Тримався він осторонь і, здавалося, зовсім не бажав говорити.
— Гілдо, прошу, сідай, — сказала Коні.
— Прошу! — сказав він. — Заварити вам чай чи щось таке, а може, вип'єте склянку пива? Воно не дуже холодне.
— Пиво! — сказала Коні.
— Мені теж пива, будь ласка! — сказала Гілда вдавано ніяково.
Він глянув на неї, примружившись. Потім узяв голубий дзбан і поспішив до кухні. Коли повернувся з пивом, його обличчя знову змінилося.
Коні сіла коло дверей, а Гілда сіла на його місце спиною до стіни напроти наріжного вікна.
— Це його стілець, — лагідно сказала Коні. І Гілда підстрибнула, немов обпечена.
— Сидіт, сидіт! То один стулець, якщо ви не проти, ми вдвох потерпим, — сказав він цілком незворушно.
І він приніс Гілді склянку і налив їй першій пива з голубого дзбана.
— Щодо сигарет, — сказав він, — то я не маю ніяких, але, мо', ви маєте свої. Сам я не курю. Щось будете їсти? — Він звертався прямо до Коні. — Ти будеш їсти, щось принести тобі? Тра тобі щось перехопити. — Він говорив місцевою говіркою з дивною спокійною впевненістю, наче господар корчми.
— Що там є? — запитала Коні, червоніючи.
— Варена шинка, сир, мариновані горіхи. Не багато. Хочете?
— Так, — сказала Коні. — Ти будеш, Гілдо?
Гілда зиркнула на нього.
— Чому ви говорите по-йоркширськи? — запитала вона лагідно.
— Це не по-йоркширськи, це на дербі.
Він глянув на неї з легкою посмішкою.
— Отже, дербі! Чому ви говорите на дербі? Ви спочатку говорили нормальною англійською мовою.
— Хіба! Можу я помінятися, коли в мене до того не лягло серце? Нє, нє, дайте мені гувурити на дербі, якщо воно мені підходит. Якщо ви не маєте нічого проти.
— Це видається дещо показним, — сказала Гілда.
— Еге, може, й так! А тама в Тевершелі ви б казалися показною. — Він знову глянув на неї скоса з розрахованою відстороненістю, так ніби хотів сказати: "А що ви за одна?"
Він знову пішов у комірчину по їжу.
Сестри сиділи мовчки. Він приніс ще одну тарілку, ніж і виделку. Тоді сказав:
— І якщо вам усе їдно, я скину плащ, я так увесь час роблю. І він скинув плаща, повісив його на кілочок, тоді сів за стіл у сорочці — в сорочці з тонкої, кремового кольору фланелі.
— Пригощайтеся! — сказав він. — Пригощайтеся! Не чекайте, щоби вас припрошували.
Він порізав хліб і завмер непорушно. Гілда відчула, як це відчувала у свій час Коні, силу його мовчанки і віддаленості. Вона подивилась на його невелику, чуттєву руку, яку він вільно поклав на стіл. Він не простий роботяга, ні! Він грає роль, прикидається!
— І все ж, — сказала вона, взявши маленький шматочок сиру, — було б природніше, якби ви розмовляли з нами не говіркою, а нормальною англійською мовою.
Він подивився на неї, усвідомлюючи, що в неї з біса сильна воля.
— Невже? — запитав він нормальною англійською мовою. — Невже? Що із сказаного нами можна вважати цілком природним, хіба те, що ви хотіли б мене послати в пекло, щоб ваша сестра більше мене не побачила, на що я міг відповісти так само брутально? Хіба щось інше можна вважати природним?
— О так! — сказала Гілда. — Цілком природними будуть звичайні добрі манери.
— Так би мовити, друга натура! — сказав він і засміявся. — Ні, я стомився від манер. Дайте мені спокій.
