Брунатні плями засіювали їхні щоки, лиця жовтіли і темніли, як давні книжки.
З гадки мені не йшли і всі ті, хто, не мавши сили з'явитися сюди, вряди-годи передавав принцесі телеграми, де секретарі, перепрошуючи за їхню відсутність, намагалися створити ілюзію, що вони ще живуть, телеграми від імени хворих, які вже цілі роки конають, більше не встають, не рушають з місця і навіть, оточені легковажною увагою осіб, які провідують їх, спонукувані цікавістю туристів чи вірою прочан, лежать із заплющеними очима, з рожанцем у руках, відгорнувши ковдру, навіть уже не ковдру, а саван, такі собі фігури, висічені хворобою аж до кости у твердому і білому як мармур тілі, фігури, простерті на гробових плитах.
Жінки намагалися зберегти те, що надавало їхнім чарам своєрідности, але часто новий матеріал обличчя їм уже не пасував. Я жахався на саму думку, скільки мусило минути періодів, перш ніж звершилася така революція в геології лиця, жахався, бачучи, якої ерозії зазнали крила носа, які маси алювіального походження, вогнетривкі й темні, позаносили все обличчя.
Звичайно, деяких жінок можна було впізнати ще зовсім легко, обличчя в них залишилися майже ті самі, хіба що тільки, пристосовуючись до сезону, їхнє волосся припорошила сивина, ніби особлива осіння оздоба. Проте інші, серед них і чоловіки, зазнали такої цілковитої трансформації, що ідентифікувати їх було годі — що спільного було, скажімо, між чорнявим марнотратцем життя, закарбованим у нашій пам'яті, і старим чорноризцем, щойно явленим нашим очам, — отож ці казкові зміни насували думку вже не про акторське перевтілення, а про штуку одного з чудових мімів, уособленням яких є Фреґолі. Старій жінці збиралося на плач, коли вона зрозуміла, що непевна і журлива усмішка, така давніше невідпорно чарівна, не здоліє вже розквітнути на гіпсовій масці, накладеній на неї збіглими веснами. Але раптом їй розхотілося подобатися — головою муру не проб'єш, і вона почала послуговуватися театральною маскою, щоб смішити. Але майже всі жінки невтомно боролися зі своїми літами і гналися за вродою, що даленіла, наче сонце на спаді, чий останній блиск їм палко хотілося зберегти як зерцало власного обличчя. Аби допнутися свого, деякі намагалися розгладити шкіру, розширити її білу поверхню, зрікаючись пікантних ямочок, покірної усмішки, приреченої на загладу, і вже наполовину роззброєної; натомість інші, ба-чучи, що врода пропадає остаточно і що треба рятуватися експресією, подібно до тих, хто утрату голосу надолужує мистецтвом дикції, чіплялися за надуті губенята, прижмур, млосний зір, а часом за усмішку — хоча м'язи сваволили, і, усміхаючись, вони нагадували плакальниць.
А втім, навіть у чоловіків, лише злегка змінених (посивілий вус тощо), відчувалося, що ця зміна, зрештою, не фізична. Ми бачили їх ніби крізь забарвлений серпанок, крізь кольорове скло, яке змінювало їхнє обличчя, та насамперед ми бачили їх крізь щось таке, що робило їх мутними і свідчило: те, що являє нам себе "в натуральну величину", насправді від нас дуже далеко, і з тієї далечини, щоправда, відмінної від просторової, з її глибини, наче з другого берега, — ми це відчували, — розпізнавати нас для них так само сутужно, як і їх для нас. Хіба лиш пані де Форшвіль, ніби їй під шкіру впорснуто якусь подобу рідкого парафіну, від чого шкіра в неї надимається, зате не брижиться, скидалася на давню, уже навік "заспиртовану" кокотку.
"Ви переплутали мене з матір'ю"*— сказала мені Жільбер-та. І не помилилася. Але такий оптичний обман був для неї майже компліментом. Ми виходимо з того, що люди зосталися такі самі, а застаємо їх постарілими. Та коли ми беремо за вихідний пункт визнання їхньої старости, то по їхньому віднайденню вони виглядають у наших очах не так-то вже й зле. З Одеттою заковика була не лише в цім; її подоба, коли, знаючи її вік, ви сподівалися побачити стару жінку, більше скидалася на чудовий виклик законам хронології, ніж на збереження з допомогою радію та природних способів. Якщо я спершу її не впізнав, то не тому, що вона змінилася, а тому, що не змінилась анітрохи. По годинному знайомству уже з новими рисами, які час додавав людським істотам, та прикиданнях, що саме слід відняти, аби вони постали такими, як я їх знав, я блискавично доконував таких самих обрахунків нині, додаючи до колишньої Одетти число минулих відтоді літ, і одержана сума ніяк не узгоджувалася з особою, яка стояла переді мною, саме тому, що та нагадувала давню Одетту. Яку брали у всьому цьому участь рум'яна та фарба? Вона виглядала — завдяки гладенькій золотавій зачісці на взір злегка наїжаченого шиньйона великої механічної ляльки, зачісці, вивищеній над незмінно здивованим личком, теж таким, як у ляльки, й увінчаній бриликом, так само плескуватим, як і куафюра — виглядала подібно до Виставки 1878 року (де вона запевне — а надто, якби мала тоді сьогоднішній свій вік, — була б най-фантастичнішим із див), покликаної проспівати свій куплет у новорічному ревю, але до Виставки 1878 року, втіленої у ще молодій жінці.
