Про славну минувшину спочатку співали сліпі співці – аеди. Вони розповідали про часи, коли грецькі царі жили в розкішних палацах та їздили на бойових колісницях, коли ахейському війську корилися міста, а боги спускалися на грішну землю й воювали разом зі смертними. Коли грецькі міста почали розростатися, аеди поступово стали звичайними ремісниками (деміургами). Згодом з'явився новий вид деміургів – рапсоди. Вони збирали і порівнювали численні переспіви аедів, щоб дістати якнайповніші та найточніші відомості про певних богів і героїв. Такі пісні виходили дуже довгими. Пісні рапсодів греки називали епопеями, тобто епічними творами, епічними поемами. Що більше греки насолоджувалися епічними поемами, то менше вірили в міфи, заради яких, власне, співали рапсоди. Адже виникали питання: хто відтворює події, хто порушує і розв'язує проблеми. Епопея потребувала автора. У VI ст. до н. е. афінський тиран Пісістрат занепокоївся тим, що народ почав утрачати віру в богів. На думку тирана, до такої ситуації призвели рапсоди, які, змагаючись за популярність і гроші, намагалися якнайцікавіше переповісти міфічні історії про безсмертних і героїв. Кожен співець додавав щось своє, тож люди не могли дізнатися, як все було насправді. Тим часом у народі ширилося повір'я про те, що першим рапсодом був сліпий старець на ім'я Гомер. Пісістрат запросив до Афін найзнаменитіших рапсодів, щоб ті відтворили епічні пісні про Троянську війну та про повернення з неї царя Ітаки Одіссея. Ці тексти без жодних "додатків" рапсодів записали так, "як вони дійшли від самого Гомера". Окремі філологи вважають, що саме так з'явилися твори за авторством Гомера.