Гілда збентежилась і вкрай роздратувалася. Зрештою, він мав би показати, що розуміє: йому виказують честь. А натомість своїм акторством та хазяйськими манерами він, здається, показує, що саме він робить їй честь. Просто нахабство! Бідолашна, збита з пантелику Коні в лабетах цього чолов'яги!
Всі троє мовчки їли. Гілда придивлялась до його манери триматися за столом. І не могла інтуїтивно не відчувати, що він значно вишуканіший за неї. Їй шкодила певна шотландська незграбність. А в ньому була вся внутрішньо приховувана впевненість англійця, жодних гострих кутів. Буде дуже важко довести свою перевагу.
— І ви справді думаєте, — сказала вона трохи м'якше, — що все це варте ризику?
— Що варте ризику?
— Ескапада з моєю сестрою. Він роздратовано посміхнувся.
— Мо', спитайте в неї. — Тоді глянув на Коні. — Ти прийшла з власної волі, правда, любонько? Я тебе не силував?
Коні подивилась на Гілду.
— Краще б тобі не прискіпуватися, Гілдо.
— Звісно, я не хочу цього робити. Але хтось повинен усе обміркувати. В житті потрібна якась послідовність. Не можна миритися з плутаниною.
На хвилю запала мовчанка.
— А, послідовність! — сказав він. — І що воно таке? Якої послідовності ви дотримуєтеся в своємужитті? Здається, ви розлучаєтеся. Яка тут послідовність? Послідовність вашої власної впертості. Більшого я не бачу. І що доброго вона вам дає? Невдовзі ви будете ситою по горло своєю послідовністю. Вперта жінка з своєю сваволею, ото вже добра послідовність, добра. Дякувати Господові, мені не доведеться мати з вами справу!
— Яке ви маєте право говорити так зі мною? — обурилась Гілда.
— Право! Яке ви маєте право нав'язувати іншим людям свою послідовність? Дайте людям їхні власні послідовності.
— Чоловіче добрий, ви думаєте, що мене турбують ваші проблеми? — лагідно запитала Гілда.
— Еге ж! — сказав він. — Турбують. Хоч-не-хоч, вони постають перед вами. Ви, можна сказати, моя своячка.
— Запевню вас, до цього ще далеко.
— Запевняю, не так уже й далеко. У мене своя послідовність, будьте певні. І щодня не гірша за вашу. І коли ваша сестра приходить до мене, щоб я її попістонив і попестив, вона знає, чого хоче. Вона вже була в моєму ліжку, а ви, Богу дякувати, з вашою послідовністю, не були. — Перед тим, як він продовжив, — мертва пауза. — Ні, я не ношу штани задом наперед. І якщо в мене несподівана удача, то я дякую своїм зіркам. Чоловік одержує море насолоди від отієї любої жіночки, а від вас він одержить дулю з маслом. Шкода вас, адже може бути, що ви не краб, а добре яблучко. Такі жінки, як ви, потребують відповідного поводження.
Він дивився на неї з дивною мерехтливою усмішкою, трохи чуттєвою й оцінюючого.
— А таких чоловіків, як ви, — сказала вона, — треба ізолювати, зважаючи на вульгарність та егоїстичну хтивість.
— Еге ж, люба моя пані! Благо, що залишилося ще пару таких чоловіків, як я. Та ви заслужили те, що матимете, — цілковиту самотність.
Гілда підвелася й попрямувала до дверей. Він підвівся і зняв з кілочка плаща.
— Я сама цілком здатна знайти дорогу, — сказала вона.
— Не сумніваюся, — відповів він легко. Вони мовчки побрели по звивистій лісовій дорозі. Все ще ухала сова. Він думав, що треба її застрелити.
Машина стояла неторканою, лиш укрита росою. Гілда сіла всередину і завела мотор. Інші двоє чекали.
— Я маю на увазі одне, — сказала вона зі свого сховку, — сумніваюся, чи ви вірите, що в цьому є якийсь сенс, ви обоє.
