Ходімо через садок, батьку, тут дорога спокійніша.
І Генрі рушив попереду через невеликий фруктовий садок. Пташки, що їм добросердий ремісник цілу зиму давав притулок і корм, цієї ранньої ще пори вітали бліду усмішку лютневого сонця несміливим співом.
— Ви тільки послухайте цих "менестрелів", батьку! — вигукнув Сміт.— Ще вранці я з люттю в серці сміявся з них — мовляв, розцвірінькалися малі нахаби, коли до весни ще так далеко! А тепер, бачу, мене вже й не дратує їхній блаженний хор,— адже я, як і кожне з них, маю свою Валентину. І нехай хоч яке лихо жде мене завтра, сьогодні я — найщасливіший чоловік у Перті, в місті й у цілому графстві, в замку й на вільних просторах!
— Одначе я мушу трохи пригасити твою радість,— промовив старий Главер.— Хоча, бог свідок, сам її поділяю. Бідного Олівера Праудф'юта, отого сумирного дурня, якого ми з тобою так добре знали, сьогодні вранці знайшли на вулиці, у^ стічному рівчаку, мертвим.
— Ви хочете сказати, батьку, що він валявся у смерть п'яний? — перепитав Сміт.— О, чашка гарячого відвару з вином та добрий прочухан од господині на похмілля швидко поставлять Олівера на ноги.
— Ох ні, Генрі. —Ні. Його вбили... Зарубали бойовою сокирою ■або чимсь таким.
— Не може бути! — скрикнув зброяр.— Шапкар був такий прудкий, що він ні за що в світі не довірився б своїм рукам там, де його могли врятувати ноги!
— Він не встиг і подумати, що краще. Його вдарили по голові ззаду, і той, хто бив, був, видко, нижчий на зріст і мав кіннотну бойову сокиру чи іншу таку зброю, бо лохаберська сокира розтяла б йому череп згори... Одне слово, Праудф'ют
лежить мертвий, з розтрощеною головою, і рана, скажу тобі, страшна.
— Неймовірно! — промовив Генрі.— Серед ночі він заходив до мене додому в костюмі мавра. Був начебто напідпитку, але не дуже п'яний. Все торочив, буцім за ним женуться якісь баламути і йому загрожує небезпека. Ох, та ви ж його добре знаєте! Я подумав, шапкар просто розхвастався, як це часто з ним траплялося, коли захмеліє. Отож я.— хай простить мене пречиста діва! — відпустив його додому самого, вчинивши з ним не по-людському. Святий Іоанн мені свідок, я пішов би провести будь-яку беззахисну.людину, а тим більше Олівера,— я ж із ним так часто їв-пив за одним столом. Кому ж це спало на думку так поквитатися з тим простодушним, невинним чоловіком? Адже він, коли й міг когось образити, то тільки своїми пустими похваляннями.
— Генрі, шапкар був у твоєму шоломі, в шкіряному колеті і з твоїм щитом... Де він їх узяв?
— Як?! Та він же їх просто виблагав у мене на дорогу, а мені саме було тяжко на душі, і я радо спекався його товариства. Я й сам гуляти не пішов і не хотів нікого приймати в гості — все через нашу з вами сварку.
— Бальї Крейгдаллі й інші мудрі члени магістрату гадають, що той удагз був призначений для тебе і що тй повинен відомстити, як і годиться, за смерть нашого громадянина й побратима. Він прийняв смерть, призначену тобі.
Сміт довго не відповідав. Тим часом вони вже вийшли з садка і тепер простували безлюдною вуличкою, якою мали намір дійти до ратуші, уникнувши перехожих і небажаних розпитів.
