Іншим клієнтам, значним, генеральний директор уклонявся не менш сухо, але нижче, спускаючи очі додолу ніби з відтінком соромливого пошанівку, так, буцім здибав на похороні батька небіжчиці або був на виносі святих дарів. Поза тими крижаними й рідкими уклонами він не робив жодного поруху, наче давав наздогад, що його вогненні очі, які немовби вилазили йому з лоба, бачать усе, залагоджують усе, забезпечують під час "ґрандотельського обіду" не лише бездоганність деталей, а й зграйність ансамблю. Він почував себе над режисера, над капельмейстера, він був справжній генералісимус. Він вважав, що досить довести погляд до крайнього зосередження, і все буде відрегульовано, що так виключається найменше недбальство, здатне довести до руйнації, і, перебираючи на себе всю відповідальність, не лише утримувався від жестів, а й не кліпав, скам'янівши від напруги, його очі обіймали і скеровували всю сукупність операцій. Я відчував, що навіть рухи моєї ложки не проходять повз увагу генерального директора, і хоча б він зникав одразу після супу, проведений ним огляд перебивав мені апетит на весь обід. А сам він апетит мав добрячий — це він доводив за сніданком, проходячи до ресторану як звичайний 'їдець і сідаючи за такий самий столик, як усі. Його столик вирізнявся лише одним: поки генеральний директор столувався, другий, завждішній директор, стоячи, весь час щось йому лопотів. Він був підлеглий генерального директора, годив йому як болячці й панічно його боявся. А я не дуже його боявся, надто за сніданком: загублений серед столувальників, він поводився тактовно, як генерал у ресторані, зважаючи на них не більше, ніж на солдатів. А проте, коли портьє, оточений своїми "гонцями", казав мені: "Завтра вранці він їде до Дінара, звідти до Біарріца, а потім до Каннів", — я полегшено зітхав на повні груди.
Я в готелі не лише нудьгував, бо не мав знайомих, а ще й побивався, що їх така тьма у Франсуази. Здавалося б, ці знайомства мали б нам багато чого полегшити, але сталося якраз навпаки. Пролетарям зійтися з Франсуазою було не так просто, домагалися вони свого лише тоді, як ставилися до неї дуже поштиво, та коли вже домагалися, то за людей вона вважала тільки їх. Натомість друзі її панів, за її старовинним кодексом, нічого для неї не важили, і якщо вона мала роботи по саму зав'язку, то могла спровадити даму, яка прийшла в гості до бабусі. Що ж до її власних знайомих, себто тих рідких осіб з народу, яких вона сподобляла своєю вибагливою приязню, то тут її вчинки регулювалися найхимернішим і найбеззастережливішим приписом. Так Франсуаза, познайомившись із господарем кав'ярні та молоденькою покоївкою, яка служила у бельгійки й обшивала її, приходила до бабусі прибирати не зразу після сніданку, а лише через годину, бо господар кав'ярні частував її кавою або липовим відваром, а модистка просила подивитись, як вона шиє, і відмовитися Франсуаза не могла, такі речі були для неї неприпущенні. Та модистка вимагала особливої уваги, вона була сирота, виростала у чужих людей і нині їздила до них на кілька день у гості. її доля будила у Франсуази і жаль, і доброзичливу зневагу. Франсуаза мала родину, мала успадкований від померлих батьків будиночок, де жив її брат та ще й держав кілька корів, і вона не могла вважати таку приблуду за рівню. Дівчина хотіла провести п'ятнадцяте серпня у своїх доброчинців, а Франсуаза знай товкла: "Сміхота! Каже: вибираюся п'ятнадцятого серпня додому. Додому — каже! А це навіть не її рідна сторона, чужі люди її пригорнули, а вона — додому, ніби це й справді її дім. Бідолашна дівчина! Як вона, мабуть, бідує, коли навіть не знає, що таке свій дім!" Але якби Франсуаза водилася лише з покоївками, що прибули сюди зі своїми панами, і в ті години, коли вона їла "там, де челядь", брали її за шляхетну, змушену, мабуть, обставинами чи особливою прихильністю до моєї бабусі піти до неї в компаньйонки, — так на них впливали її гарний чепчик та її тонкий профіль, — словом, якби Франсуаза зналася лише з тими, хто в готелі не служив, це було б ще півгоря, вона не могла б завадити їм чимось нам прислужитися з тієї простої причини, що в будь-якому разі, навіть якби вона їх не знала, вони нічим не могли б нам прислужитися. Але вона заприязнилася з доглядачем винарні, з кухтиком, з черговою на поверсі. І в нашому побуті це відчулося ось як: у день свого прибуття Франсуаза, ще не знайома ні з ким, щохвилини дзвонила, викликаючи обслугу через кожну дрібничку, та ще в такий час, коли ні я, ні бабуся дзвонити не посміли б, і на наш млявий протест відповідала: "Але ж вони теж луплять як за батька!" — ніби платила вона; а нині, коли вона подружилася з кимось із кухні і ми вже розраховували на те, що матимем якісь вигоди, Франсуаза, якщо у бабусі чи в мене мерзли ноги, не зважувалася дзвонити навіть у призначений час; вона запевняла, що на це подивляться несхвально, бо доведеться розпалювати грубу або турбувати прислугу, яка зараз обідає і буде бурчати. А завершувала вона свою промову зворотом: "Не по чім б'є, як не по голові…" Ми не наполягали на своєму з побоювання, щоб не нарватися на інший зворот, уже грізніший: "Це вам не казна-що!.." Словом, ми позбулися гарячої води через те, що Франсуаза зблизилася з тим, хто грів воду.
