Коханець леді Чатерлей

Девід Герберт Річард Лоуренс

Сторінка 52 з 62

Які вони жахливі, жінки!

Вона раділа зустрічі з батьком, адже завжди була його улюбленицею. Вони з Гілдою зупинилися в невеликому готелі поблизу Пел Мела, а сер Малколм був у своєму клубі. Та ввечері він запросив дочок, і їм сподобалося з ним.

Він усе ще був гарний і дужий, хоча трохи боявся того нового світу, що розростався навколо нього. В Шотландії він знайшов другу дружину, молодшу за нього й багатшу. Але якомога частіше відпочивав без неї, як і без своєї першої дружини.

В опері Коні сиділа поряд з ним. Він був помірної повноти і мав повні ноги, та вони все ще були міцні і доброї форми — ноги здорового чоловіка, який насолодився життям. Його добродушний егоїзм, його вперте почуття незалежності, його нерозкаяна чуттєвість — усе це, на думку Коні, можна було прочитати по його добре скроєних рівних ногах. Справжній мужчина! А тепер він ставав старим мужчиною, що навівало сум. Адже його міцні повні чоловічі ноги втрачали всіляку жваву чуттєвість і силу ніжності, саму суть молодості, те, що, раз появившись, ні коли не вмирає.

Коні вперше помітила існування ніг. Для неї вони стали важливішими за обличчя, які більше не були надто справжніми. Як мало людей мають живі жваві ноги. Вона дивилася на чоловіків у кріслах партеру. Великі, як пудинги, стегна в чорних, як пудинґи, костюмах, або тонкі дерев'яні палички в чорному траурному вбранні, або гарно скроєні молоді ноги, позбавлені, однак, усякого значення, чи то чуттєвості, чи то чутливості, чи то ніжності, просто банальні ноги, котрі гарцюють собі навкруг. Позбавлені навіть такої чуттєвості, як у її батька. Всі вони перелякані, перелякані на смерть.

Та жінки не були переляканими. Страхітливі тумби більшості жінок! Справді шокуючи, справді достатні для виправдання злочину! Або нещасні худі ніжки! Або ошатні стрункі — у шовкових панчохах і без найменшого натяку на життя! Жах — мільйони позбавлених сенсу ніг розгулюють навколо без сенсу!

Та в Лондоні вона не почувалася щасливою. Люди видавалися такими примарними і пустими. Вони не відали живого щастя, хоч якими меткими й принадними виглядали. Все це було неплідне. А в Коні жила сліпа жіноча спрага щастя, певність у щасті. В Парижі, принаймні, вона ще відчула якісь залишки чуттєвості. Але яка втомлена, виснажена, зношена чуттєвість. Зношена через відсутність ніжності. О! Париж був сумний. Одне з найсумніших міст, утомлений власною, тепер механічною чуттєвістю, втомлений від напруги грошей, грошей, грошей, втомлений навіть від огиди й чванства, просто смертельно втомлений, і все ж не до кінця американізований чи лондонізований, щоб приховати втому за механічними дриґаннями. О, ці мужоподібні мужчини, ці гуляки, ці стрільці очима, ці їдці добрих обідів! Які вони всі втомлені! Втомлені, зношені за браком хоч якоїсь ніжності з твого боку або до тебе. Вправні, часом чарівні жінки щось чули про чуттєві реальності, в цьому вони подужали своїх кручених англійських сестер. Та про ніжність вони знали навіть менше. Сухі, з безконечною сухою напругою волі, вони так само зношувалися. Людський світ просто зношувався. Можливо, він стане неймовірно руйнівним. Своєрідною анархією! Кліфорд і його консервативна анархія! Можливо, він більше не буде консервативним. Можливо, він розвинеться до дуже радикальної анархії.

Коні виявила, що вона зіщулюється й боїться світу. Деякий час вона почувалася щасливою на бульварах, чи в Булонському лісі, чи в Люксембурзькому саду. Та Париж уже заповнили американці та англійці, дивні американці в дивних костюмах і звичайні нудні англійці, що виглядають за кордоном такими безнадійними.

Вона з радістю поїхала далі. Раптом установилася тепла погода, тому Гілда вирушила через Швейцарію, через Бренер, тоді через Доломіти до Венеції. Гілді подобалися всі ці клопоти, і їзда, і роль першої скрипки. Коні ж цілком влаштовувала пасивна роль.

І мандрівка справді виявилася доволі приємною. Тільки Коні продовжувала говорити собі: чому це мене по-справжньому не хвилює? Чому я ніколи по-справжньому не захоплююся? Як жахливо, що я більше по-справжньому не зважаю на пейзаж! Але я не зважаю. Це доволі жахливо. Я наче святий Бернард, котрий міг пливти Люцернським озером, не помічаючи гір та зеленої води. Я просто більше не зважаю на пейзаж. Чого на нього вилуплюватися? Навіщо? Я відмовляюся це робити.

Цього разу ні у Франції, ні в Швейцарії, ні в Тіролі, ні в Італії вона не знайшла нічого живого. Вона просто проїхала через них усіх. І все це було менш реальне за Реґбі. Ще менш реальне, ніж жахливе Реґбі! Вона відчувала, що їй байдуже, чи побачить вона ще коли-небудь Францію, Швейцарію чи Італію знову. Вони встоять. Реґбі було реальніше.

Що ж до людей, всі люди були схожі, з дуже маленькими відмінностями. Всі хотіли витягти з тебе гроші, а туристи хотіли будь-дещо одержувати насолоду, ніби витискаючи кров з каменю. Нещасні гори! Нещасний пейзаж. Все це треба було стискати, стискати, стискати знову і знову, щоб викликати захоплення, щоб розважати. Що мали на меті ці люди з своїм простим рішучим бажанням розважатися?

