Я власноручно, слово в слово перенесу все з нотного паперу, дрібно помережаного його по-старосвітському кучерявим, сказати б, чернечим письмом, про яке я вже казав раніше, у свій рукопис. Він писав чорним чорнилом, пером рондо, а нотним папером, мабуть, скористався тому, що тієї миті ніякого іншого під рукою не виявилося або в крамниці з дрібним крамом унизу, біля церкви Святого Агапіта, взагалі не було гарного паперу. Два рядки його письма завжди припадали на верхні п'ять лінійок і два на басові, але й чисті відступи між ними завжди були заповнені двома його рядками.
Не можна сказати з цілковитою певністю, коли саме був зроблений запис, бо документ не датований. Якщо моє переконання має якусь вагу, то він складений ні в якому разі не після наших відвідин і не під час нашого перебування там. Він походить або з початку того літа, три тижні якого ми пробули з Адріаном і Збройносеном, або з попереднього, першого, яке вони прожили в домі Манарді. В тому, що на час нашого приїзду в Палестріну подія, яка лягла в основу рукопису, вже сталася, що наведена нижче розмова вже відбулася, я цілком переконаний, як і в тому, що запис був зроблений зразу ж таки після видива, мабуть, наступного дня.
Отже, я переписую, — і боюся, що не треба й далеких вибухів, які долинають до моєї келії, щоб у мене затремтіла рука і літери розповзлися під пером…
"Як щось знаєш, то мовчи. Мовчатиму, уже хоч би з сорому і щоб пожаліти людей, ну так, із соціальної делікатності. Моє тверде бажання — щоб контроль розуму над дотриманням правил пристойності не ослаб у мене до кінця. Але ж я бачив Його, нарешті, нарешті. Він був у мене тут, у залі, прийшов несподівано, а все ж давно сподіваний, я добре з Ним набалакався, одне тільки неприємне у всьому тому: ніяк не зрозумію, чого я весь час тремтів — чи тільки з холоду, чи перед Ним. Може, я прикидався, чи Він прикидався, що холодно, щоб я затремтів і тим самим пересвідчився, що Він тут, насправді, власною особою? Бо ж дуже добре знає, що ніякий дурень не тремтітиме від своєї власної химери, що вона самому йому приємна, то чого ж тут бентежитись і тремтіти? Чи Він мене мав за дурня і, напустивши собачого холоду, вроїв мені, що я — не дурень, а Він — не химера, бо я тремчу зі страху і збентеження? Він на все здатен.
Як щось знаєш, то мовчи. Навіть перед собою мовчи. Вимовч усе на цей нотний папір, поки твій товариш ineremo [102], з яким ти смієшся, далеко від тебе в цій самій залі мордується над translation [103] любого чужого на ненависне рідне. Думає, що я компоную, а якби побачив, що я пишу слова, то згадав би, що й Бетховен робив те саме.
Цілий день я лежав у темряві хворий, нестерпно боліла голова, раз по раз нудило, як завжди під час важких нападів, а надвечір несподівано й майже раптово полегшало. Суп, який мені принесла господиня (Poveretto! [104]), я вже не виблював, потім ще випив з радощів келих червоного ("Bevi, bevi!") і зненацька відчув таку впевненість, що навіть дозволив собі сигарету. Міг би й вийти з дому, як напередодні було домовлено. Даріо М. виявив бажання повести нас до перенестського клубу, відрекомендувати верхам містечкової громади й показати нам приміщення клубу, більярдну та читальню. Він добрий чоловік, і не хотілося його ображати, тому ми погодились, — а все окошилося на самому З., бо я через напад головного болю змушений був лишитися вдома. Після pranzo він, скривившись, почвалав із Даріо вниз, до мешканців полів і лагун, а я залишився вдома.
Сиджу сам тут, у залі, біля вікон, які зачинив віконницями, спиною до них, і читаю при світлі лампи К'єркегора про Моцартового "Дон Жуана"194.
