Товариші Телемаха мені чи брати його рідні.
Незаперечну ознаку ще можу я вам показати,
Щоб безсумнівно у серці своїм ви упевнились, хто я, —
Шрам на нозі, де кабан колись іклами білими вдарив,
220] Як із синами Автоліка я полював на Парнасі".
Мовивши це, ізняв він лахміття з великого шраму,
Ті ж тільки глянули, добре господаря зразу ж пізнали;
Мудрого стали вони Одіссея з слізьми обнімати,
В голову й плечі з любов'ю обидва його цілували.
225] В відповідь сам Одіссей цілував їм і голови, й руки.
В уболіванні й журбі так зайшло б їм і сонце за обрій,
Та Одіссей їх і сам уже стримувать став і промовив:
"Годі вже плакати вам і зітхать, а то хтось ще побачить,
Вийшовши з дому сюди, і всім, хто там є, розголосить.
230] Входьте ж по одному в дім, та разом удвох не заходьте, —
Перший — я, а за мною вже ви. І такий буде знак вам:
Мабуть, ніхто із присутніх отут женихів благородних
Дати мені не дозволить ні лука, ні стріл в сагайдаку.
Отже, тоді, богосвітлий Евмею, ти через господу
235] Лук принесеш і даси мені в руки. Жінкам же накажеш
Позачиняти всі двері в господу на засуви щільно.
А як котра з них чи стогін почує, чи крик чоловічий
З замкнених наших покоїв, ні одна з кімнати за двері
Хай не виходить, хай тихо сидить біля праці своєї,
240] Ти ж, богосвітлий Філотію, маєш на брамі знадвору
Засув засунути й зразу ж вірьовкою перев'язати".
А увійшовши, сів він у крісло, з якого підвівся.
За Одіссеєм божистим услід його слуги вернулись.
245] А Еврімах уже лука в руках повертав усіляко —
Звідси то звідти його на вогні нагрівав він. Та лука
Все ж натягнути не міг, аж серцем стогнав гордовитим.
Навіть розсердився він і нарешті озвався й промовив:
"Горе! Одна лиш гризота за себе мені і за всіх вас!
250] Я вже не так отим шлюбом журюсь, хоч і це мені прикро,
Морем омитій, і всюди — по інших містах і країнах.
А що такими себе слабосилими тут показали
Проти божистого ми Одіссея, що й лук натягнути
255] Ми не змогли, то вічна ганьба нам у всіх поколіннях!"
Знову озвався до нього тоді Антіной, син Евпейта:
"Ні, Еврімаху, не буде цього, ти ж і сам розумієш.
Нині вшановують люди на честь Аполлона велике
Свято. Хто ж лука у день цей натягувать мав би? Спокійно
260] Це відкладім. А сокири, що тут їх у ряд встановили,
Хай залишаються, їх-бо, гадаю, ніхто не украде,
До Одіссея, сина Лаерта, в господу зайшовши.
Ну ж бо, хай келихи нам виночерпій наллє аж по вінця,
Щоб, узливанням почавши, ми й лука тугого відклали.
265] А на світанок Мелантію ми, козопасові, скажем
Кіз добірних пригнати, з цілої отари найкращих.
Стегна їх ми славнолукому в жертву складем Аполлону,
Потім візьмемось за лук і закінчимо наші змагання".
Так говорив Антіной, і подобалась їм його мова.
270] Воду окличники стали на руки тоді їм зливати,
Понаповняли кратери питвом юнаки аж по вінця
І між всіма розділили, по келихах рівно розливши.
По узливанні й самі вони випили, скільки хотіли.
Тут, замишляючи хитрість, сказав Одіссей велемудрий:
275] "Слухайте-бо, женихи володарки славетної, — маю
Те вам сказати, до чого у грудях мій дух спонукає.
А особливо тебе, Еврімаху, й тебе, Ангіною
Богоподібний, благаю, подав-бо ти слушну пораду —
Лук залишити сьогодні, на волю богів це поклавши.
280] Завтра ж нам бог перемогу пошле — кому забажає.