— Ти мовчиш, сину, а нам з тобою треба ще багато про що побалакати,— промовив Саймон Главер.— Подумай про овдовілу Моді, адже якщо вона виставить проти кого-небудь звинувачення за кривду, заподіяну їй та її посиротілим дітям, то згідно з нашими законами і звичаями її повинен захищати хтось із воїнів. Бо хоч би там хто був убивця, а ми ж бо їх добре знаємо, тих посіпак придворних вельмож. Як тільки на котрогось із них упаде підозра, вони одра-іу зажадають двобою,— хоча б задля того, щоб підняти на глузи "страхополохів городян", як вони нас обзивають. Та поки в наших жилах тече кров, цього не повинно статися, Генрі Вінде!
— Я вже бачу, куди ви хочете мене втягти, батьку,— відповів пригнічений зброяр. — Святий Іоанн мені свідок, заклики до битви я чув завжди так само радо, як бойовий кінь звуки ёурми. Але згадайте, батьку, скільки разів я втрачав прихильність Катаріни і вже майже не мав надії повернути її, а все через те, що, дозволю собі так висловитись, хотів бути справжнім чоловіком і надто швидко хапався за меч. Та ось нарешті всі наші цезгоди позаду, і надія, що сьогодні вранці, здавалося, вже закотилась за обрій, раптом сяйнула мені так ясно, як ніколи, А тепер, коли на вустах у мене ще горить прощальний поцілунок, я мушу встрявати у ще одну сварку, а вона, ти ж бо добре знаєш, знов завдасть Катаріні глибокої кривди.
— Важко мені, сину, що-небудь тобі радити,— відказав Саймон.— Та про одне я муШу тебе спитати... Чи не міг убивця помилково подумати на нещасного Праудф'юта, що то ти?
— Боюсь — і дуже боюсь,— що так воно й є,— відповів Сміт. — Люди казали, ніби він трохи схожий на мене. А той бідолашний телепень ще й намагався наслідувати мої рухи, ходу... Навіть навчився насвистувати багато улюблених моїх пісеньок, аби ще дужче скидатися на мене, і це йому дорого обійшлося. У мене доволі недругів — у місті й за містом, і вони тільки й ждали нагоди зі мною поквитатися, а в Олівера, по-моєму, не було жодного.
— Що так, то так, Генрі, моя дочка справді образиться. Вона довго ходила до отця Клімента й набралася від нього всіляких думок про мир і всепрощення, хоча так, я гадаю, важко жити в країні, де закони не можуть нас захистити, коли нам бракує відваги захистити себе самим* Якщо ти зважишся на двобій, я зроблю все, аби переконати Катаріну подивитись на це діло так, як дивляться всі доброзвичайні жінки в Перті. Ну, а якщо ти вирішиш у це діло не втручатися... не відомщати за бідолаху, який замість тебе наклав головою... не помагати вдові і дітям-си-ротам Еідплаткти за втрату чоловіка й батька... Тоді я буду до тебе справедливий і не дорікатиму тобі за терплячість, коли вже вона продиктована коханням до моєї дочки. Одначе в такому разі, Генрі, нам із Катаріною доведеться виїхати з доброго міста Сент-Джонстона, бо тут на нашу родину впаде ганьба.
Генрі глибоко зітхнув і хвилю мовчав. Потім промовив:
— Я радше прийму смерть, ніж неславу, навіть якщо вже повік не побачу Катаріни! Якби ця нагода трапилася ще вчора ввечері, я б виступив проти найкращого з тих важкоозброєних воїнів на конях так радо, як, мабуть, ніколи не танцював круг "травневого дерева". Але сьогодні, коли Катаріна вперше майже сказала: "Генрі, я тебе кохаю!"— сьогодні, батьку Главере, зробити це мені куди важче. Ох, та я сам у всьому винен! Нещасний Олівер! Мені слід було таки дати йому притулок у себе, коли він благав мене про це, пойнятий смертельним страхом. Чи було б хоч провести його додому й або захистити бідолаху, або поділити його долю. Натомість я з нього дражнився, глузував, лаяв "його, хоча, бог свідок, сварився я з дурної злості і роздратування. Я прогнав Олівера зі свого дому, знаючи, який він безпорадний, прогнав, щоб його спіткала доля, призначена, можливо, мені.