Враз я відчуваю пронизливий холод, наче взимку в напаленій кімнаті, коли раптом відчиниться вікно на мороз. Проте холод іде не ззаду, не від вікон, а спереду. Я підводжу очі від книжки, дивлюся в залу й бачу, що, мабуть, повернувся З., бо я вже не сам: хтось сидить у сутінку на канапі, яка разом зі столом і стільцями стоїть ближче до дверей, майже посеред кімнати, де ми вранці снідаємо, — сидить у куточку канапи, закинувши ногу на ногу, але це не З., а хтось інший, менший за нього, далеко не такий ставний і взагалі якийсь простацький. А мене й далі огортає холод.
— Chi è costà? [105]— гукаю я трохи здавленим голосом, підводжуся, впершись руками в поруччя крісла, і книжка падає в мене з колін.
І дивний гість спокійно, повільно відповідає мені наче не своїм, якимось натренованим голосом з приємним носовим резонансом:
— Говори собі німецькою! Шпар давньою ядерною німецькою мовою, навпростець, без усякого туману. Я розумію її. Це якраз моя улюблена мова. Часом я взагалі лише німецьку й розумію. До речі, накинь пальто, а також візьми капелюха й плед. До тебе добирається холод. Ти вже скоро зубами цокотітимеш, ще й застудишся.
— Хто це насмілюється казати мені "ти"? — питаю я сердито.
— Я, — відповідає він. — Я, з прихильності до тебе. Ох, це ти тому, що сам з усіма на "ви", навіть із цим своїм джентльменом-гумористом, крім одного тільки вірного приятеля ще з часів дитинства, який тебе називає на ім'я, а ти його ні? Нічого, потерпи. Такі вже між нами стосунки, щоб бути на "ти". Ну, то як? Одягнешся в щось тепле?
Я вдивляюся в сутінок, сердито поїдаю його очима. Це худий, як тріска, чоловік, далеко не такий високий, як З., навіть менший за мене, у спортивній шапці набакир, з другого боку з-під неї вибивається на скроню рудавий чуб, вії також рудаві, очі почервонілі, обличчя сірувате, кінчик носа трохи скривлений, поверх трикотажної сорочки в поперечну смужку — картата куртка з закороткими рукавами, з яких стирчать руки з товстими пальцями, бридко прилиплі до ніг штани й жовті зношені черевики, які вже давно що чисть, що не чисть. Босило. Бандит. І голос, вимова — наче в актора.
— Одягнешся? — перепитує він.
— Я хочу насамперед з'ясувати, — кажу я стримано, хоч сам аж тремчу з люті,— хто наважився забратися сюди і всістися у мене в кімнаті.
— "Насамперед", — перекривлює він мене. — Іч як гарно. Але ти надто гороїжишся на кожні відвідини, які вважаєш несподіваними й небажаними. Я ж не того прийшов, щоб запросити тебе в якесь товариство, підлещуватись до тебе чи затягти тебе на музичну вечірку. Я прийшов, щоб побалакати з тобою про справи. Одягнешся ти чи ні? Що то за балачка, як цокотять зубами.
Сиджу ще кілька секунд, не спускаючи його з ока. А мороз, що йде від нього, пронизує мене наскрізь, я почуваю себе перед ним у своєму легенькому вбранні безборонним і голим. Тому йду по теплий одяг. Устаю, заходжу в перші двері ліворуч, де моя спальня (друга — далі з того самого боку), дістаю з шафи зимове пальто, яке ношу в Римі, коли дме трамонтана195, і яке змушений був узяти з собою, бо не знав, де його лишити, надягаю капелюха, беру дорожній плед і в такому спорядженні повертаюся на своє місце.
Він і далі сидить на канапі.
— Ви ще тут, — кажу я, зводячи комір пальта і вкутуючи пледом коліна, — хоч я виходив і повернувся назад? Це мене дивує. Бо я маю велику підозру, що вас тут нема.
