Проповідник схопив теплу й суху, сильну й мускулисту Мельхіорову руку.. Зблизька Мельхіор бачив тепер безліч фіолетових вен на носі й обличчі Інквізитора, бачив його очі, менші, ніж він гадав, темно-сірі й похмурі, як очі вепра, під сивими бровами. Він також почув зблизька голос, який ніби лунав у глибині грудей ченця:
– Ви той маляр, який зробив ці чудові розписи для нової церкви колегії та оновив старий вівтарний розпис у каплиці? Ви та людина, про яку говорять від Кельна до Брюсселя? — Його похмурий погляд ковзнув з ніг до голови по скромній, непоказній постаті Мельхіора. — Клянусь власним святим покровителем, ви виглядаєте для такого відомого майстра надто вже скромно. За вас би дали, вибачте, що так кажу, один гріш, але тим часом ваші думки і те, що в них відбувається, мають коштувати щонайменше десять тисяч фламандських флоринів!
Нарешті Мельхіор зміг дійти до слова:
— Вибачте, шановний отче, що так вас розчарував... Людина не творить сама себе.
Парох Кальс усміхнувся фальшивою, темною усмішкою: образа, відчув Мельхіор, в цьому невисокому злому чоловікові усе ще була глибокою.
Патер Ейлардус не дозволив забрати у себе ініціативу в розмові.
— Ви промовили правдиві слова, пане! Ми не створюємо себе. Видно, що ви роздумуєте про хитромудрі життєві шляхи... Звісно, у художників багато часу на роздуми. Ми самі не творимо, але все-таки мусимо виправляти свої дороги перед Богом... — Він знову глянув на Мельхіора своїми сірими, твердими й невдоволеними очима. — Знаєте, чого я хочу? Прийти до вас, побачити ваші картини, якщо ви їх покажете.
Кальскен відчув слушний момент, щоб приєднатися до розмови. Раптом він помахав Мельхіору пальцем, і на його обличчі знову з'явилася гидка усмішка; його жест, безсумнівно, мав бути жартом, але Мельхіор почувався все більше незручно між тонким жартом сердитого каноніка та доброзичливою, свинцевою серйозністю домініканця.
— Бачите, майстре Хінтаме, чим завдячила ваша слава, — одізвався Кальскен. – Навіть така велика людина, як патер Ейлардус, не гребує відвідати вас! Але у нього немає, як у нас з вами, жодних протиріч…
Патер Ейлардус знову засміявся, складки навколо його рота й підборіддя здригнулися.
— Превелебний, — сказав він, — знову жартує, особливо про мою велич, о! Ось моя повна велич. — Він жартівливо насупився і відкинув голову назад, від чого шия й потилиця почали виглядати ще кремезнішими. — І у мене з вами теж будуть протиріччя. Зі мною ніколи не можна бути певним.
Він голосно пирхнув, ніби хотів дати Мельхіорові зрозуміти, що, незважаючи на всі свої глузування над собою, він цілком усвідомлює свою особистість, що будить страх. Мельхіор зрадів, коли парох і проповідник попрощалися з ним, і пішов далі; він дедалі більше почувався тим деревом у лісі, яке вже помітили лісоруби, щоб його незабаром зрубати.
Повернувшись додому, він замкнув двері на засув і мав намір зачинити також віконниці, але потім здався; він робив це дуже рідко, і він був переконаний, що парох і чорно-білий патер з того вечора пильно стежили за ним. Ні за яких обставин він не наважиться показати їм, що почуває себе поміченим деревом. З майстерні він виніс усі картини, які відклав за ці роки. Тут було ще декілька картин часів його учнівства —Сім смертних гріхів у незмінному стилі Майстра Волхвів і Благовіщеня; тут стояли Христофор, святий Мартін, і, перш за все, тут була антверпенська Спокуса — ось що він хотів показати отцю Ейлардусу. ВідносноСелянського лабіринту його охопили сумніви.Вихваляння й Безглуздість кохання, не кажучи вже про Чорну Месу, він мусив приховати. Мельхіор відніс їх у порожню спальню й засунув під ліжко, де пил вже перетворився на ворс, потім зачинив двері й сховав ключ за вогнищем. Він переглядав старі малюнки; було багато смішних і ніжних речей, не дуже небезпечних, за винятком карикатур на Кальскена, намальованих до того, як він узявся до Чорної меси. Він без жалю порвав їх усіх і сунув папірці у вогонь на кухні.
Сім смертних гріхів та чотири останні речі (нідерл. Zeven Hoofdzonden). Імовірно ця картина відноситься до раннього періоду творчості Босха. Її також називають "стільницею" за її функціональним призначенням, яке вона, втім, ніколи не виконувала.
Настав Великдень. Це був найбагатший на квіти Великдень, який Мельхіор переживав за останні роки. Шовковиста зелень перед міськими мурами, луки навколо сусідніх хуторів, фруктові сади, де міська варта вправлялася в стрільбі з коротких і довгих луків — усе було поцятковане білим, фіолетовим і жовтим кольорами. У міських садах серед паростей кущів виблискували підсніжники, дикий калган та дзвіночки. У Вербну неділю радісний переклик дзвонів так переможно здіймався в синє небо, що все, що було живим, вилізло на вулицю. Мельхіор одягнув святковий одяг і пішов до своєї парафіяльної церкви. Двері були відчинені навстіж, сходи й підлога всипані свіжим зіллям. Утреня почалася хлоп'ячими голосами, схожими на звуки ніжних срібних ріжків. Стоячи в прикрашеному нефі, слухаючи й дивлячись, він зрозумів, як довго він не переступав поріг церкви і не відчував у цьому потреби. Сонце, кольори, натовп людей і все це побожне хвилювання викликали в ньому, скоріше, відразу, ніж радість. Навіть незвичайне світло, зітхання й крики, наполовину приглушені обітниці, що зривалися з вуст вірян, мали в собі щось гарячкове, що його пригнічувало.