Я повинен за нього відомстити, або мені довіку не стерти з себе ганьби! Бачите, батьку, люди казали про мене, ніби я твердий, як криця, що її кую... А хіба загартована криця коли-небудь ронить отак сльози?.. Яка ганьба, що мені довелося. їх проливати!
— Ніякої ганьби в цьому немає, любий мій синку,— промовив Саймон.— Ти не тільки відважний, але й добрий, і я завжди про це знав. Та, може, нам іще всміхнеться щастя. Може, не знайдуть того, на кого впаде підозра, а якщо так, то не буде й поєдинку. Гріх бажати, щоб невинна кров так і лишилася не відом-щеною, та якщо підлому злочинцеві пощастить сховатись, тобі не доведеться брати на себе справу помсти, і її, нема сумніву, доля знайде нагоду здійснити сама.
Отак розмовляючи, вони досягли Верхньої вулиці й підійшли до ратуші. Пробираючись до дверей крізь натовп, який заповнив всю вулицю, вони бачили, що довкола ратуші виставлено добірну варту з озброєних городян, а також із півсотні списоносців рицаря з Кінфонса. Разом зі своїми союзниками — Греями, Бле-рами, Монкріфами та іншими — він привів до Перта великий загін кіннотників, частину яких і послали сюди. Главер і Сміт назвали свої імена, і їх одразу впустили до зали, де вже зібралися члені міської ради.
РОЗДІЛ XX
І суду просить бідна, ледь жива, Біля воріт вельможних удова.*
•Берта*
Засідання пертського магістрату, себто міської ради, являло собою незвичайне видовище. В похмурій залі, тьмяно й невигідно освітленій двома вікнами різної форми й неоднаковими завбільшки, за широченним дубовим столом сидів великий гурт чоловіків. Головні місця займали купці, тобто члени гільдії, або крамарі, вдягнені, як і вимагало їхнє становище, в досить дорогу одежу. Однак більшість із них мали "на старих шиях знаки війни" — панцерні нашийники та черезплічники, на яких висіли мечі й кинджали. Далі за столом сиділи майстри та ремісники — глави, чи старійшини, як їх іще називали, цехів і гільдій, у своєму буденному одягу, хоч і трохи охайнішому, ніж звичайно. Ці також були озброєні — хто чим. На декотрих були чорні куртки, або дублети, покриті залізними ромбовидними пластинками — вони пришивалися за верхній ріжок і висіли рядами, що спадали один на один; з кожним порухом тіла пластинки погойдувались, а загалом давали йому надійний захист. Інші сиділи у шкіряних колетах, що, як уже згадувалося, могли витримати удар меча або навіть списа, якщо удар був це надто сильний. У самому кінці столу, посеред цього строкатого товариства, сидів сер Луїс Ландін — чоловік зовсім не військовий, а навпаки, духовна особа, священик церкви святого Іоанна, в своєму обла-ченні, і перед ним на столі стояло чорнило й лежало перо. Він був головний магістратський писар і, як і всі церковники того часу (їх тому й називали "папськими рицарями"), мав почесне звання dominus, що скоротилося до "дом" або "дон" (перекласти його можна просто "сер"),— шаноблива звертання до духівництва з дворян.
А на чолі столу сидів у кріслі на підвищенні сер Патрік Чарте-ріс у начищеному до блиску бойовому обладунку. Його вигляд був яскравим контрастом до строкатої одежі — військової і мирної — городян, які брали в руки зброю тільки час від часу. Всією своєю поставою і поведінкою провост намагався засвідчити те порозуміння, що виникло внаслідок взаємної вигоди між ним, містом і магістратом, але водночас не проминав нагоди й підкреслити свою вищість, право на яку, за поглядами тих часів, йому давала над рештою членів зібрання, де він головував, дворянська кров та рицарське звання.