І Сергійко регоче під маскою страшного ведмедя, хапає за руку золоту усмішливу зірку, й вони біжать до "чортового колеса". А потім злітають угору, падають униз, роблять оберт за обертом і дивляться з висоти на місто. І ще кружляють на каруселі, крутять мертві петлі в літаках, злітають і приземляються в космічному кораблі. Весь час разом — Сергійко й Електроник. Весь час поряд — Електроник і Сергійко.
А на невеличкій сцені йде концерт. Стоїть із самого краю тонка дівчинка, вся у блакитному з ніг до голови, навіть кульки в руці блакитні, й співає пісню:
Кульки, кульки
Блакитні кульки,
Летіть, кульки,
Несіть, кульки,
Моїх мрій порив
Далеко, далеко,
Аж за дахи…
Однак чому раптом змовк Сергійко? Чому він стоїть зовсім тихо й дивиться не на Електроника, а на блакитну дівчинку? Чому він не аплодує, як усі?
Вийшов на сцену конферансьє і каже:
— Сьогодні дають концерт глядачі. Ви тільки що слухали пісню, яку написала сама співачка. Свої пісні, свої вірші, своє виконання! Прошу не соромитися!.. Отже, акробатичний етюд покажуть брати Самоварови.
Чому Сергійко не дивиться на акробатів Самоварових? Чому він витягнув шию і спостерігає, як сідає блакитна дівчинка в першому ряду? Чому тягне Електроника до естради?
— Електронику, — прошепотів Сергійко другові, — прошу тебе, виступи. Покажи фокуси.
— Я не знаю… — невпевнено промовив Електроник.
— Ну, любий, ну, Електрошо, ну продемонструй! Фокуси, розумієш, фокуси! Всі відразу розвеселяться, тобі аплодуватимуть, і я — найдужче.
— Я покажу фокуси, — погодився Електроник і пішов разом з другом за куліси.
Сергійко торкнув за плече конферансьє і став йому пояснювати, вказуючи на маску золотої зірки:
— Ця маска — мій друг. Він чудовий фокусник. Я його просив, він погодився виступити.
Конферансьє стояв і кивав головою: він зрозумів усе з півслова.
— Як тебе оголосити? — спитав він Електроника.
— Оголосіть просто, — сказала скрипучим голосом маска, виступає найвидатніший фокусник усіх часів і народів, ще ніхто й ніколи так не виступав донині й не виступатиме в майбутньому.
Сергійко посміхнувся: "Ну й Електроник! Справжній цирковий артист. Нітрохи не соромиться. І фокуси в нього, певно, надзвичайні".
А конферансьє подумав: "Ого! Оце скромність!" Проте він вийшов і оголосив так, як було сказано. Чуття підказувало йому, що в разі провалу найвидатнішого фокусника глядачі вважатимуть усе за жарт.
— Зараз ти їм покажеш! — тихо сказав Сергійко Електроникові, поглядаючи крізь прорізи своєї маски на блакитну дівчинку в першому ряду. — Я відчуваю, що ти не тільки найкращий у світі бігун, а й надзвичайний фокусник. Зніми-но, Електронику, маску. Хай тебе бачать усі!
— Зараз я їм усе покажу, — незворушно підтвердив Електроник і слухняно зняв маску.
Фокусник вийшов на сцену й підняв руку. Всі спочатку дивилися на руку й тільки потім помітили, що електричний рояль зрушив з місця і, поскрипуючи коліщатками, покотився за куліси.
— Дурниця! — голосно сказав хлопчак з першого ряду. — Прив'язали мотузок і тягнуть.
Але в конферансьє, який стояв за кулісами, стали круглими очі: він бачив, достоту бачив, що ніхто не тягне рояль! Рояль котився сам і щосили скрипів коліщатками. Фокусник опустив руку, і рояль зупинився. А блакитна дівчинка трохи підвелася зі свого місця, щоб бачити, що буде далі.