— Нема? — перепитує він натренованим голосом з носовим резонансом. — Чому це нема?
Я. Бо вкрай неймовірно, щоб хтось з'явився сюди до мене ввечері, розсівся тут, забалакав німецькою, напустив холоду та ще й заявив, буцімто хоче обговорити зі мною справи, про які я нічого не знаю і знати не хочу. Набагато ймовірніше, що це спалах хвороби, я кутаюсь, бо мене морозить від гарячки, але свідомість моя затьмарена, і я пов'язав той мороз із вашою особою, бачу вас тільки тому, щоб бачити джерело морозу.
Він (сміючись спокійно й переконливо, немов актор). Яка нісенітниця! Яку глибокомудру нісенітницю ти верзеш! Це те, що доброю давньою німецькою мовою називалося дурницею. І як же мудровано! Мудрована химерія, просто наче з твоєї опери. Але ж ми тут не музику тепер компонуємо. А крім того, це чистісінька іпохондрія. Не втішай себе даремними надіями! Май крихту гордості й не поспішай гнати втришия свої п'ять почуттів! Ніякий у тебе не спалах хвороби, а невеличкий напад при дуже доброму юнацькому здоров'ї. А втім, пардон, я не хотів би бути нетактовним, бо ще хтозна, що таке здоров'я. Але твоя хвороба, голубе, так не спалахує. У тебе нема й сліду гарячки, та й приводу до неї нема ніякого.
Я. А ще ви кожним третім словом виявляєте свою нереальність. Ви говорите все те, що сидить у мені і йде від мене, а не від вас. У своїй мові ви мавпуєте Кумпфа, а тим часом не скидається на те, щоб ви колись училися у вищій школі, в університеті, і щоб ми з вами там разом протирали штани. Ви говорите про бідолашного джентльмена й про того, з ким я на "ти", навіть про тих, хто дарма намагався перейти зі мною на "ти". А ще говорите про оперу. Звідки ви про все це знаєте?
Він (знов по-акторському сміючись і хитаючи головою, наче я, мов дитина, ляпнув якусь милу дурницю). Звідки я це знаю? Але ж ти сам бачиш, що знаю. І хочеш, собі на сором, зробити з цього висновок, що твої очі помиляються? Це вже справді перекручена логіка, якої навчають у вищій школі. Замість робити з моєї поінформованості висновок, що я безтілесний, краще б виснував інше: що я не тільки з плоті і крові, як і ти, а саме той, за кого ти мене весь час вважаєш.
Я. І за кого ж я вас вважаю?
Він (з ввічливим докором). Ну годі тобі дурня клеїти, сам знаєш, за кого! І нічого тобі комизитись, прикидатися, нібито не чекав на мене вже хтозна-відколи. Знаєш-бо не гірше за мене, що з такими стосунками, як у нас, колись та треба побалакати. Якщо я є — а ти, гадаю, визнаєш це, — то я можу бути тільки одним і ніким більше. Що ти маєш на думці, питаючи, хто я такий? Як мене звуть? Таж усі ті химерні прізвиська лишились у тебе в пам'яті ще з вищої школи, з твого першого університету, з тих часів, коли ти ще не закинув на полицю Святе Письмо. Знаєш їх усі до одного, вибирай, яке заманеться, в мене майже й нема імен, мало не самі прізвиська, такі, щоб аж лоскітно від них було, — це все від моєї щиро німецької популярності. Приємна річ популярність, правда ж? Навіть якщо її не шукав і сам переконаний, що вона заснована на непорозумінні. Завжди приємна, як медом по губах. Отже, вибирай, коли вже так хочеш мене назвати, хоч ти ж звичайно не називаєш людей на ім'я, бо й не знаєш їхніх імен, так тобі до них байдуже, — вибирай будь-який із цих взірців селянської ніжності! Тільки одного я навіть чути не хочу, бо те прізвисько — таки злісний наклеп і образа й нітрохи до мене на пасує.