— "Я не смію перешкоджати твоєму щастю, — каже він, — але, благаю, не роби одразу рішучого кроку. Подумай, зваж, перевір і себе і його. Дитино, ти не знаєш життя і летиш, як метелик, на яскравий вогонь. А я — гай-гай! — я знаю холодне і лицемірне світло. Знай, що телеграфісти звабливі, але підступні. Для них приносить незбагненну насолоду обманути своєю гордою красою і фальшивими почуттями недосвідчену жертву і жорстоко насміятися з неї".
Минає півроку. У вихорі життєвого вальсу Віра забуває свого поклонника і виходить заміж за красивого молодого Васю, але телеграфіст не забуває її. Він переодягається сажотрусом і вимазавшись в сажу, проникає в будуар княгині Віри. Сліди п'яти пальців і двох губ лишились, як бачите, скрізь: на килимах, на подушках, на обоях і навіть на паркеті.
Ось він в одязі сільської баби поступає на нашу кухню простою посудницею. Проте зайва прихильність кухаря Луки змушує його втекти.
Ось він в будинку божевільних. А ось постригся в ченці. Але кожний день неухильно посилає він Вірі пристрасні листи. І там, де падають на папір його сльози, там чорнило розпливається плямами.
Нарешті, він помирає, але перед смертю заповідає передати Вірі два телеграфні гудзики і флакон з-під духів, — наповнений його сльозами...
— Панове, хто хоче чаю? — запитала Віра Миколаївна.
VII
Заграва осіннього надвечір'я повільно догоряла. Згасла остання багряна, вузенька, як щілина, смужка, що червоніла на самому краю обрію, між сизою хмарою і землею. Уже не стало видно ні землі, ні дерев, ні неба. Лише над головою великі зорі тремтіли своїми віями серед чорної ночі, та голубий промінь від маяка підводився просто вгору тонким стовпом і наче розпліскувався там об небесний купол блідим, туманним світлим колом. Нічні метелики бились об скляні ковпаки свічок. Зірчасті квіти білого тютюну в палісаднику запахли гостріше з темноти й прохолоди.
Спєшников, віце-губернатор і полковник Пономарьов давно вже поїхали, пообіцявши прислати коней назад із трамвайної станції за комендантом. Гості, що залишились, сиділи на терасі. Генерала Аносова, незважаючи на його протести, сестри змусили надіти пальто і вкутали його ноги теплим пледом. Перед ним стояла пляшка його улюбленого червоного вина Pommard, поруч з ним з обох боків сиділи Віра й Анна. Вони дбайливо впадали коло генерала, наповнювали важким, густим вином його тонку склянку, підсували йому сірники, нарізували сир і т. д. Старий комендант мружився від блаженства.
— Так... Осінь, осінь, осінь, — говорив старик, дивлячись на вогонь свічки і замислено похитуючи головою. — Осінь. От і мені вже час збиратися. Ах, як жаль! Тільки-но настали красні деньочки. Тут би жити та й жити на березі моря, в тиші, спокій ненько...
— І пожили б у нас, дідусю, — сказала Віра.
— Не можна, люба, не можна. Служба... Відпустка закінчилась... А що казати, добре було б! Ти поглянь лишень, як троянди пахнуть... Звідси чую. А влітку в спеку жодна квітка не пахла, лише біла акація... але й та цукерками.
Віра витягла з вазочки дві маленькі троянди, рожеву й кармінову, й просунула їх в петлицю генеральського пальта.
— Дякую, Вірочко. — Аносов схилив голову до борта шинелі, понюхав квіти і раптом посміхнувся славною старечою посмішкою.
— Прийшли ми, пам'ятаю я, в Бухарест і розмістились по квартирах. Ось якось іду я вулицею. Раптом повіяв на мене сильний трояндовий запах, я зупинився і побачив, що між двома солдатами стоїть чудовий кришталевий флакон з трояндовим маслом. Вони помазали вже ним чоботи а також рушничні замки. "Що це у вас таке?" — питаю. — "Якась олія, ваше високоблагородіє, лили її в кашу, та не годиться, так і дере рот, а пахне вона гарно". Я дав їм карбованця, і вони з задоволенням віддали мені її. Масла вже залишалось не більше половини, але, судячи з її дорожнечі, було ще принаймні на двадцять червінців. Солдати, цілком задоволені, додали: "Та ось ще, ваше високоблагородіє, якийсь турецький горох, скільки його не варили, а все не піддається проклятий". Це було кофе; я сказав їм: "Це лише годиться туркам, а солдатам — ні". На щастя, опіуму вони не наїлись. Я бачив у деяких місцях таблетки, затоптані в грязюці.
— Дідусю, скажіть відверто, — попросила Анна, — скажіть, почували ви страх під час боїв? Боялись?
— Як це дивно, Анночко: боявся — не боявся. Зрозуміло — боявся. Ти не вір, будь ласка, тому, хто тобі скаже, ще не боявся і що свист куль для нього найсолодша музика. Це або божевільний, або хвалько. Всі однаково бояться. Тільки один зо страху розкисає, а інший тримає себе в руках. І бачиш: страх залишається завжди той самий, а вміння тримати себе від практики все зростає: звідси й герої і сміливці. Он воно як. Але злякався я одного разу мало де на смерть.
— Розкажіть, дідусю, — попросили в один голос сестри.
Вони й досі слухали оповідання Аносова з таким самим захопленням, як і в своєму ранньому дитинстві. Анна навіть мимоволі зовсім по-дитячому розставила лікті на столі й поклала підборіддя на складені п'ятки долонь. Була якась затишна чарівність в його неквапливій і наївній розповіді. І самі звороти фраз, якими він переповідав свої воєнні спогади, набирали в нього мимохіть дивного, незграбного, дещо книжного характеру. Наче він розповідав по якомусь милому давньому стереотипу.
