Потім трохи обернувся до них і сказав, так само дивлячись у садок:
— Сонце сховалося. Небо непомітно затягло хмарами. Починає вже темніти.
— Ай справді, на все ніби лягла тінь,—озвалася дружина пана Клетеріана.— Схоже на те, що наших гуляк захопить сніговиця. Вчора в цей час був ще ясний день, а тепер уже смеркає.
— Ах,— мовив він,— після всіх цих надмірно яскравих тижнів темрява навіть приємна. Я просто вдячний сонцю, яке з набридливою щедрістю осяває і гарне, і нице, що воно, нарешті, трохи сховалося.
— Невже ви не любите сонця, пане Шпінель?
— Я ж не художник... Без сонця людина більше схильна заглиблюватися в себе. Небо вкрите суцільними сіро-білими хмарами. Може, це означає, що завтра буде відлига. Між іншим, я б ваві не радив, шановна пані, в сутінках напружувати очі над вишиванням.
— О, не турбуйтесь, я й сама вже кинула. Але що ж нам робити в такий час?
Пан Шпінель сів на стільчик біля піаніно і сперся на нього рукою.
— Музика... — сказав він,— якби хоч трохи послухати музики! Тут тільки часом англійські діти співають коротенькі nigger songs1, і це все.
— А вчора надвечір панна фон Остерло нашвидкуруч зіграла "Монастирські дзвони",— зауважила дружина пана Клегеріана.
— Але ж ви граєте, шановна пані,— благально мовив він і підвівся.— Ви ж колись щодня грали з своїм батьком.
— Так, пане Шпінель, але знаєте, коли це було? Ще в часи водограю...
— Заграйте сьогодні! — попросив він.— Лише кілька тактів, один-єдиний раз! Якби ви знали, як я зголоднів за музикою...
— Наш домашній лікар і доктор Леандер також рішуче заборонили мені грати, пане Шпінель.
— Але ж їх тут немає — ні того, ні того! Ми вільні... Ви вільні, шановна пані! Лише кілька акордів...
— Ні, пане Шпінель, нічого не вийде. Ви від мене хтозна-яких див сподіваєтесь! А я все забула, повірте мені. Напам'ять майже нічого не знаю.
— О, то заграйте це своє "майже нічого"! А крім того, тут повно нот, ось вони лежать на піаніно. Ні, це все не те. Та ось є Шопен...
— Шопен?
— Так, ноктюрни. Треба тільки засвітити свічки...
— Не думайте, що я буду грати, пане Шпінель! Мені не можна. Ану як це мені зашкодить?
Пан Шпінель замовк. Він стояв, опустивши руки, між двома свічками, що горіли на піаніно, сивий, безбородий, з нечіткими рисами обличчя і з величезними ногами, у довгому чорному сюртуку.
— Ну добре, я більше не проситиму,— нарешті тихо сказав він.— Якщо ви боїтесь, що вам зашкодить, шановна пані, то хай мовчить, хай буде мертва краса, яка б могла заспівати під вашими пальцями. Ви не завжди були такі розважні; принаймні не тоді, коли, навпаки, не треба було відмовлятись від краси. Залишаючи водограй, скидаючи золоту корону, ви не дбали про своє здоров'я і виявили куди більше рішучості й волі... Послухайте,— мовив він, помовчавши, і голос його став ще тихіший,— якщо ви тепер сядете тут і заграєте, як у ті часи, коли батько стояв біля вас і звуки його скрипки викликали у вас сльози... то може статися, що маленька золота корона знов незримо засяє у ваших косах...
— Справді? — спитала вона і всміхнулася. Голос раптом зрадив її, і це слово вона вимовила хрипко, майже нечутно. Тоді кашлянула й спитала: — То таки ноктюрни Шопена?
— Звичайно. Ноти розгорнуті, все готове.
— Ну, то боже поможи, я зіграю один,— сказала вона.— Але тільки один, чуєте? Та вам і самим більше не захочеться.
