Леле! Такий був кінець найпалкішого кохання, яке коли-небудь знало серце людське! Сторонні, мабуть, зганьбили б моє поводження, але перед судом свого сумління я був праведник. Ось чим закінчуються найпрекрасніші почуття і найглибші драми нашої юності. Всі ми виходимо в дорогу вранці-рано, як я з Тура до Клошгурда, щоб завоювати весь світ, з серцем, спраглим кохання; потім, коли наші душевні багатства проходять через горно випробувань, коли ми стикаємося з людьми і подіями, все довкола нас непомітно дрібніє, і ми знаходимо лише лелітки золота в купі пустої породи. Таке життя! Життя без прикрас: великі задуми і вбога дійсність. Я довго міркував про свою долю, питаючи себе, що ж я робитиму по тому, як безжальна смерть скосила всі квіти моєї душі. І я надумав присвятити себе політиці й науці, ступити на звивистий шлях честолюбства, прогнати жінок зі свого життя, стати державним мужем, холодним і байдужим, і залишитися вірним ясній ангелиці, яку я кохав. Думки мої полетіли геть-геть, а очі були все ще прикуті до могутніх дубів з золотими кронами і ніби відлитими з бронзи стовбурами, дубів, чиє листя поспліталося в пишний візерунок; я питав себе, чи не була Анрієттина чеснота лише невіданням і чи так я провинився в її смерті. Я намагався боротися з докорами сумління. Нарешті ясного осіннього дня, одного з таких чарівних у Турені днів, коли небо шле нам свою останню усмішку, я прочитав листа, якого за Анрієттиним заповітом мав розкрити лише по її смерті. Міркуйте самі, що я пережив, читаючи його!
ЛИСТ ПАНІ ДЕ МОРСОФ
ВІКОНТОВІ ФЕЛІКСОВІ ДЕ ВАНДЕНЕСУ
"Феліксе, мій друже палко коханий, тепер я мушу відкрити вам своє серце не тільки, щоб показати, як сильно я вас кохаю, але головне, на те, щоб ви знали, які глибокі й незцілимі заподіяні вами рани, і збагнули, які великі повинності покладають вони на вас. Тепер, коли я падаю, втомлена тернистим шляхом, знесилена ударами, одержаними в боротьбі, жінка, на щастя, вже вмерла в мені, лишилася тільки мати. Ви побачите, любий, чому ви стали головною причиною моїх страждань. Якщо раніше я радо приймала ваші удари, то сьогодні я умираю від останньої заподіяної вами рани; але є незбагненна втіха у свідомості, що умираєш від руки коханого. Незабаром муки знесилять мене, і я користуюся останнім світлом мого ще не потьмареного розуму, щоб знову благати вас: заступіть біля дітей те серце, якого ви їх позбавили. Якби я менше вас кохала, я владно поклала б на вас цей обов'язок; але я волію, щоб ви самі взяли його на себе з почуття святого каяття і вважали його за продовження вашого кохання; адже до нашого кохання повсякчас домішувалися думки, сповнені каяття й страху перед спокутою. А я знаю, що ми все ще кохаємо одне одного. Ваша провина не мала б таких згубних наслідків, якби я не відвела вам такого великого місця у моєму серці. Хіба я не казала вам, що я ревнива? Така ревнива, що можу померти від ревнощів? І от я умираю. Але не журіться, ви людських законів не переступили. Церква устами одного з найвірніших своїх служників сказала мені, що Бог милостивий до тих, хто зрікся чуттєвих бажань з Його направи. Коханий, узнайте ж усе, я не потаю від вас ні єдиної думки. Те, що я в останню хвилину повідаю Господу, повинні знати і ви, адже ви володар мого серця, як Він володар небес. До свята на честь герцога Ангулемського, єдиного свята, де я була присутня, я зоставалася, попри роки подружнього життя, в тому невіданні, яке надає жіночій душі ангельської краси. Я була матір'ю — нехай, але я не спізнала дозволенних радощів кохання. Як могло те статися? Не знаю, не знаю також, яка невідома сила раптово все перевернула в мені. Ви не забули ваших поцілунків? Вони вдерлися в моє життя, лишивши глибокий слід у моїй душі; жар вашої крові запалив мою кров, ваша молодість пробудила мою молодість, ваші бажання проникли до мого серця. Я гордо підвелася, але в мені спалахнуло почуття, якому немає назви жодною мовою, бо діти не знають слів, щоб передати народження світла в їхніх очах і подих життя у них на устах. Так, це була луна, що відбила звук, промінь світла, що прорізав пітьму, поштовх, що дав рух усесвіту,— відчуття таке ж миттєве, як усі ці явища, але в сто крат прекрасніше, бо то було пробудження душі! Я зненацька збагнула, що в житті існує незнана мені таємниця, якась сила, ще прекрасніша, ніж думка, в якій зливаються всі думки, всі сили, цілий світ у єдиному почутті двох істот. Я відчувала себе матір'ю лише наполовину. Ця блискавка упала в моє серце і підпалила жагу, яка дрімала в ньому невідомо для мене; я раптом збагнула, що хотіла сказати моя тітка, котра вигукнула, цілуючи мене в чоло: "Бідолашна Анрієтта!" Коли я вернулася до Клошгурда, весна, перше листячко, аромати квітів, білі хмарки, Ендр, погідне небо — все говорило зі мною досі не знайомою мені мовою і вливало в душу частку того життя, що ви вдмухнули в мої почуття. Може, ви забули ті страшні поцілунки, але я ніколи не могла прогнати їх з пам'яті; від них я умираю. Атож, щоразу, коли я зустрічала вас потім, я знов відчувала їхнє полум'я; трепет охоплював мене від одного погляду на вас, від одного