куди? Я т-т-тобі, бродяго!
Але думки його одразу ж сплуталися і розпливлися в тяжких і безформених видіннях.
Розбудив дідуся Сергіїв голос. Хлопчик бігав туди й сюди по той бік струмка, пронизливо свистів і голосно гукав, стурбовано і злякано:
— Арто, ісі! Назад! Ф'ю, ф'ю, ф'ю! Арто, назад!
— Ти чого, Сергію, репетуєш? — незадоволено спитав Ло-дижкін, над силу розправляючи затерплу руку.
— Собаку ми проспали, ось чого! — роздратованим голосом грубо відповів хлопчик.— Пропав собачка.
Він пронизливо свиснув і ще раз закричав протягло:
— Арто-о-о!
— Дурниці ти вигадуєш! Повернеться,— сказав дідусь. Проте він швидко підвівся й заходився кликати собаку сердитим, сиплим зо сну, старечим фальцетом:
— Арто, сюди, собачий сину!
Він квапливо, дрібними, непевними кроками перебіг через міст і піднявся вгору по шосе, не перестаючи гукати собаку. Перед ним лежало видне окові на півверсти, рівне, яскраво-біле полотно дороги, але на ньому — жодної постаті, жодної тіні.
— Арто! Ар-то-ши-ку! — жалібно завив старий. Але раптом він зупинився, нахилився низько до дороги й сів навпочіпки.
— Та-ак, ось воно яке діло виходить! — мовив старий ослаблим голосом.— Сергію! Сергійку, ходи-но сюди.
— Ну, що там іще? — грубо відгукнувся хлопчик, підходячи до Лодижкіна.— Учорашній день знайшли?
— Сергійку... що це таке?.. Оце ось, що воно таке? Ти розумієш?— ледь чутно питав старий.
Він дивився на хлопчика жалісними, розгубленими очима, його рука, показуючи на землю, ходила на всі боки.
На дорозі, в білому поросі валявся чималий шмат ковбаси, а поряд із ним в усіх напрямах відбилися сліди собачих лап.
— Адже вкрав собаку, падлюка! — злякано прошепотів дідусь, усе ще сидячи навпочіпки.— Ніхто, як він,— діло ясне... Пам'ятаєш, допіру біля моря він усе ковбасою підгодовував.
— Діло ясне,— похмуро і з люттю повторив Сергій.
Широко розплющені дідусеві очі раптом сповнилися великими слізьми й швидко закліпали. Він затулив їх руками.
— Що ж нам тепереньки робити, Сергійку? Га? Робити нам тепер що? — питав старий, погойдуючись туди й сюди і безпорадно схлипуючи.
— Що робити, що робити? — сердито передражнив його Сергій.— Уставайте, дідусю Лодижкін, ходімо!..
— Ходімо,— журливо й покірно повторив старий, підводячися з землі.— Ну що ж, ходімо, Сергійку!
Втративши терпець, Сергій загримав на старого, як на маленького:
— Годі вам, діду, дурня клеїти. Де це, справді, бачено, щоб чужих собак заманювати? Чого ви очима на мене лупаєте? Хіба не правду я кажу? Просто прийдемо та й скажемо: "Подавай назад собаку!" А як ні — до мирового, та й край.
— До мирового... еге ж... звісно... Це правильно, до мирового...— з безтямною, гіркою усмішкою повторював Лодижкін. Але очі в нього конфузливо забігали.— До мирового... еге ж... Тільки ось що, Сергійку... не виходить це діло... щоб до мирового...
— Як-то не виходить? Закон один для всіх. Чого їм у зуби дивитися? — нетерпляче перебив хлопчик.
— А ти, Сергійку, не той... не сердься на мене. Собаку-бо нам із тобою не повернуть.— Дідусь таємниче притишив голос.— За пачпорт я побоююсь. Чув, що допіру пан казав? Питає: "А пачпорт у тебе є?" Ось воно яка історія. А в мене,— дідусь зробив злякане обличчя й зашепотів ледь чутно: — в мене ж, Сергійку, пачпорт чужий.