Дайте ж но лук мені гладко обточений, щоб перед вами
Спробувать руки і міць свою міг я, чи є ще у мене
Сила, що мав я раніше колись у гнучких своїх м'язах,
Чи змарнували її недоля моя і блукання".
285] Так він сказав, женихи ж обуренням всі запалали
З страху, що справді він зможе обточений лук натягнути.
Лаять чужинця почав Антіной і на нього кричати:
"Ах, приблудо нещасний! Ти розуму зовсім позбувся!
Мало тобі, що на учті спокійно між нас, благородних,
290] Ти ось сидиш, і їси безборонно, і наші розмови
Й бесіди слухаєш тут. Адже досі ніхто із чужинців,
А з жебраків особливо, не слухав ще наші розмови.
Медосолодким вином одурманений ти. Воно шкодить
Кожному, хто його п'є на всю пельку, не знаючи міри.
295] Славному Еврітіону-кентаврові, як до лапітів
Та до відважного духом вождя їх прибув, Пірітоя,
Шкоди воно ж завдало. Вином затуманивши розум,
Бешкету в буйстві накоїв він в домі того Пірітоя.
Гнівом охоплені, з місць своїх разом схопились герої,
300] Витягли разом за двері його і нещадною міддю
Вуха і ніс відтяли. А він, одурманений зовсім,
Так і пішов з божевіллям в своєму безумному серці.
От між людей і кентаврів відтоді пішла ворожнеча, —
Перший же лиха собі і завдав він, вином тоді впившись.
305] Попереджаю й тебе про біду я велику, якщо ти
Лук натягатимеш тут. Співчуття ти ні в кого не знайдеш
В нашій країні, коли ми тебе в кораблі чорнобокім
На суходіл, до Ехета-державця, губителя смертних,
Вирядим. А відтіля вже рятунку нема. Тож спокійно
310] Пий і не дуже спіши з молодими в змагання вступати".
Мовить, озвавшись до нього, тоді Пенелопа розумна:
"Ні, Ангіною, було б таки несправедливо й негарно
Кривдить гостей Телемаха, що в дім цей до нього приходять!
Справді ти думав, що знайде цей гість у руках своїх силу
315] Лук Одіссеїв як слід натягнуть і, поклавшись на неї,
В дім свій мене поведе і візьме собі за дружину?
Сам в глибині свого серця надії він цеї не має.
Отже, нема чого вам своєю журитись душею,
Далі учтуйте собі, — з нічого нічого й не вийде".
320] В відповідь так Еврімах, син Поліба, до неї промовив:
"Мудра Ікарія донько, славетна умом Пенелопо!
Хто б таке думав, що він тебе візьме, — нічого не вийде.
Ми боїмося лише від мужів і жінок поговору,
Щоб між ахеями роду низького не мовив хто-небудь:
325] Значно слабіші мужі дружину відважного мужа
Сватають тут, а самі ж і лук натягнути не можуть.
А заблукав сюди зайда, якийся чужинець жебрущий,
Легко лук натягнув і залізо прошив він стрілою.
Так говоритимуть, нам же велике то буде безчестя".
330] Відповідаючи, мовить йому Пенелопа розумна:
"Ні, Еврімаху, для тих уже досить неслави в народі,
Хто не соромиться дім і маєток увесь об'їдати
Славного мужа. Яке ж ви вбачаєте в тому безчестя?
Цей же чужинець і зростом високий, і постаттю дужий,
335] І запевняє, що знатним він може хвалитися батьком.
Дайте ж бо лук йому гладко обточений — хай вже побачим.
От що скажу я тобі, і справді воно так і буде:
Якщо натягне він лук і дасть Аполлон йому славу,
В плащ, і хітон одягну його, й в інше одіння красиве,
340] Гострого дам йому списа від псів і людей захищатись,
Меч йому дам я двосічний і пару сандалій на ноги
І споряджу, куди серцем своїм і душею він прагне".
Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:
"Мати моя, кому схочу, то й дам я цей лук, бо, крім мене,
345] Права не має з ахеїв ніхто його дать чи не дати,
Скільки їх тут не кермує, на цій кременистій Ітаці,
Скільки не є й з островів близ Еліди, багатої кіньми.