Вона підвелася, відклала вишивання й підійшла до піаніно. Сівши на стільчик, на якому лежало кілька томів нот, вона поставила свічники ближче й почала перегортати аркуші. Пан Шпінель підсунув стільця і сів поряд з нею, немов учитель музики.
Вона заграла ноктюрн мі-бемоль-мажор, опус 9, номер 2. Хоч вона справді трохи відвикла грати, а проте відчувалося, що колись її виконання було просто мистецьке. Інструмент був досить поганенький, але вона з перших же тактів з непомильним смаком відчула, що з нього можна взяти. Вона мала якусь нервову схильність до складних відтінків звуку, а незвичайна, майже фантастична рухливість ритму ноктюрна справляла їй щиру радість. Удар у неї був сильний і водночас м'який. Під її пальцями мелодія виливала всю свою красу до останку, і кожну її частину зі стриманою грацією супроводжував акомпанемент.
Вона була вдягнена так само, як і того дня, коли приїхала до санаторію: в темний, покритий накладними оксамитовими візерунками корсет з товстого сукна, на тлі якого голова й руки здавались незвичайно тендітними, якимись неземними. Вираз обличчя під час гри в неї не мінявся, але обрис губ, здавалося, став ще чіткіший і поглибились тіні в кутиках очей. Скінчивши грати, вона склала руки на колінах, не підводячи очей від нот. Пан Шпінель не вимовив жодного слова й не ворухнувся.
Вона зіграла ще один ноктюрн, потім другий, третій. Нарешті вона підвелася — але тільки для того, щоб пошукати зверху на піаніно ще якихось нот.
Панові Шпінелю спало на думку переглянути томи в чорних оправах, що лежали на стільчику. Раптом він вигукнув щось незрозуміле, і його великі білі руки почали гарячково гортати одну з тих забутих книжок.
— Не може бути І... Ні, це неправда І..— мовив він,— А все ж таки я не помиляюся!.. Знаєте, що це?.. Що тут лежало?.. Що в мене в руках?..
— А що,— спитала вона.
Він мовчки показав їй титульну сторінку й опустив книжку. Він зблід, як полотно, губи в нього тремтіли.
— Справді? Як він сюди попав? Ану дайте,— просто сказала вона, поставила ноти на пюпітр, сіла, і за мить тишу сколихнули перші звуки.
Він сидів біля неї, подавшись уперед, стиснувши руки між коліньми й похиливши голову. Вона зіграла початок надмірно, до болю повільно, так розтягуючи паузи між окремими фігурами, що серце стискала тривога. Тихим несміливим запитанням прозвучав тужний мотив, самітний голос, що блукав серед ночі. Чекання й тиша. Аж ось почулася відповідь: такий самий боязкий і самітний голос, тільки дзвінкіший, ніжніший. Знов мовчанка. Потім приглушеним, чудесним сфорцато, в якому було і піднесення, і блаженний спалах пристрасті, ввірвався любовний мотив, метнувся вгору, захоплено досяг верховіття, завмер у солодкому сплетінні і, звільнившись, почав опускатися вниз, а там мелодію підхопили віолончелі і низькими голосами заспівали про тяжке, болісне блаженство...
Не без успіху піаністка спробувала відтворити на жалюгідному інструменті гру оркестру. Стрімке наростання скрипкових пасажів було віддане з неймовірною точністю. Вона грала в побожному захваті, сліпо вірячи кожному образові й підносячи кожну деталь так само покірно й підкреслено, як священик підносить святі дари. Що тут відбувалося? Дві сили, дві замріяні істоти в муках і блаженстві рвались одне до одного, нестямно обіймалися, охоплені шаленим прагненням вічного й досконалого... Вступ спалахнув і згас. Вона зупинилася на тому місці, де розсувається завіса, і мовчки задивилася в ноти.
Тим часом радниця Шпац знудилася вже до такої міри, коли людина втрачає свій образ, очі її вилазять з орбіт і на обличчі з'являється страхітливий вираз, наче в мерця. Крім того, ця музика подіяла на її шлункові нерви, паралізувала її вражений диспепсією організм, і радниця боялась, щоб не почалися спазми шлунка.
