Погода змінилася; старий канатник, чия доріжка для плетіння була позаду, за стіною саду Мельхіора та його сусідів, уже передбачив йому це: Страсний тиждень не терпить блиску сонця, це проти правил. Вранці в Чистий четвер небо було вкрите низькими хмарами. Квіти в міських садах втратили свій колір, вони стояли присоромлені, ніби готові знову потонути в темній траві.
Мельхіор повільно плентався вулицями. Тиша в місті була сповнена тривожного очікування. Мовчали дзвони, час від часу тишу порушувала тріскачка, години сповіщав чоловік у ратуші, вибиваючи відповідне число по дошці дерев'яним молотком.
— Немає дзвонів, — подумав Мельхіор, — дзвони полетіли до Риму, полетіли через паркани й дерева, щоб отримати благословення Папи!
Він усміхнувся, згадавши дитячу казку: вона мала в собі чарівність, яка рідко зутрічається в житті. Вузькими вуличками до нього пливли запахи їжі, і запах нагадував йому, що сьогодні день апостольської юшки, яку готують із приправою з дванадцяти трав. Ця традиція була ще жива.
Він наближався до Великого Ринку, коли почув незвичайний вир голосів. Може, знову хресний хід... але в Зелений четвер не було хресного ходу. Він прискорив крок. З Везерика, вулиці повстників і суконників, наближалася процесія — чоловіки, жінки й діти, які під гучні крики, ледь не танцюючи від хвилювання, юрмилися навколо загону озброєної міської варти. Самих охоронців Мельхіор не бачив, але те, що вони йшли серед натовпу, він зрозумів по восьми алебардах, що стирчали над їхніми головами. Художник відштовхнув убік пару юнаків, наступив на лапу собаці, яка жалібно заскуголила й на бігу потрапила комусь під ноги, й нарешті проштовхнувся крізь верескливий натовп. Перед ним йшла жінка з широкими, кутастими плечима, з її могутніх грудей лунав високий, пронизливий голос: "На багаття єретика! У вогонь його!". Після кожного вигуку вона глибоко дихала, дихання її пахло апостольською юшкою та часником, вона спітніла, але все одно збиралася з силою та злістю, щоб подразнити всіх навколо та змусити їх луною відгукнутися. І луна відповіла криком. Було ясно, що річ іде про Скедді, ченця-цистерціанця. Мельхіор відштовхнув спітнілих, розмахуючих руками чоловіків, які накликали вогонь і загибель на ченця. Нарешті він просунувся досить далеко, щоб побачити цистерціанця серед алебардників, що повільно човгали, часом навіть змушені були зупинятися. Вулиця Везерик вела до капітулу, звідти, мабуть, Понтія Скадде повели на Ринок, до суду. Це означало, що вирок йому було винесено, а патер Ейлардус ван Хоей, парафіяльний священик Франц Кальс та інші члени Таємної Кривавої Ради передали свою жертву світській владі для виконання вироку.
Мельхіор спрямував очі на брата Понтіана. І боже! Він знову побачив у ньому школяра з обличчям, усипаним ластовинням під рудим кучерявим волоссям, яке завжди було надто довгим, — хлопчика, який любив сидіти в кутку, який навчився читати й писати раніше за інших, мало говорив, мовчки терпів зачіпки, доки терпець не уривався, а потім люто захищався: тоді він бив все навколо, аж доки нападники не залишили його в спокої. У чоловікові в темно-коричневому вбранні, блідому, з непокритою головою, з двома глибокими борознами під вилицями, в сандаліях на брудних ногах, Мельхіор упізнав однокласника, на якого ніколи не звертав уваги. Раптом він подумав: бідолашний Скадде, брате, отже, вони жертвують тобою, щоб дати мені урок... Усе це жахливе видовище капітулу та священної інквізиції служить одній меті: розчавити мене. Кальскен мстить мені за відмову намалювати йому картину, а патер Ейлардус сподівається вичавити з мене, яка єресь стоїть за моєю близькістю з наверненим євреєм Кауденбергом. Йдеться про зовсім інший слід, маються на увазі пошуки чогось серйознішого й страшнішого, ніж споглядальна байдужість до шафи із запорошеними кістками святих...
Він не міг відвести очей від Скедде. Чернечик не бачив ні його, ні нікого іншого; він ішов, схрестивши руки за спиною, ніби вже зв'язані, переставляв ногу за ногою, наскільки дозволяли натовп і погрози людей. Алебардники були поганим захистом; хоч і відбивали найнаполегливіших, де-не-де хапали когось за кулак чи відбивали підняту ногу, але частіше вдавали, нібито не помічають влучних кулаків, і давали цистерціанцеві помучитися. Весь час Мельхіор хотів, щоб монах дивився на нього, хотів привітати його довгим поглядом, повним дружби й розуміння, провини й вірності. Але Скадде незворушно шорхав ногами далі, не звертаючи уваги на прокльони та стусани. Мельхіор вирвався з натовпу і побіг вперед до будівлі суду.
Дійшовши до зовнішніх сходів, він побачив міського радного Юстуса Сюетмонда на вузькому кам'яному майданчику; очевидно, він шукав людей, щоб привести брата Понтіана. Мельхіор почав підійматися сходами, він побачив, що обличчя старости спохмурніло. Сюетмонд жорстко й офіційно запитав:
— Що привело вас сюди, Мельхіоре Хінтаме?
Мельхіор вказав на процесію, що наближалася:
— Чи вам вже передали ченця, пане старосто?
Не дивлячись на Мельхіора, той їдко відповів:
— Ви ж самі бачите.
— Чи вирок вже винесено? — запитав Мельхіор глухим голосом. Юстус Сюетмонд міцніше стиснув губи. — А який вирок, — запитав Мельхіор із дедалі більшим розпачем, — яку кару йому призначать: ганебний одяг, паломництво, вигнання?