— Те, що одному — мед, іншому — отрута, — сказав він з темряви. — А для мене — це хліб насущний.
Спалахнули фари.
— Коні, не примушуй мене вранці чекати.
— Не буду. На добраніч!
Машина повільно посунула до траси і помчала притьмом, залишивши по собі мовчазну ніч.
Коні ласкаво взяла його руку, і вони пішли дорогою назад. Він мовчав. Зрештою вона його спинила і тихо сказала:
— Поцілуй мене!
— Нє, нє, почекай троха! Дай остигнути, — сказав він.
Це її потішило. Вона все ще міцно тримала його руку, і вони швидко йшли лісовою дорогою у мовчанні. Вона так раділа, що була коло нього. Саме тепер. Зіщулилася від думки, що Гілда могла вихопити її звідси. Він мовчав з незворушним виглядом.
У будинку вона мало не стрибала від задоволення, що звільнилася від сестри.
— Але ж ти поводився з Гілдою жахливо, — сказала вона йому.
— Довелося їй дати вчасну відсіч.
— Але чому? Вона ж така приязна.
Він не відповів і взявся робити хатню роботу, рухаючись спокійно і звично. Він явно лютився, але не на неї. Коні це відчувала. І його розлюченість надавала йому особливої краси, духовної сили, це хвилювало, бентежило і розпалювало плоть. Та він усе ще не зважав на неї.
Нарешті сів і почав розшнуровувати черевики. Тоді поглянув угору з-під насуплених брів, в яких ще міцно закарбовувалася лють.
— Іди нагору, — сказав він. — Он — свічка!
Він рвучко повернув голову, показуючи на свічку, що горіла на столі. Вона слухняно взяла її, ступила на першу сходинку, а він у цей час споглядав повну округлість її стегон.
Це була ніч чуттєвої пристрасті; вона була дещо вражена нею і майже опиралася їй, однак її поймали пекучі позиви чуттєвості, інші, пекучіші, жахливіші за позиви ніжності і в той момент жаданіші. Хоч і трохи злякано, вона піддалася його волі, і нерозсудлива, безсоромна чуттєвість потрясла її до самих глибин, роздягла до останку і зробила з неї іншу жінку. Це, власне, не було кохання. І не любострастя. Це була чуттєвість, гостра й пекуча, немов полум'я, що спалює серце на попіл.
Спалює сором, найглибший, найдавніший сором у найпотаємніших місцях. Не без зусилля вона піддалася його волі і його бажанню, їй належалося бути пасивною, покірною істотою, наче рабиня, фізична рабиня. Однак пристрасть, пожираючи, облизувала її всю, і коли полум'я чуття пропалило їй нутрощі й груди, вона вирішила, що вмирає, але бентежною, надзвичайною смертю.
Вона часто міркувала, що мав на увазі Абеляр, коли говорив, що за роки кохання вони з Елоїзою[36] пройшли всі стадії пристрасті, пізнали всі її витонченості. Те ж саме — тисячу років тому, десять тисяч років тому! Те ж саме на грецьких вазах, всюди! Витончені пристрасті, екстраваґанція чуттєвості! І обов'язково, завжди обов'язково, спалити фальшивий сором і переплавити на чистоту найважчу руду тіла. Вогнем сущої чуттєвості.
Вона так багато навчилася за коротку літню ніч. Можна було подумати, що жінка має вмерти від сорому. Але натомість умер сором. Сором, що є глибокий природний страх, старий фізичний страх, який таїться в надрах нашого тіла і може бути вигнаний тільки чуттєвим вогнем, нарешті піднявся і загинув у час фалічного полювання мужчини, а вона підійшла до самого серця власних джунглів. Вона відчула, що тепер наблизилася до справжніх підвалин власної природи й фактично втратила сором. Вона була власним чуттєвим єством, голим і безсоромним. Вона спізнала перемогу, майже пиху. От! От яке воно! Це — життя! Така ти справді є! Нічого приховувати і нічого соромитися.