передчуття, що я скоро вас побачу. Ні час, ні моя воля не могли перемогти цих владних поривів. Я несамохіть питала себе: "Які ж любовні розкоші?" Наші зустрічні погляди, ваші поштиві поцілунки, що горіли в мене на руках, ніжні інтонації вашого голосу, доторк до вашої руки, на яку я опиралася,— словом, кожний дріб'язок так хвилював мене, так збурював мої почуття, що очі мої туманіли, і в вухах шуміло. Ох, якби в таку хвилину, коли я старалася бути особливо холодною, ви обняли мене, я вмерла б від щастя! Іноді я прагнула, щоб ви мене взяли ґвалтом, але одразу гнала молитвою ці лихі думки. Коли діти вимовляли "Фелікс", кров гарячим потоком бухала мені до голови; я наставляла сильця моїй безталанній Мадлені, щоб змушувати її повторювати ваше ймення, так я любила це солодке відчуття. Що мені ще сказати? Навіть ваше письмо таїло в собі такий чар, що я розглядала ваші листи, як милуються портретом. Коли з першого ж дня ви здобули наді мною якусь фатальну владу, ви розумієте, мій друже, що вона стала безмежною, коли я навчилася читати у вашій душі. Який захват поймав мене, коли я відкрила, що ви чистий душею, правдивий і щирий, маєте безліч високих прикмет, здатний на великі справи і вже пройшли через багато випроб! Мужчина і дитина, боязкий і мужній! Яку радість я відчувала, довідавшись, що ми були обоє змолоду приречені на ті самі муки! Від того вечора, коли ми довірилися одне одному, я збагнула, що помру, якщо втрачу вас, і втримала вас біля себе з егоїзму. Пан де ла Берж повірив, що розлука з вами уб'є мене, і це зворушило його, бо він умів читати в моїй душі. Він зміркував, що я необхідна дітям і графові, і не наполягав, щоб я перестала зустрічатися з вами, бо я пообіцяла йому лишитися чистою і в помислах, і у вчинках. "Ми не вільні в наших помислах,— сказав він,— але ми приборкуємо їх, наражаючи себе на важкі випробування".— "Досить мені дати волю думкам, і я пропала! — відповіла я.— Врятуйте мене від самої себе! Зробіть, щоб він не покидав мене і щоб я лишилася чистою!" Суворий дід злагіднів, побачивши таку щиросердість. "Ви можете любити його як сина, призначивши йому вашу доньку",— сказав він. Я мужньо згодилася на життя, сповнене муки, щоб не втратити вас; і я любила ці муки, бачачи, що нам судилося разом зазнавати тих самих страждань. Боже милий! Я залишалася спокійною, була вірною моєму чоловікові, Феліксе, і не давала вам і кроку ступити у вашому ж таки власному королівстві! Ця велика любов вдмухнула в мене нову силу, і я дивилася на всі причіпки пана де Морсофа як на спокуту і переносила їх з гордістю, вважаючи карою за мої гріховні бажання. Раніше я ремствувала, відтоді, як ви ввійшли в моє життя, до мене вернулася бадьорість духу, і це мало благодатний вплив на пана де Морсофа. Якби не та сила, яку ви влили в мене, я б давно знемоглася від тягаря родинного життя, я вам розповідала про нього. Якщо ви часто бували винні у допущених мною помилках, то так само часто допомагали мені виконувати свій обов'язок. Так само вийшло і з моїми турботами про дітей: я боялася, що позбавила їх частки своєї прихильності, і мені завжди здавалося, що я недостатньо опікуюся ними. Життя моє стало суцільною мукою, але я любила цю муку. Я відчувала, що стала не такою турботливою матір'ю, не такою доброчесною дружиною, і каяття мучило моє серце; боячись не виконати своїх обов'язків, я раз у раз збільшувала їх. Щоб не піддатися спокусі, я поставила між собою і вами Мадлену, призначивши вас одне одному, і намагалася звести між нами нездоланну перешкоду. Марні спроби! Ніщо не могло пригасити полум'я, яке ви запалювали в мені. Зі мною поряд або далеко від мене, ви мали ту саму владу. Я стала більше любити Мадлену, ніж Жака, бо вона мала стати вашою. Але і їй я поступилася вами після затятої боротьби. Я казала собі, що коли зустріла вас, то мала всього двадцять вісім років, а ви майже двадцять два, і намагалася скоротити відстань між нами, віддаючись нездійсненним мріям. Ох Феліксе, я роблю ці визнання, щоб звільнити вас від докорів сумління, а може, й на те, щоб показати вам, що я не була незворушною, що я поділяла з вами всі жорстокі муки любовні, і Арабелла ні в чому не переважала мене! Я теж одна з дочок грішного кодла, яких так кохають чоловіки. Певного часу боротьба моя була така важка, що я плакала цілі ночі поспіль; у мене почало падати волосся. Потім я подарувала його вам. Ви пам'ятаєте хворобу пана де Морсофа? Тоді велич вашої душі не тільки не піднесла, але принизила мене. Лишенько! В ті дні я прагнула віддатися вам у віддяку за вашу великодушність, але це навіженство тривало недовго. Господь допоміг мені позбутися його під час меси, на якій ви не захотіли бути присутнім. Жакова хвороба і Мадленине нездужання я взяла за кару Божу: Бог захотів вернути до себе заблудлу вівцю. Потім ваша любов до цієї англійки відкрила мені таємницю, якої я й сама не відала. Я кохала вас ще дужче, ніж думала. Я страждала не за Мадлену. Безнастанні тривоги мого нерадісного життя, жорстока боротьба, яку я вела з собою, не маючи іншої підпори, окрім віри,— все це підготувало недугу, від якої я помираю.