— Чому ви так сердитесь, майстре?
— Але його не можна суворо карати, — сказав Мельхіор, підіймаючись на поміст і стаючи біля старости. — Свята інквізиція завжди більш поблажлива до духовенства, ніж до мирян.
Сюетмонд знову похмуро глянув на Мельхіора.
— Ваші припущення хибні, — повільно сказав він. — Він приречений на вогнище.
Мельхіорові руки вчепилися в кам'яне поруччя балюстради.
— Це точно? — запитав він пошепки.
— Патер Ейлардус ван Хоей, — відповів староста, — особисто прийшов до мене вчора ввечері після останнього засідання Ради й повідомив мене про це.
Він міцно стиснув губи, показуючи, що більше не хоче говорити ні слова. Процесія зі Скадде у центрі вже була на відкритій площі перед будівлею суду.
— І тут нічого не можна змінити? — знову запитав Мельхіор, дивлячись на жалюгідну, босу, голу постать посеред озброєної варти.
— Яке вам діло? — запитав староста.
— Я з ним ходив до школи, — тихо сказав Мельхіор, — ми обоє ходили з ним, манеер[39]. Він був нашим товаришем по грі.
— Не пригадую, — відповів Сюетмонд після короткого вагання, опустивши очі.
Мельхіор замовк. Від дверей під сходами, за якими були гауптвахти та підвали, капітан Лівен Волсхоорн тепер виступив із загоном людей, мабуть, щоб стежити за порядком на площі. Капітан виглядав як завжди, чистим і начищеним, у блискучій кольчузі, у солдатській шапці з пером, надітій навскоси на голову. Мельхіор спустився сходами й зник у вузькому провулку за судом.
Увечері, коли Мельхіор із хлібом і шматком сиру пішов до однієї зі своїх хворих старих, із церкви, повз яку він пройшов, він почув сонні голоси вірян, які все ще молилися, незважаючи на пізню годину; гомін нагадав йому, що того вечора, після того, як священнослужителі урочисто омили ноги один одному, у домах Божих погасили свічки. Він був гірко здивований, коли зайшов до кімнати старої хворої. Вона роками не вставала з ліжка, тому він часто сидів біля неї й читав їй вголос. Але того вечора, як тільки він увійшов, вона сіла на своєму ліжку при світлі лойової свічки: "Ну, а як же там єретик? Йому вже ламають кістки?". Мельхіор коротко відповів, що не знає. Він нарізав хліба та сиру, а вона заїкалася, пригощаючи його всіма плітками зі Скадде, що дійшли до її вух... Він поставив біля неї їжу, налив води в чашку і вийшов із хати старої.
У ніч із Чистого четверга на Страсну п'ятницю пройшов сильний дощ, і хоча зранку час від часу світило холодне сонце, вдень дощ переважив. На вулицях не було жодного руху. Навпроти дому Мельхіора теслі на честь Розп'ятого завісили молотками та цвяхами двері своєї майстерні. На вулиці лише кілька жінок і дітей юрмилися біля селянина, який прийшов із села з повним кошиком яєць: яйця, куплені у Страсну п'ятницю, захищають від удару блискавки. Мельхіор не мав бажання йти до церкви, яка того дня була великою й порожньою, без прикрас, зелені й свічок; на кожному вівтарі лежав хрест із сирого дерева, прикриті облатки, дароносиця вкрита покривалом, яке двоє священиків розірвали посередині, — кожна церква того дня була перетворена на гору Голгофу... Він знову подумав про Понтіана Скадде. Художник сів біля вікна і взяв Євангеліє. Навколо нього дощ бив у стіни й дахи — це відволікало його від розповіді про Страсті, літери, як мурашки, збігали з очей. Думав: після Великодня. Ще п'ять, шість днів, можливо, тиждень залишилося жити Понтіанові Скадде. А потім патер Ейлардус відвідає мене вдруге. І так само, як староста, чи капітан Вальсхоорн, чи будь-хто інший у цьому місті не може врятувати мого молодшого брата від смерті, вони також не зможуть врятувати мене. Жахливе усвідомлення цього також було для Мельхіора чимось неминучим у всьому ланцюзі взаємопов'язаних зв'язків. Він сам рухався в цьому напрямку, воліючи чи ні, він не міг зараз перевірити. Він нічого не привів до себе – він був призначений. Нічого не буває випадковим. Кіліаан Бор поставив на його дорозі Блансінтьє, подорож до Антверпена принесла йому славу та гроші, але також зв'язала його з Братством Вільних Духів та їхнім магістром. За власним вибором і схильністю він став єретиком, хоча, здавалося, так сильно перед цим захищався.
У Велику суботу вранці також линув дощ, але тепер нарешті задзвонили дзвони. Дзвони повернулися, і він почув, як діти перегукуються між собою на вулицях: "Дзвони повернулися з Риму, вони привезли з собою писанки!". Він вийшов з дому, дощ бив в його капелюх, вітер різко дмухнув. Скрізь можна було побачити дітей з татами і мамами, які виходили на луки за місто та в садки, що огороджували міські стіни. Мельхіор дивився їм услід: щасливі малюки думали, що, мабуть, у повітрі ще летять яйця, тому вони піднімали голови або дивилися під дерева, а їхні батьки й діди ховали справжні яйця в траві. Мельхіор згадав рідну матір — він тоді був малим, тільки вчився ходити; і вона теж взяла його з собою за місто і, поки він дивився на хмари, сунула йому в фартух яйце.
Хоча про отця Ейлардуса ніколи раніше не чули як про проповідника, сьогодні ввечері він виступав у ролі, яка, як і пошук єретиків, була гордістю його ордену.