— Як чужий?
— Ото ж бо й воно — чужий. Свого я загубив у Таганрозі, а може, і вкрали його в мене. Років зо два я потім крутився: ховався, хабарі давав, писав прошення... Нарешті бачу, немає ніякої моєї спромоги, живу, мов той заєць,— кожного боюся. Спокою зовсім не стало. А тут в Одесі, в нічліжці, нагодився грек якийсь. "Це, каже, суща дурниця. Клади, каже, діду, на стіл двадцять п'ять карбованців, а я тебе навіки пачпортом забезпечу". Помізкував я гаразд. Ех, думаю собі, пропадай моя голова. Давай, кажу, і відтоді, любий ти мій, ось я й живу за чужим пачпортом.
— Ах, дідусю, дідусю! — глибоко, з слізьми в грудях зітхнув Сергій.— Надто вже мені собаки шкода... Собака ж хороший дуже...
— Сергійку, рідний мій! — простяг до нього тремтливі руки старий.— Та коли б же тільки пачпорт мав я справжній, то хіба подивився б, що вони генерали? За горло б узяв!.. "Як це так? Дозвольте! Яке маєте повне право чужих собак красти? Який такий закон на це є?" А тепер нам капець, Сергійку. Прийду я до поліції — найперше діло: "Подавай пачпорт! Це ти самарський міщанин Мартин Лодижкін?"— "Я, вашескородіє". А я, братику, й не Лодижкін зовсім і не міщанин, а селянин, Іван Дудкін. А хто такий цей Лодижкін — бог його знає. Звідки я знаю, може, злодюжка який чи втеклий каторжник? А може, навіть убивець? Ні, Сергійку, ні.чого ми тут не вдіємо... Нічого, Сергійку...
Голос дідусеві урвався й захлинувся. Сльози знов потекли по глибоких, коричневих від загару зморшках. Сергій, який слухав знесиленого старого мовчки, з насупленими бровами, блідий від хвилювання, раптом узяв його під пахви й заходився підводити.
— Ходімо, дідусю,— сказав він владно й воднораз лагідно.— До біса пачпорт, ходімо! Не ночувати ж нам на великій дорозі.
— Любий ти мій, рідний,— примовляв, трясучись усім тілом, старий.— Собачка ж бо дуже забавний... Артошка наш... Іншого такого не буде в нас...
— Гаразд, гаразд... Уставайте,— розпоряджався Сергій.— Дайте-но я вас від пороху обтрушу. Зовсім ви в мене розкисли, дідусю.
Цього дня артисти більше не працювали. Незважаючи на свій юний вік, Сергій добре розумів усе фатальне значення цього страшного слова "пачпорт". Тому він не наполягав ні на подальших розшуках Арто, ні на мировому, ні на інших рішучих заходах. Але поки він ішов поруч дідуся до нічлігу, з обличчя його не сходив новий, упертий і зосереджений вираз, мовби він задумав щось надзвичайно серйозне й велике.
Не змовляючись, але, очевидно, за одним і тим же таємним спонуканням, вони нарочито зробили чималий гак, щоб іще раз пройти мимо "Дружби". Перед брамою вони затрималися трохи, в невиразній надії побачити Арто чи хоч почути здаля його гавкіт.
Але різьблена брама розкішної дачі була щільно зачинена, і в тінявому саду під стрункими журливими кипарисами панувала поважна, незворушна, духмяна тиша.
— Па-но-ве! — шиплячим голосом вимовив старий, вкладаючи в це слово всю їдку гіркоту, що переповнювала його серце.
— Годі вам, ходімо,— суворо наказав хлопчик і потяг свого супутника за рукав.
— Сергійку, може, втече від них Артошка? — раптом знову схлипнув дідусь.— Га? Як ти гадаєш, любий?
Але хлопчик не відповів старому. Він ішов попереду твердим кроком, його очі вперто дивилися вниз на шлях, а тонкі брови сердито зсунулися до перенісся.