Міністр передбуланжістської доби, знову призначений на цей пост, теж никав побіля нас, посилаючи дамам мерехтливу, далеку усмішку; наче стриножений тисячею пут минувшини, як упиреня, ведене невидимою рукою, він змалів, змінив свою субстанцію і виглядав як мініатюра власної постати, зроблена з пемзи. Проти цього колишнього прем'єра, бажаного гостя Сен-Жерменського передмістя, вчинено колись слідство у карній справі — ним бридився і вищий світ, і посполитий люд. Але завдяки напливу нових індивідів, якими населені обидва ці світи, і завдяки тому, що в індивідів, його ровесників, змінилися пристрасті й навіть спогади, ніхто вже не пам'ятав його гріхів, і всі його шанували. Адже немає на світі такого приниження, на яке не можна б заплющити очі, бо відомо, що за кілька років наші поховані гріхи візьмуться невидимою порохнею, над якою сміятиметься усміхнена і квітуча природа. Ненадовго зганьблена людина опиниться, бо час здатний усе врівноважувати, серед двох нових соціальних верств, які її шануватимуть і підноситимуть, і легко може статися так, що вона пишатиметься на ще вищому щаблі, ніж вони. І тільки часові довірено цю працю; а в пору, як його спіткала халепа, його по-справжньому хвилювало лише те, що юна молочарка напроти чула, як у юрбі обзивали його "дряпічкою", а коли його саджали до "чорного ворона" і погрожували йому кулаками, — юна молочарка, яка не бачить житейських справ цього світу в часовому плані і не уявляє, що ті, кому кадять сьогодні ранкові газети, колись були осудовиськом людським, і що людину, яку в неї на очах ось-ось мали запроторити за ґрати (можливо, саме думка про юну молочарку утримуватиме його від покаянних слів, аби з'єднати собі симпатію), колись славитимуть у пресі та рватимуть на шматки дукині. Так само час "ковтає" сімейні чвари. Скажімо, у принцеси Ґермантської я бачив подружжя, — причинця того, що мужів вуйко і жінчин вуйко — нині вже небіжчики — не вдовольнилися взаємними ляпасами, і один із них, аби втоптати другого у ще глибшу багнюку, послав йому за секундантів свого консьєржа та свого ключника, вважаючи, що люди з товариства — для нього завелика честь. Але всі ці історії дрімали в газетах тридцятирічної давнини, і все, як мовиться, биллям поросло. Отож салон принцеси Ґермантської був світлий і забудькуватий, він квітнув, як смиренний цвинтар. Час не тільки не прирік у ньому на загладу давезних людських істот, а й уможливив, створив нові зв'язки.
Вернімося, одначе, до нашого політика: попри фізичну зміну його істоти, таку саму глибоку, як трансформація моральних уявлень суспільства про нього, словом, попри те, що минуло чимало років від часу, як він прем'єру вав, він увійшов до складу нового уряду, голова якого вручив йому портфель, — ситуація, чимось схожа на театральну: директор довіряє ролю одній зі своїх старих подруг, що вже давно розпрощалася зі сценою, вбачаючи в ній більше хисту, ніж у молоді, щоб тонко трактувати ролю, тим паче що її матеріяльна скрута йому відома, і майже вісімдесятирічна акторка ще показує публіці всю могуть свого незмарнованого таланту, а також свою життєву снагу, просто дивовижну за кілька днів перед її смертю.
Що ж до пані де Форшвіль, то тут ми, навпаки, стикалися з сущим дивом: здавалося, вона не так навіть відмолоділа, як поновила яре цвітіння усіх своїх кармінів рудявости. Ще яскравіша, ніж інкарнація Всесвітньої виставки 1878 року, вона могла б становити на сьогоднішній ботанічній виставці славну пам'ятку й оздобу програми. Зрештою з її уст мені чулася не заява: "Я — Виставка 1878 року", а заява: "Я — Акацієва алея 1892 року". Здавалося, ще й досі її місце там. А втім, саме тому, що пані де Форшвіль не переінакшилася, вона видавалася неживою. Вона мала вигляд стерилізованої троянди. Я привітався до неї, і якийсь час вона шукала мого імени на моєму обличчю, як студент шукає відповіді на обличчі екзаменатора, хоча простіше було б знайти її у себе в голові. Я назвався, і як стій, ніби це ім'я відчаклувало мене від подоби якогось там суничиння чи кенгуру, що її, мабуть, надав мені вік, вона впізнала мене і озвалася до мене тим особливим голосом, який у чоловіків, звиклих плескати їй у театриках, викликав телячу радість, коли запрошені з нею на сніданок, "у місті", вони могли при бажанні виявляти його в кожному її слові протягом усієї розмови. Голос залишився той самий, безпричинно теплий, щиросердий, з легким англійським акцентом. А проте її очі дивилися на мене, ніби з далекого берега, та й голос її був сумний, майже благальний, сказати б, голос померлих з "Одисеї". Одетті варто було б іще грати. Я відважив їй комплімента, натякаючи на її молодість. Вона відповіла: "Ви такий милий, my dear, дякую", а що навіть найщиріше її почуття виходило завжди афектоване, так вона дбала про елегантність, то вона повторила ще кілька разів: "Дякую, красно дякую". А я, хто колись долав цілі гони, аби помилуватися на неї в Булонському ліску, я, хто в першу мою візиту до неї ловив звук її голосу, що спливав з її уст, наче скарб, нидів тепер, сидячи з нею, зовсім не знаючи, про що з нею говорити, і, зрештою, пішов геть, кажучи собі, що Жільбертині слова: "Ви переплутали мене з матір'ю" були хоч і правдиві, але приємні тільки для доньки.
А втім, і в Жільберти могли абиякого дня пробитися фамільні риси, ще й досі невидимі, як частки насіння, зачаєні у нього всередині: ніколи не вгадаєш, який саме пагін виросте з них одного дня.