Та, котра здобудеться на таку честь і благодать, дістає від брата-рицаря побожний поцілунок на знак того, що віднині має служити Орденові словом і ділом. Ох, панянко! І мені судилась ця велика благодать, але, в гріховному засліпленні, замість прийняти поцілунок з побожністю, я вчинила тяжкий гріх і тепер терплю за нього кару.
— Що ж ви таке вчинили?
— Брат Данфельд прийшов до мене й по-чернечому поцілував, а я гадала, що він сваволить, і підняла на нього безбожну руку.
Тут сестра почала бити себе в груди й кілька разів повторила:
Боже, будь милостивий до мене грішної!
І що ж сталося? — спитала Дануся.
— Мені одразу одібрало руку, і з того часу я стала калікою. Була я тоді молода й дурна, нічого не знала, а проте мене спіткала кара. Бо коли б навіть жінці здавалося, що брат-чернець хоче вчинити щось лихе, то й тоді вона повинна здатися на ласку божу і не противитись, бо хто противиться Орденові або хрестоносцеві, того бог покарає...
Дануся слухала все це з прикрістю і страхом, а сестра знову почала зітхати і скаржитись.
Я й тепер ще не стара,— казала вона, — мені лише тридцять років, але бог разом з рукою одібрав у мене молодість і вроду.
Коли б не рука, — відповіла Дануся, — то вам, ще можна було б не нарікати...
Після цього настало мовчання. Раптом, сестра, немов щось пригадавши, сказала:
Снилось мені, що вас якийсь рицар на снігу завинув у білий плащ. Може, то був хрестоносець? Адже вони також носять білі плащі.
Не потрібні мені ні хрестоносці, ні їхні плащі,— відповіла дівчина.
Дальшу розмову перебив ксьондз Вишонек, який увійшов до їдальні, кивнув до Данусі і сказав:
— Дякуй богові і йди до Збишка! Він прокинувся і просить їсти, йому набагато легше.
Так воно й було насправді. Збишкові полегшало, і ксьондз Вишонек майже не мав сумніву, що він одужає, коли раптом несподівана подія порушила всі надії й розрахунки. До княгині від Юранда прибули посланці з листом і привезли дуже лихі й страшні вісті. В Спихові згоріла частина городища, а самого Юранда під час пожежі придушило палаючою балкою. Ксьондз Калеб, який писав від його імені листа, повідомляв, правда, що Юранд, можливо, видужає, але що іскри та жар дуже пошкодили його єдине око, і він бачить дедалі гірше — йому загрожує неминуча сліпота.
Через те Юранд просив дочку якнайшвидше приїхати до Спихова, щоб побачитися з нею, поки остаточно не осліп. Він казав також, що відтепер вона мусить залишитись біля нього, бо коли навіть кожен сліпий жебрак має поводатаря, то чого б йому бути позбавленим цієї останньої втіхи і вмирати серед чужих людей? В листі висловлювалась щира подяка княгині, яка виховувала дівчину, як рідну дочку, а наприкінці Юранд обіцяв, що, навіть сліпий, він ще раз приїде до Варшави, щоб подякувати княгині за ласку й попросити надалі опікуватися Данусею.
Коли ксьондз Вишонек прочитав княгині листа, вона деякий час не могла вимовити й слова. Княгиня мала надію, що Юранд, який разів п'ять або шість на рік навідував дочку, приїде до неї на різдвяні святки, і вони з князем Янушем зможуть прихилити його до Збишка й добитися згоди на весілля. Тимчасом цей лист не тільки порушував її заміри, але й позбавляв її Данусі, котру вена любила так само, як своїх рідних дітей. Їй спало на думку, що Юранд може віддати Данусю за котрогось із сусідів, щоб прожити останні дні серед рідні. Про те, щоб Збишко міг їхати до Спихова, нічого було й думати, бо ребра його тільки-но почали зростатись, та й хто його знає, як би його прийняли в Спихові? Княгиня знала, що Юранд свого часу рішуче відмовився віддати за нього Данусю, а їй самій сказав, ніби не згодився на їх шлюб з якихось таємничих причин. Дуже стурбована, вона звеліла покликати до себе старшого з.-поміж присланих людей, щоб розпитати про спиховське нещастя, а разом з тим що-небудь дізнатись про заміри Юранда.
Вона дуже здивувалась, коли на її виклик з'явився не старий Толіма, який носив за Юрандом щит і звичайно, приїжджав разом з ним. Але невідомий пояснив, що Толіма, жорстоко поранений в останній-сутичці з німцями, тепер бореться з смертю в Спихові, а тяжко хворий Юранд просить, щоб дочка повернулась якнайшвидше, бо бачить він щораз гірше, а за кілька днів може, й зовсім осліпнути. Посланець дуже просив дозволу везти дівчину одразу, як тільки відпочинуть коні. Але був уже вечір, і княгиня рішуче заперечила: вона боялась-завдати тяжкого удару Збишкові й Данусі, та й сама страхалася раптової розлуки.
А. Збишко вже знав про все і лежав, немов приголомшений обухом. Коли княгиня увійшла до нього і, ламаючи руки, ще з порога сказала: "Нічого не вдієш, бо то ж батько!",— він повторив, як луна: "Нічого не вдієш", і заплющив очі, мов людина, яка сподівається наглої смерті.