Не заборонить ніхто проти волі моєї, як схочу
Дати чужинцеві лук той назавжди — нехай собі носить.
350] Краще до себе вертайся й пильнуй там своєї роботи —
Кросен своїх, веретен — та доглянь, щоб служниці у домі
Всі працювали як слід. А розмови про лук — чоловіча
Справа, найбільше ж — моя, бо я лише в домі господар!"
Подиву повна до себе вернулась тоді Пенелопа,
355] Синове слово розумне їй глибоко в душу запало.
В горницю верхню вона із служницями вийшовши, довго
Плакала за Одіссеєм, за мужем коханим, аж поки
Сном їй солодким повіки звела ясноока Афіна.
Лук же зігнутий узяв і поніс свинопас богосвітлий,
360] А женихи усі разом тоді на весь дім закричали.
Дехто й таке говорив із тих юнаків веледумних:
"Гей, куди це ти лук той несеш, свинопасе нещасний?
Скоро, приблудо, тебе між свиней твоїх там, на безлюдді,
Пси поїдять, що їх сам згодував ти, якщо милосердний
365] Буде до нас Аполлон і всі інші богове безсмертні".
Так вони мовили, він же той лук, де ішов, там і кинув,
Зляканий тим, що усі женихи на весь дім закричали.
Та Телемах з свого боку погрозливо крикнув до нього:
"Тату, лук віднеси! Тож не кожного слухати треба.
370] Хоч я й молодший за тебе, а можу тебе камінцями
Вигнати в поле, адже набагато я силою дужчий.
От якби я так же само й за всіх женихів гордовитих,
Скільки є в домі, був би руками і силою дужчий!
От би напевно тоді я примусив із нашого дому
375] З жахом забратися тих, що чинять отут неподобства!"
Так говорив він, і в відповідь весело зареготали
Всі женихи, й відлягло в них на серці від гніву тяжкого
На Телемаха. Свинар поніс тоді через господу
Лук і його велемудрому дав Одіссеєві в руки.
380] Вмить він гукнув годувшіьницю й мовив старій Евріклеї:
"От що звелів Телемах, розумна моя Евріклеє!
Позачиняй усі двері в господу на засуви щільно.
Вчує ж яка з челядинок чи стогін, чи крик чоловічий
В замкнених наших покоях, ні одна з кімнати за двері
385] Хай не виходить, хай тихо сидить біля праці своєї".
Так він промовив, у неї ж безкрилим лишилося слово,
І до кімнат, де жили вони, двері сама зачинила.
Вискочив мовчки тоді із дому Філотій за двері
Й браму замкнув, що веде в обгороджене муром подвір'я.
390] Біля сіней корабельна там линва лежала, з начосів
Звита папірусних. Нею він засув зв'язав на воротях,
А повернувшися, сів у крісло, з якого підвівся,
Й на Одіссея зорив. А той на свій лук роздивлявся,
Так його й сяк уважно з усіх розглядаючи боків,
395] Чи не сточили ще рога в відсутність господаря черви.
Дехто й таке говорив, на сусіда свого позирнувши:
"Знається, видно, й на луках приблуда цей злодійкуватий.
Думати можна, що й дома у нього є лук такий самий
Чи змайструвати такого ж він хоче. В руках-бо все крутить
400] Так уже й сяк його цей от на збитки удатний бродяга".
Інші й таке говорили із тих юнаків велемудрих:
"Хай би так само йому і назавжди у всьому щастило,
Як коли-небудь він лука здолає цього натягнути!"
Так женихи говорили. В той час Одіссей велемудрий,
405] Лук свій узявши великий, увесь його пильно оглянув.
Як чоловік у грі на формінзі і співах умілий
Легко струну на кілочок новий натягнути здолає,
Скручену кишку овечу з кінців із обох прив'язавши, —
Так без зусилля свій лук натягнув Одіссей велемудрий.
410] Зразу ж тоді й тятиви правицею злегка торкнувся —
Дзвінко вона пролунала, мов ластівки голос чудесний.
Смуток великий серця охопив женихам, їх обличчя
Зблідли.