Несподівано для глядачів фокусник зробив сальто-мортале, й по сцені застрибали тонкі сріблясті кільця. Вони підскакували з приємним дзенькотом і так яскраво блищали, що глядачі мружили очі.
Тихо й плавно вступив оркестр. Фокусник повів рукою, й кільця покотилися по сцені, зробили коло, потім друге, третє. І от, дзеленькаючи й виблискуючи, вони вже розкотилися в різні боки й закружляли, немов циркові конячки.
А фокусник навіть не дивився на них, заплющив очі, впевнений, що всі кільця скоряються плавним рухам його рук, що вони крутяться дзигою, завмирають на місці, стрибають угору й униз і жодне не впаде.
Глядачі аплодують, заглушаючи оркестр, і найдужче — маска ведмедя. Сергійко був захоплений. Що за диво його друг! Він бачив, як завмерла блакитна дівчинка. Які в неї великі смутні очі… Ось вона посміхнулась! Молодець Електроник! І він, Сергійко, теж молодець: відразу здогадався, що Електроник — чудовий фокусник. Якщо трапиться, що вони познайомляться, він так і відрекомендується: друг фокусника.
— Все ясно, — глибокодумно промовив хлопчак-всезнайко з першого ряду. — В нього в рукаві електромагніт. Притягує і відштовхує. Чудес на світі не буває.
Бувають. Але рано чи пізно вони кінчаються. І всім було дуже шкода, що кільця раптово зникли. Кільця збіглися всі докупи, фокусник повернувся на мить до глядачів і пішов — і ось уже нічого нема. Лише конферансьє помітив, що кільця воднораз підстрибнули й опинились у фокусника на руці, наче браслети.
А фокусник уже бере в когось із публіки сигарету, припалює, дякує і видихає клуб диму. Пухнаста хмаринка летить до першого ряду.
— Він палить! — обурилась якась жінка.
— Це так треба, це фокус, — заспокоїв її сусід.
Сергійко зачудовано дивиться на сигарету в руці друга, але в цей час з диму в публіку посипалися різнобарвні хустки. Червоні, блакитні, жовті, зелені, білі… Всі схопилися, заплескали, засміялися, стали ловити хустки. А Електроник пускав і пускав круглі білі хмарки. Вони, немов маленькі ядра, летіли в усі ряди, сіючи дощ веселих парашутів, що бралися невідомо звідки.
Та ось гамір ущух, глядачі всілися на місця. Фокусник уклонився й хрипло сказав:
— Предмети. Давайте мені предмети.
Підхопився хлопець і вмить зібрав у капелюх годинники, авторучки, гребінці, гаманці. Зал затих. Капелюх з предметами подали фокусникові.
— Ап! — вигукнув фокусник і на очах у всіх проковтнув ручний годинник з жовтим ремінцем. — Ап!.. Ап!.. Ап!..
І за жовтим ремінцем пішли інші предмети з капелюха. Годинники фокусник ковтав легко й невимушено, ніби вишні або сливи. Він втягував у себе з присвистом довгі авторучки, гребінці й, не вагаючись, клав у рот гаманці. Тільки й чулося:
— Ап!.. Ап!.. Ап!..
Глядачі завмерли. Панувала напружена тиша. Конферанстє чомусь зблід.
— Усе, — спокійно сказав фокусник і вклонився.
Пролунали слабкі оплески. Глядачі чекали продовження. А фокусник попрямував до куліс.
— Гей, друзяко! — гукнули з рядів. — А годинники ж не забудь віддати!
І тут усі схопилися. Фокусник сплигнув зі сцени, підбіг до огорожі й, зробивши гігантський стрибок, перемахнув через неї. Глядачі кинулись за ним. Вони, звичайно, не знали, що фокусник біжить не зі своєї волі: його, як і вранці, несподівано погнала вперед сильна напруга електричного струму, ввімкнутого неуважним професором. Глядачі нічого не знали про фокусника, вони бігли за своїми речами. Але наздогнати хлопчака не могли.