Але смерть не прийшла, хоч у душі його зростало горе, а в голові пролітали все похмуріші думки, як ті гнані вітром хмари, що заступають сонце й гасять всяку радість на світі. Як і княгиня, Збишко розумів, що коли Дануся виїде до Спихова, то він може вважати її майже втраченою для себе. Тут до нього всі ставились доброзичливо, а там Юранд, може, його і прийме, але не захоче, вислухати, якщо його зв'язує обітниця або щось таке саме важливе, як обітниця. Та й як йому їхати до Спихова, коли він хворий і ледве може ворухнутись на своїй постелі? Кілька днів тому, коли з ласки князя він одержав золоті остроги й рицарського паса, йому думалось, що радість подолає хворобу, і він щиро молився, аби якнайшвидше встати й помірятись силою з хрестоносцями, але тепер втратив усяку надію; відчував, що коли біля нього не буде Данусі, то не буде й охоти до життя, не буде сил для боротьби з смертю. Настане день завтрашній і післязавтрашній, настане, нарешті, святий вечір і різдвяні святки, а кості його так само болітимуть, так само він умліватиме, але не буде вже коло нього того сяйва, що розходилось по всій кімнаті від Данусі, не буде радості в його очах. Яка то втіха й радість була питати кілька разів на день: "Любиш мене?" і бачити, як вона затуляє руками усміхнені й засоромлені очі або нахиляється над ним і відповідає: "А кого, ж іншого?" А тепер залишиться тільки біль, хвороба та журба, а щастя одійде й не вернеться.
В очах Збишка заблищали сльози й повільно потекли по щоках. Він звернувся до княгині:
— Милостива пані, я так думаю, що вже ніколи не побачу Дануськи.
А княгиня, сама зажурена, відповіла.
— І не дивно було б, якби вмер від жалю. Але господь — милосердний.
Їй захотілось хоч трохи підбадьорити його, і вона додала:
— Якби Юранд, не дай боже, вмер раніше за тебе, то ми з князем стали б опікунами дівчини й одразу б віддали її за тебе.
— Коли там він умре? — відказав Збишко. Раптом в голові його, видно, майнула якась нова
думка, він підвівся, сів на постелі і сказав уже інакшим голосом:
— Милостива пані...
Але його мову перебила Дануська, що вбігла до кімнати і ще від порога крізь плач вигукнула:
— Ти вже знаєш, Збишку? Ой, жаль мені татуся, але жаль і тебе, сердего!
Коли вона підійшла до Збишка, він обійняв її здоровою рукою і сказав:
— Як же мені жити без тебе, дівчино? Не для того я добирався сюди через ліси й ріки, не для того давав обітниці й служив тобі, щоб тебе втратити. Не поможе журба, не поможуть сльози, не поможе й сама смерть, бо коли б навіть могила моя поросла травою, моя душа не забуде тебе і в оселі Ісуса Христа, і в обителі бога отця... І я кажу: зарадити нічим, але зарадити треба, інакше не може бути! У мене страшенно болять кості, то хоч ти вклонися в ноги княгині й попроси, щоб змилувалась над нами.
Почувши це, Дануся хутко підбігла до княгині й, обійнявши її ноги, сховала своє ясне личко в зборках її широкої сукні. Княгиня глянула повними жалю, але й здивованими очима на Збишка.
— Як же я можу над вами змилуватись? — запитала вона.— Коли я не пущу дитини до хворого батька, то й бог на мене розгнівається.
Збишко, що підвівся був на постелі, тепер знову похилився на узголов'я і деякий час не відповідав, йому забило дух. Потім він поволі склав руки на грудях, як для молитви:
— Передихни,— мовила княгиня,— а потім скажеш, у чому річ, а ти, Данусько, пусти мої коліна і встань.
— Коліна пусти, але не вставай і проси разом зі мною,— озвався Збишко.
Потім він заговорив кволим переривчастим голосом:
— Милостива пані... Не хотів. Юранд віддати за мене Дануську в Кракові... не віддасть і тут, але коли б отець Вишонек повінчав мене з Дануською, то нехай би потім і їхала до Спихова, тоді ніяка людська сила її у мене не відібрала б...
Це було так несподівано для княгині Ганни, що вона аж підхопилася з лави, потім знов сіла і, ніби не розуміючи як слід, про що йдеться, сказала:
На рани господні!.. Ксьондз Вишонек?..
Милостива пані!.. Милостива пані!..— просив Збишко.
— Милостива пані! — повторювала за ним Дануся, знову обіймаючи княгиню за коліна.
— Як же то можна без батькового дозволу...
— Божий закон сильніший! — відповів Збишко. — Бійтеся бога!
— Хто нам батько, як не князь?.. Хто нам мати, як не ви, милостива пані?
А Дануся промовила:
— Милостива матусю!
— Правда, що я була і є їй матір'ю,— сказала княгиня, — і Юранд з моїх рук узяв дружину. Правда! А коли б ви звінчались — то й було б по всьому.
Може б, Юранд і посердився, але ж і він мусить коритись князю, як своєму панові. Зрештою, можна б йому сказати не зразу, а тоді, коли б він захотів її віддати за іншого або в черниці... А якщо й дав якусь обітницю, то в цьому не буде його провини. Проти волі божої ніхто нічого не вдіє... Може, це і є воля божа!
— Інакше не може бути! — вигукнув. Збишко;
— Заждіть, дайте мені опам'ятатися! Якби, князь був тут, зараз пішла б до нього і спитала: віддавати Дануську чи ні? Але без нього боюся... Аж дух мені забило, а тут і часу нема подумати, бо дівчина ж повинна завтра вранці їхати!.. О господи милосердний! Нехай би їхала заміжньою — був би вже спокій. Тільки от не можу опам'ятатись—чогось мені страшно. А, тобі не страшно, Данусько? Скажи!
— Коли не повінчаємось, то я помру! — перебив Збишко.
А Дануськи одірвалась від колін княгині, і тому що не тільки поводилася з нею просто й довірливо, але була ще й любима та пещена, обхопила її за шию і щосили почала тулитись до неї.
Але княгиня сказала:
— Без отця Вишонека нічого не можу дозволити.