Як і щороку, аматори організували виставу-похід — Вхід Ісуса до Єрусалиму. Цього разу – за бажанням пароха – Ісусом був літній чоловік, який бувавна Святій Землі і тому знав, в чому справа. Він був глухий, і двом апостолам довелося йти поруч з ним, щоб переконатися, чи не зісковзнув той з осла. Городяни – передусім діти, які бігали з пальмовими та зеленими гілками, жваві й грайливі, співали, трясли долоньками й вигукували: "Благословен, хто йде в ім'я Господнє!" З колегії, із ще недобудованого нефу, прикрашеного висіченими в камені листям, після меси назустріч процесії вийшли хористи, співаючи гімни і антифони. Позаду них, на прикрашеному зеленню помості, у столі і стихарі без єдиної плямочки, що сяяли дорогою вишивкою мов райські квіти, стояв парох Франц Кальс, який мав благословляти пальми. Його оточила юрба молодих і старих священнослужителів, усі в шовкових стихарях чи церемоніальних далматиках. Серед них, завдяки широким плечам і масивній постаті, виділявся патер Ейлардус, щоправда, він був тепер у найскромнішій рясі. Він держався позаду за всіма, ніби того дня і під час цього святкування він справді був лише гостем і чужинцем, тим часом привертаючи до себе більше уваги, ніж сам парох. Сонце було в зеніті, дим ладану витав над скупченням, виглядаючи в денному світлі хмарами наближення раю. Спів псалмів змішувався з гомоном дітей, які насилу дочекалися, коли вівтарні служники в костюмах янголів роздадуть їм жарені в цукрі фрукти, великодні бублики та мигдаль – передчуття Великоднього бенкету. І, ніби срібний дощ, скрізь бризкала свячена вода.
Цього разу Мельхіор дивився на видовище, яке бачив стільки разів, наче все це мало особливий сенс. Якесь неприємне відчуття завадило йому піти; він почувався себе так, якби йому не можна було нічого й нікого втратити з поля зору. Тільки опівдні, коли паломник, що грав Христа на ослику, почалапав із щедрою винагородою до корчми, дорослі й діти розійшлися додому бенкетувати, священики зникли, а двері церков зачинилися, він теж повернувся додому. Його розум був наповнений диким різнобарвним замішанням, яке не давало йому заснути, хоча він цього найбільше хотів. Він пішов до невеликого огородженого саду позаду будинку, де плющ повз усе далі й далі по землі, ніби по надгробках. Посеред темної трави й бур'янів стояла скромна берізка, оповита свіжою зеленню. Мельхіор сів на табурет і дивився на дерево; розлом і шрам на стовбурі зажили, і берізка знову росла рівною та гладкою. Він задумався, чи є якась правда в старій вірі в дерево життя. Якщо береза не брехала, Блансінтьє зараз була здорова й почувалася добре. Цариця поруч з царем... Де вона жила, який спосіб життя вела, яке в неї зараз ім'я, яке пасувало б Кауденбергові-Мелхіседеку?
Коли через кілька днів, у середині Страсного тижня, у двері до Мельхіора постукали, він побачив, що на порозі стоїть могутній домініканець. Ейлардус ван Хоей, великий дізнаватель, знову був в чорно-білій рясі. Він подав Мельхіору округлу суху руку. Мельхіор повів його до майстерні, де повісив картини, які хотів побачити проповідник; він почувався себе у всеозброєнні. Патер Ейлард від самого початку був вельми зацікавлений, він зневажив табурет, на який вказав йому художник. "Ні, ні, з вашого дозволу я хочу спочатку побачити те, що є, таких дивних речей не можна побачити ніде". І він вже кружляв біля стін, а за ним Мельхіор. Перед образом святих чернець зупинився, засміявся від захоплення, кілька разів сказав "ну, ну" перед раннім образом смертних гріхів іБлаговіщенням, а потім довго стояв передСпокусою святого Антонія. Нарешті він похитав головою:
— Яка розпуста, яка безодня безчестя! Звідки ви берете цих виродків, майстре Хінтаме?
Він схилявся над малюнками, щиро сміявся з їхніх жартівливості, водив носом мало не по паперу, ніби хотів розгадати таємницю зображеного, іноді відхилявся назад, притискав підборіддя до грудей і заплющував очі, щоб за мить повернутися до Спокуси. І зараз також, ніби він і справді був собакою, що йде по слідах, він притиснувся своїм м'ясистим обличчям до картини, ніби таким чином міг стерти з неї неподобства; його ніс почервонів від хвилювання, губи жадібно стиснулися, дихання промайнуло по картині — рябі помічники спокуси, розпусниці, алея червивих звірів Венери... Лише по довгому часі він відступив на крок, прошепотів "бррр", глянув на Мельхіора й несподівано зареготав у весь голос.
— Що за картина, майстре Мельхіоре... Я багато мандрував і багато чого бачив, але такого ще не бачив, ця картина перевершує все, що тут висить. — Його веселість звучала неприродно й порожньо.