Нарешті й ми теж зазнайомилися — проти бабусиної волі, але завдяки бабусі: якось уранці вона зіткнулась у дверях із маркізою де Вільпарізіс, і обидві мусили озватися, попереду обмінявшись жестами, сповненими подиву й вагання, позадкувавши, все ще караючись сумнівами і зрештою дозволивши собі об'яви ґречности і радісні вигуки: так у декотрих мольєрівських п'єсах двоє акторів, стоячи майже поруч, але вдаючи, ніби не бачать одне одного, виголошують довгі тиради набік, аж це їхні погляди схрещуються, вони не вірять своїм очам, вони говорять наввипередки, потім разом, нарешті діалог змінюється у них дуетом і вони кидаються в обійми одне одному. З делікатности маркіза де Вільпарізіс хотіла одразу попрощатися з нами, але бабуся пробалакала з нею аж до сніданку: їй хотілося з'ясувати, чому маркіза одержує пошту раніше за нас і де вона купує таку добру печеню (маркіза де Вільпарізіс, неабияка гурманка, не любила готельної кухні, де нас частували стравами, про які бабуся, як завжди наводячи пані де Севіньє, казала, що "їства такії штучнії, що як би голодом не померти"). І від того дня маркіза взяла звичку, поки їй подадуть сніданок, підсідати до нашого столика, не дозволяючи нам уставати, боячись бодай чимось нас потурбувати. Але через бесіду з нею ми все-таки часто засиджувалися до того нехлюйного моменту, коли ножі валяються на обрусі біля зібганих серветок. Убиваючи собі в голову, — я це робив з любови до Бальбека, — ніби я на краю світу, я намагався вдивлятися в далечінь, щоб не бачити нічого, окрім моря, шукаючи в ньому леління барв, описаних Бодлером, а на наш столик позирав лише в ті дні, коли нам приносили величезну рибину, морське чудище, яке на відміну від ножів та виделок існувало ще в первісну добу, коли життя зачинало роїтися в Океані, за часів кіммерійців, чудище, чиє тіло з незліченними хребцями, з синіми і рожевими жилками, створювала природа, але за певним архітектурним планом, і в неї виходило щось ніби стобарвний морський собор.
Мов той стрижій, бачачи, як із достойником, якого він голить з особливою ретельністю, заводить річ щойно прибулий новий клієнт, радіє, розуміючи, що ті люди одного гурту, і, йдучи по мисочку з милом, несамохіть усміхається на думку, що в його закладі, у звичайнісінькій простій голярні, розважаються представники світу, ба навіть аристократи, — так Еме, зрозумівши, що ми давні знайомі маркізи де Вільпарізіс, ішов по полоскальницю для нас, усміхаючись тією самою скромно гордовитою і зумисне стриманою усмішкою, якою всміхається госпося дому, свідома того, коли їй треба відійти від гостей. А ще він скидався на щасливого й розчуленого батька, коли той нишком спостерігає за раюванням жениха і нареченої, які поєднали свої долі у нього за столом. Зрештою обличчя Еме прибирало щасливого виразу щоразу, як при ньому згадувалося ім'я когось титулованого, не те що у Франсуази, її личко хмурніло, а мова ставала суха й уривчаста, коли вона чула: "граф такий-то й такий", і це означало, що вельможність вона шанувала не менше, ніж Еме, а ще більше. Бо Франсуаза мала вдачу, яку вона вважала, помічаючи її в інших, за найбільшу ваду: вона була гордівниця. Вона була не з тієї легкої і добродушної раси, до якої належав Еме. Такі люди відчувають і висловлюють неабияку втіху, коли їм оповідають якийсь гаряченький факс, але ще не поданий на газетних шпальтах. Чого Франсуаза не любила, то це показувати свій подив. При ній можна було сказати, що ерцгерцог Рудольф[133], про існування якого вона і гадки не мала, не вмер, у чому ніхто не сумнівався, а живий, і вона відповіла б: "Авжеж", так переконано, ніби знала про це віддавна. Можливо (оскільки навіть з наших уст, від нас, кого вона шанобливо називала своїми панами і хто її зовсім обламав, вона не могла спокійно чути прізвище вельможі), її родина була заможна, нікому не дивилася в руки, і якщо гідність, з якою це сімейство трималося в селі, могла бути упосліджена, то хіба лишень шляхтою, у якої такий чоловік, як Еме, з дитинства наймитував, а той жив на ласкавому хлібі. Послухати Франсуазу, то маркіза де Вільпарізіс мусила спокутувати те, що вона людина високого роду. Але ж — у Франції принаймні — саме в цьому і виявляється талант великих панів і великих паній і саме це становить єдиний їхній клопіт. Франсуаза, улягаючи звиклій схильності челяді ненастанно пантрувати за стосунками своїх панів з іншими людьми і з окремих спостережень робити іноді хибні висновки, як це роблять люди, спостерігаючи за життям тварин, щокроку виявляла, що нас "нехтують", а виявити це їй було легко, бо вона безтямно любила нас і кохалася в тім, щоб говорити нам щось прикре. Але досить було Франсуазі стеменнісіньким чином ствердити, що маркіза де Вільпарізіс примиляється до нас і примиляється і до неї, як вона вибачала їй маркізтво, а що вона завжди його й шанувала, то почала вирізняти її серед усіх наших знайомих.