалися призову, тобто того, хто мав таку квитанцію, фактично звільняли від військової служби й тільки зараховували в ополчення (резерв). Ціна такої квитанції становила ціле багатство. Але заради рідної дитини старий Лоєв нічого не шкодував.
Після квитанції почалася нова історія. Спалахнула російсько-турецька війна, і подейкували, що черга дійде й до ополченців. Отже, слід було своєчасно забезпечити сина білим білетом. Ополченцеві довелося піти в присут-ствіє, щоб його оглянули й визначили, чи він придатний за своїм здоров'ям до військової служби. Виявилося, що він непридатний, і йому видали білий білет, тобто, хвалити бога, забракували. А втім, його не тільки забракували, як солдата. Після цього його ще довелося послати в теплі краї, у Ментон, у Ніццу, лікуватися, бо Єшуа, як виявилось, серйозно хворів на серце, від чого він, як побачимо далі, за кілька років помер.
А поки що в домі Лоєвих панувало справжнє сум'яття, їздили в Канів, познайомились із справником, з предводителем, з лікарями. Чиновники з присутствія безсоромно брали "в позичку". Всілякі порадники й приятелі теж намагалися погріти руки коло Лоєвих. Усі, кому не ліньки, викачували з них гроші. Одне слово, в домі Лоєвих тільки й мови було що про призов.
А коли настав час героєві цього життєпису йти на призов, старий Лоєв почав нервуватись. По-перше, він ужив заходів, щоб учителя зняли з обліку в його рідному місті Переяславі й приписали до канівського присутствія,— там Лоєв уже мав свою руку й міг дечого домогтися. Мені здається, що рідний батько не здатний був би так турбуватися за свого сина, як старий Лоєв турбувався за вчителя. Ще ж і більше від того, сам учитель так не боявся призову, як Лоєви. Хлопцеві було навіть дуже цікаво поїхати в Канів і піти на призов. Він замовив собі пару високих чобіт, солдатський башлик і був ладен хоч зараз піти у військо. Наш герой був певен, що він там відзначиться, сподобається начальству й незабаром стане унтер-офіцером або фельдфебелем — адже вище євреєві ходу нема! Проте коли настав час вирушати, він раптом втратив увесь свій кураж. Він мусить визнати собі на сором, що коли настала хвилина прощання з Лоєвими, можливо, назавжди, його пойняла якась туга, серце занило, і він, сховавшись у своїй кімнаті, уткнувся обличчям у подушку й гірко заплакав.
Але не тільки він плакав у цьому домі. Його учениця в своїй кімнаті плакала ще гірше. її очі навіть розпухли від сліз, і вона того дня не могла вийти до столу. Удаючи, що їй дуже болить голова, вона цілий день залишалася в своїй кімнаті й нікого не хотіла бачити.
Сумне, дуже сумне було прощання. У домі панував траур, а на душі було пусто й похмуро. Коли Шолом уже сидів у фаетоні, а фурман Андрій узяв у руки батіг, наш юний герой глянув на вікна і в одному побачив пару заплаканих очей, які виразніше за будь-які слова казали: "Щасливої дороги, любий, любий! Приїжджай швидше, бо я без тебе жити не можу!"
Ці слова наш хлопець чув усім серцем, і його очі відповіли їй: "Бувай здорова, люба, люба! Я повернуся до тебе, бо я без тебе жити не можу!" Лише тепер він відчув, як міцно його серце прив'язане до цього дому, і нема на світі такої сили, яка б могла відірвати його звідси, хіба що тільки смерть...