— Оповідання дуже коротке, — озвався Аносов. — Це було на Шипці, взимку, вже після того, як мене контузили в голову. Жили ми в землянці, вчотирьох. Ось тут якраз і трапилася зі мною страшна пригода.
Якось вранці, коли я встав в ліжка, здалось мені, що я не Яків, а Микола, і ніяк я не міг себе переконати в протилежному. Помітивши, що в мене запаморочення, закричав, щоб подали мені води, змочив голову, і розум мій повернувся.
— Уявляю, Якове Михайловичу, скільки ви там перемог здобули над жінками, — сказала піаністка Женні Рейтер. — Ви, певно, замолоду дуже красиві були.
— О, наш дідусь і тепер красунь, — вигукнула Анна.
— Красунем не був, — спокійно посміхаючись, сказав Аносов. — Але і мною теж не гребували. Ось в тому ж таки Бухаресті був дуже зворушливий випадок. Коли ми в нього вступили, мешканці зустріли рас на міському майдані гарматною стріляниною, від чого потерпіло багато віконечок: але ті, на яких поставлена була в склянках вода,
— залишились неушкодженими. А як я про це дізнався? А ось як. Прийшовши на відведену мені квартиру, я побачив на вікні низеньку кліточку, на кліточці була великого розміру кришталева пляшка з прозорою водою, в ній плавали золоті рибки, і між ними сиділа на перекладинці канарейка. Канарейка в воді! — це мене здивувало, але, роздивившись, побачив, що в пляшці дно широке і вдавлене глибоко всередину, так що канарейка вільно могла влітати туди і сидіти. Після цього зізнався сам собі, що я дуже недогадливий.
Ввійшов я в будинок і бачу прегарненьку болгарочку. Я пред'явив їй квитанцію на постій і до речі вже запитав, чому в них цілі шибки після канонади, і вона мені пояснила, що це від води. А також пояснила і про канарейку: до чого я був нетямущий!.. І ось посеред розмови погляди наші зустрілись, між нами пробігла іскра, подібна до електричної, і я відчув, що закохався — палко і безповоротно.
Старик замовк і обережно потягнув губами чорне вино.
— Але ж ви все-таки освідчилися їй потім? — запитала піаністка.
— Гм... звісно, освідчились... Та тільки без слів. Це сталось так...
— Дідусю, сподіваюсь, ви не примусите нас червоніти? — зауважила Анна, лукаво сміючись.
— Ні, ні, — роман був найпристойніший. Бачите: скрізь, де ми зупинялися на постій, міські жителі мали свої плюси й мінуси, але в Бухаресті так тепло приймали нас жителі, що коли одного разу я став грати на скрипці, то дівчата зразу ж нарядились і прийшли танцювати, і так повелося кожний день.
Одного разу, під час танців, ввечері, при світлі місяця, я ввійшов у сіни, куди сховалась і моя болгарочка. Побачивши мене, вона стала вдавати, що перебирає сухі пелюстки троянд, які, треба сказати, тамтешні жителі збирають цілими мішками. Та я обняв її, притис до свого серця і кілька разів поцілував.
... Відтоді, кожного разу, коли з'являвся місяць на небі з зірками, поспішав я до коханої моєї і всі денні турботи на час забував з нею. Коли ж настав час виступати з тих місць, ми дали одне одному клятву в вічному взаємному коханні і розпрощались назавжди.
— І все? — запитала розчаровано Людмила Львівна.
— А чого ж вам більше? — відказав комендант.
— Ні, Якове Михайловичу, ви мені пробачте — це не любов, а просто бівуачна пригода армійського офіцера.
— Не знаю, люба моя, їй-богу, не знаю — любов це була чи інше почуття...
— Та ні... скажіть... невже справді ви ніколи не кохали справжнім коханням? Знаєте, таким коханням яке... ну, яке... слОВОМ... святим, чистим, вічним коханням... неземним... Невже не кохали?
— Далебі, не зумію вам відповісти, — запнувся старик, підводячися з крісла. — Мабуть, не кохав. Спочатку все було ніколи: молодість, гульня, карти, війна... Здавалось, кінця не буде життю, юності і здоров'ю. А потім оглянувся — і бачу, що я вже руїна... Ну, а тепер, Вірочко, не затримуй мене більше. Я розпрощаюсь... Гусар, — звернувся він до Бахтинського, — ніч тепла, підемо назустріч нашому екіпажу.
— І я піду з вами дідусю, — сказала Віра.
— І я, — підхопила Анна.
Перед тим, як іти, Віра підійшла до чоловіка й сказала йому тихо:
— Піди, подивись... там у мене в столі, в шухлядці, лежить червоний футляр, а в ньому лист. Прочитай його.
VIII
Анна з Бахтинським ішли попереду, а позад них, кроків за двадцять, комендант під руку з Вірою. Ніч була така чорна, що в перші хвилини, коли очі не призвичаїлись після світла до темряви, доводилося помацки ногами відшукувати дорогу. Аносов, що зберіг, незважаючи на літа, дивну зіркість, повинен був допомагати своїй супутниці. Час від часу він ласкаво погладжував своєю великою холодною рукою Вірину руку, яка легко лежала на згині його рукава.
— Смішна ця Людмила Львівна, — раптом заговорив генерал, наче продовжуючи вголос хід своїх думок. — Скільки разів я в житті спостерігав: як тільки стукне дамі під п'ятдесят, а особливо коли вона вдова або стара дівка, то так і тягне її біля чужої любові покрутитися.