VI
Мовчки дійшли вони до Алупки. Дідусь усю дорогу кректав і зітхав, а Сергій зберігав на обличчі злий, рішучий вираз. Вони зупинилися на нічліг у брудній турецькій кав'ярні, яка мала блискучу назву "Илдиз", що по-турецькому означає "зірка". Разом з ними ночували греки — каменярі, землекопи,— турки, кілька чоловік росіян-робітників. які перебивалися поденною працею, а також кілька темних, підозрілих бродяг, яких так багато вештається півднем Росії. Усі вони, тільки-но у певний час кав'ярня зачинилась, полягали на лавах, що стояли вздовж стін, а то й просто на підлозі, причому найдосвідченіші з них, з незайвої обережності, поклали собі під голову все, що в них було найціннішого з речей та з одягу.
Було далеко за північ, коли Сергій, який лежав на підлозі поруч дідуся, сторожко підвівся й почав тихо одягатись. Крізь широкі вікна лилося в кімнату бліде світло місяця, стелилося скісним, тремтливим сплетінням по підлозі і, падаючи на людей, що спали покотом, надавало їхнім обличчям страдницького й мертвого виразу.
— Ти куди носсю ходись, хлопсік? — сонно озвався до Сергія біля дверей хазяїн кав'ярні, молодий турок Ібрагім.
— Пропусти. Треба! — суворо, діловим тоном відповів Сергій.— Та вставай, чи що, турецька лопатка!
Позіхаючи, чухаючись і докірливо прицмокуючи язиком, Ібрагім відімкнув двері. Вузькі вулиці татарського базару поринули в густу темно-синю тінь, що вкривала зубчатим візерунком усю бруківку й торкалася підніжжя будинків другої, освітленої сторони, яка різко біліла в місячному світлі своїми низькими стінами. На дальніх околицях містечка гавкали собаки. Звідкілясь, з верхнього шосе, долинав лункий і дрібний тупіт коня, що біг інохіддю.
Поминувши білу із зеленою банею, у вигляді цибулини, мечеть, оточену мовчазною юрбою темних кипарисів, хлопчик тісним кривим провулком зійшов на велику дорогу. Задля легкості Сергій не взяв із собою верхнього одягу, залишившись у самому трико. Місяць світив йому в спину, і тінь хлопчика бігла попереду нього чорним, химерним, укороченим силуетом. Обабіч шосе причаївся темний кучерявий чагарник.. Якась пташка кричала в ньому одноманітно, через рівні проміжки, тонким, ніжним голосом: "Сплю! Сплю!" І здавалося, що вона покірно стереже в нічній тиші якусь печальну таємницю, безсило бореться з утомою та сном і стиха, без надії, скаржиться комусь: "Сплю! Сплю!" А над темним чагарником і над синюватими шапками дальніх лісів .височів, упираючись своїми двома зубцями в небо, Ай-Петрі — такий легкий, виразний, химерний, мовби він був вирізаний з велетенського шматка срібного картону.
Сергієві було трохи моторошно серед цієї величавої тиші, в якій, так чітко й зухвало лунали його кроки. Та водночас у серці в нього розливалась якась лоскотлива, запаморочлива відвага. На якомусь повороті раптом відкрилося море. Величезне, спокійне, воно тихо й урочисто мінилося. Від обрію до берега тяглася вузька, тремтлива срібна доріжка; серед моря вона зникала,— лиш де-не-де інколи спалахували її лелітки,— і раптом біля самісінької землі широко розпліскувалася живим, блискотливим металом, оперізуючи берег.
Безгучно прослизнув Сергій у дерев'яну хвіртку, що веде в парк. Там, під густими деревами, було зовсім темно. Здаля долинав шум непогамовного струмка й відчувався його вогкий, холодний подих. Виразно застукотів під ногами дерев'яний настил мосту. Вода під ним була чорна й страшна. Ось нарешті й висока чавунна брама, візерунчаста, наче мереживо, і обвита повзучими стеблами гліциній. Місячне світло, прорізавшись крізь хащу дерев, ковзало по різьбленню брами млявими фосфоричними плямами.