Конферансьє розгублено оглядався. Друг фокусника в масці ведмедя теж зник. На стільці лежала тільки забута картонна зірка
— Я ж казав, що шахрай! — захоплено кричав хлопчак з першого ряду. — Знаємо ми цих фокусників! Не наздогнали? Ха-ха!.
Конферансьє розгублено оглядався. Друг фокусника в масці ведмедя теж зник. На стільці лежала тільки забута картонна зірка
— Я ж казав, що шахрай! — захоплено кричав хлопчак з першого ряду. — Знаємо ми цих фокусників! Не наздогнали? Ха-ха!
А блакитна дівчинка спокійно стояла посеред метушні й роздивлялася прозору хустку. На ній було кумедне личко з кирпатим носом і незрозуміле слово: "Електроник".
ВСЕ ПРО ЕЛЕКТРОНИКА
Олександр Сергійович Свєтловидов, учений-кібернетик, сидів у готелі й чекав професора. З плутаних пояснень директора й горничної він не міг збагнуту що сталося тут протягом півгодини, поки він їхав від інституту до "Дубків". Чемодан, якого ледве принесли чотири чоловіки, стояв порожній. Куди поділося те, що там було?
Свєтловидов згадав, що професор у розмові натякав на сюрприз. Але що це за сюрприз, який зникає з кімнати на другому поверсі, поминувши двері?
Гість кілька разів виходив на вулицю, прогулювався біля під'їзду. Нарешті піднявся в номер, сів у крісло, вирішив чекати тут. Іноді він схоплювався, підходив до дзеркала, прискіпливо оглядав вузол на краватці й не пропускав нагоди покритикувати себе.
"Ну хто скаже, дивлячись на це молоде обличчя і рум'яні щоки, — кепкував із себе Свєтловидов, — що перед ним без п'яти хвилин доктор наук! Еге, товаришу Свєтловидов, ні парадний костюм, ні рівний проділ, ні навіть ці маленькі вуса не надають вам солідного вигляду. Припустимо, що Гель Іванович Громов захоплений своїми думками й менш за все звертає увагу на вік співрозмовника. Але ж він може легко визначити, як мало оригінальних ідей народжується в цій голові… Якби ж коефіцієнт корисної дії дорівнював хоч одній сотій професорової!.. Однак це вже заздрість. Досить філософствувати! — спинив себе критик. — Сядемо й постараємося визначити, зважаючи на всі обставини пригоди, коли повернеться професор".
Свєтловидов любив професора Громова. Від нього завжди йдеш із запасом найкращих почуттів і думок. І довго потім згадуєш добродушний, по-дитячому заливистий сміх, журливо-веселий погляд і потішні хмарки диму, які вилітали з довгої професорової люльки.
Кібернетики й фізіологи іноді сперечалися через Громова.
І ті, й ті вважали професора фахівцем у своїй галузі. Та ці незгоди були несуттєві. Громов охоче віддавався обом наукам, які, до речі, були тісно пов'язані між собою. Статті й виступи професора про головний мозок з'ясували деякі і загадки людського мислення; фізіологи й лікарі-психіатри зацікавлено обговорювали й перевіряли його гіпотез. А кібернетики втілювали його ідеї в оригінальних схемах електронних машин..
Усі знали, що сам Гель Іванович захоплюється на дозвіллі іграшками-автоматами: він склав папугу, здатного розмовляти; собачу голову, що вміла співати; мавпу, яка показувала фокуси. Одні вважали їх просто потішними, інші казаи, що в іграшках закладені дуже цікаві схеми слуху, рухових центрів, мови майбутніх кібернетичних автоматів, які ще здивують людство. А людство поки що нічого не знало про геніальні іграшки, замкнені В професорській лабораторії.
Свєтловидов згадав, як років десять тому він, тоді ще молодий інженер, приїхав у місто сибірських учених — Синьогорськ і, виконуючи звичайне командировочне завдання, кілька днів мріяв зустрітися із знаменитим Громовим.