"Ні! сказала собі Коні. — Краще лишатимусь у Реґбі, де можна прогулятися по околицям, мати спокій і не вилуплюватися ні на що, чи розігрувати якісь вистави. Ця туристична вистава власного розважання так безнадійно принизлива, така невдала".

Вона хотіла назад до Реґбі, навіть до Кліфорда, навіть до бідолашного покаліченого Кліфорда. Все ж він був не таким дурнем, як цей рій відпочивальників.

Та в підсвідомості вона підтримувала зв'язок з іншим чоловіком. Вона не може послабити свій зв'язок з ним. О, вона не може його втратити, інакше пропаде, зовсім пропаде у цьому світі дорогих нікчем і веселунів. О, шукачі веселощів! О, шукачі розваг! Ще одна форма сучасної хвороби.

Вони залишили машину в Местрі, в гаражі, і сіли на рейсовий пароплав до Венеції. Стояв приємний літній день, брижилася мілка лагуна, в яскравому сонці Венеція, яка стояла до них спиною, виглядала тьмяною.

На причалі вони пересіли в ґондолу, давши керманичу адресу. Він був звичайний ґондольєр у біло-блакитній блузі, не дуже гарний з лиця, зовсім невиразний.

— Так! Вілла Есмеральда! Так! Знаю! Я служив ґондольєром у тамтешнього джентльмена. Але це досить далеко!

Він здавався дещо дитинним, гарячим хлопцем. Гріб з перебільшеним запалом темними каналами з жахливо слизькими зеленими стінами, канали проходили через бідні квартали, де вгорі на шнурках сушилася білизна і стояв легкий або сильний запах стічних вод.

Нарешті він дістався до одного з відкритих каналів з тротуарами з обох боків, вигнутими мостами, що лежали прямо під прямим кутом до Великого каналу. Обидві жінки стояли під невеликим тентом, чоловік височів над ними позаду.

— Синьйорини надовго зупиняться на віллі Есмеральда? — запитав він, легко правлячи ґондолою і витираючи піт з обличчя біло-блакитним носовичком.

— Днів двадцять, ми обидві одружені дами, — сказала Гілда дивним глухим голосом, від якого її італійська мова звучала такою іноземною.

— А! Двадцять днів! — сказав чоловік. Запала мовчанка. Після того він запитав: — Синьйори не бажають ґондольєра на двадцять чи більше днів, поки перебуватимуть на віллі Есмеральді? Чи на день? Чи на тиждень?

Коні й Гілда роздумували. У Венеції завжди краще мати власну ґондолу, так само, як, завжди краще мати власну машину на суші.

— А що є на віллі? Які човни?

— Там є моторний катер, а також ґондола. Але… — "Але" означало — вони не будуть вашою власністю.

— Скільки ви просите?

Ціна складала близько тридцяти шилінгів за день і десяти фунтів за тиждень.

— Це офіційна ціна? — запитала Гілда.

— Менше, синьйоро, менше. Офіційна ціна…

Сестри думали.

— Добре, — сказала Гілда, — приходьте завтра вранці, і ми це владнаємо. Як вас звати?

Його звали Джованні, і він цікавився, в який час прийти і кого викликати. Гілда не мала візитної картки. Коні дала йому свою. Він швидко глянув на картку своїми гарячими південними блакитними очима, тоді знову на неї.

— О! — сказав він, просвітлівши. — Міледі! Міледі! Правда?

— Міледі Констанца! — сказала Коні.

Він кивнув, повторюючи: "Міледі Констанца!" — і акуратно поклав картку в кишеню блузи.

Вілла Есмеральда стояла досить далеко, на краю лаґуни, лицем до Чіоджо. Милий, не дуже старий будинок, тераси обернуті до сонця, а внизу — досить великий сад з темними деревами, він оточував його з боку лаґуни.

Господарем був повний, доволі дебелий шотландець, який до війни нажив у Італії добрий капітал, а під час війни одержав дворянство за ультрапатріотизм. Його дружина була худа, бліда, їдка особа без власних прибутків і мала нещастя спостерігати досить гидкі амурні пригоди свого чоловіка. Із слуг він тягнув жили. Але тепер після того, як узимку зазнав невеликого удару, з ним стало легше давати раду.

Будинок був повен гостей. Крім сера Малколма і його двох дочок, там жило ще семеро інших людей — шотландська пара, теж з двома дочками, молода італійська графиня, вдова, молодий грузинський князь і моложавий англійський священик, який перехворів на запалення легенів і тепер за станом здоров'я служив капеланом сера Александра. Князь не мав за душею й пенса, однак був гарний з лиця і з його гонором міг би стати відмінним шофером, і баста! Графиня була тихою маленькою кішечкою і вела якусь свою гру. Священик був простий неотесаний молодик з парафії в Баксі, на щастя, він залишив дружину й двох дітей вдома. А Ґутрі, родина з чотирьох осіб, добрі, солідні единбурзькі буржуа, насолоджувалися всім, зберігаючи солідні манери, і куштували всього, не ризикуючи нічим.

Коні й Гілда зразу виключили князя із своїх списків. Ґутрі належали більш-менш до їхнього типу людей, заможні, але нудні, а дівчата хотіли заміж. Капелан — непоганий хлопець, але надто шанобливий. Після легкого удару серові Александру стало важкувато задовольняти свої галантні нахили, та його все ще збуджувала присутність стількох гарних молодих жінок. Леді Купер була тиха, схожа на кицьку істота; бідолашна, вона жила без радості, вивчаючи кожну жінку з холодною пильністю, яка стала її другою натурою, і говорила холодні, неприємні колючі слова, що свідчили, якої низької думки вона дотримується про всю людську природу.

49 50 51 52 53 54 55