— Я мушу піти до себе,— сказала вона кволим голосом.— На все добре вам, я скоро вернуся...
І вона пішла. В кімнаті посутеніло. Крізь скло було видно, як на терасу тихо падав густий сніг. Свічки світили нерівно й тьмяно.
— Друга дія,— прошепотів він.
Вона перегорнула кілька сторінок і почала другу дію.
Звуки рога завмерли вдалині. Чи, може, це шелест листя? Або тихе дзюрчання струмка? Ніч розлила тишу над будинком і гаєм, ніякі благання, ніякі застереження нездатні вже стримати сили пристрасті. Священне таїнство відбулося. Світильник погас1, в якомусь дивному, раптово приглушеному тембрі забринів мотив смерті, і пристрасть у гарячковому нетерпінні замаяла своїм білим покривалом назустріч коханому, що з розгорненими обіймами наближався до неї крізь темряву.
О бурхлива, невситима радосте поєднання у вічності, по той бік земного! Звільнившись від болісних помилок, від пут простору й часу, ти і я, твоє і моє, злилися для високого блаженства. Підступній примарі дня вдалося розлучити їх, але його хвалькувата брехня не змогла обдурити тих, хто бачить уночі, хто прозрів завдяки чарівному зіллю. У того, хто очима кохання побачив ніч смерті і її солодку таємницю, в божевіллі світла лишилось єдине бажання — туга за священною ніччю, вічною істинною ніччю, яка з'єднує дві душі в одну...
1 Світильник погас...— Одна з ремінісценцій із опери Р. Вагнера "Трістан
0 ноче кохання, опустися ж на них, дай їм забуття, якого вони так прагнуть, огорни їх своїм блаженством, забери їх із світу брехні й розлуки! Глянь, останній світильник погас! Думка і мрія потонули в священних сутінках, що звільняють від світу, від мук божевілля. Навіть тоді, коли примара дня зблякне, коли від захвату згаснуть твої очі, станеться те, чого позбавляло мене облудне світло дня, те, що воно протиставляло моїй пристрасті, обдурюючи її і прирікаючи на невситиму муку,— навіть тоді (о диво звершення!),навіть тоді я — це світ. І слідом за похмурими застереженнями Брангени1 знялися голоси скрипок, вище за всякий розум.
— Я не все розумію, пане Шпінель, багато про що тільки здогадуюся. Що це означає: "Навіть тоді я — це світ"?
Він пояснив їй, тихо й коротко.
— Он як. Як же вийшло, що ви так гарно розумієте це, а не можете заграти?
Дивно, але він не витримав цього невинного запитання. Він почервонів, заломив руки і ніби осів разом із стільцем.
— Таке рідко буває,— сказав він нарешті з мукою.— Ні, ні, грати я не вмію. Грайте ж.
1 вони знов поринули в п'янкі мелодії містерії. Хіба любов помирає? Любов Трістана?2 Любов твоєї і моєї Ізольди? О, вона вічна, хай смерть не зазіхає на неї! Та й що може померти в нас, як не те, що нам заважає, що облудно розділяє тих, які злилися в одне? Любов звела їх у солодку єдність, смерть розірвала її, та хіба може бути для кожного з них інша смерть, аніж жити своїм власним життям? І таємничий дует з'єднав їх у безіменній надії на смерть у коханні, на вічні нерозривні обійми в чарівному царстві ночі. Солодка ноче! Вічна ноче кохання! Всеосяжна країно блаженства! Хіба я: може той, хто мріє тебе побачити, не лякатись пробудження, що поверне його в пустелю дня? Прожени страх, люба смерте! Звільни від муки пробудження тих, хто тужить за тобою! О нестримний урагане ритмів! О хроматична хвиле захвату від метафізичного пізнання! Як затримати, як зберегти це блаженство, далеке від мук розлучення, що несе з собою світло дня? Лагідна жага без брехні і страху, величне згасання без болю, блаженний перехід у безмежне! Ти — Ізольда, я — Трістан, немає більше Трістана — немає й Ізольди...
Рантом сталося щось страшне.