— Уділіть їй справедливості богів!
— Ви мовчали, коли вони сквернили мої води, — проревіла Крокодилиця. — Ви не озивались, коли мою течію замкнули між кам'яних стін. Я не мала ніякої помочі, тільки власну силу, а її, сили Матері Ганги, не вистачило проти їхніх башт. Що я могла вдіяти? Я зробила все, що моя змога. Докінчуйте ви, о Небесні!
— Я принесла смерть — я їздила рябою пошестю від хатини до хатини в селищі їхніх робітників, та вони не кинули роботи.
То озвалась, видибавши наперед, шолудива, кульгава, клишонога, струпувата ослиця з роздвоєною мордою.
— Я дихала на них з ніздрів смертю, та вони не кинули роботи.
Піру хотів схопитись, та опій скував його рухи.
— Ого! — мовив він, сплюнувши. — Це сама Сітала. Мата — чорна віспа. Є в сахіба хусточка — прикрити обличчя?
— Невелика поміч! Годували мене трупами з місяць, і я викидала їх на свої піщані коси, а робота їхня посувалась далі. Вони дияволи й сини дияволів! А ви покинули Матір Гангу саму на посміх їхнім вогняним колісницям. Я накликаю суд богів на будівників мосту!
Бугай пожував жуйку й повільно відповів:
— Якби суд богів карав усіх, хто робить посміх із святощів, багато було б порожніх вівтарів у країні, матір.
— Але ж це вже більше, ніж посміх, — озвалась Тигриця, махнувши пазурястою лапою. — Ти знаєш, Шіво, і всі ви, о Небесні, знаєте, що вони осквернили Гангу. А тому їх слід віддати Нищителеві. Хай їх судить Індра.
Антилопа, не зрушивши з місця, запитала:
— І довго триває це лихо?
— Три роки — за людським рахунком, — відповіла Крокодилиця, що лежала, припавши до землі.
— То невже Матір Ганга збирається на той рік умирати, що їй так кортить побачити кару негайно? Ще вчора там, де вона тече, було глибоке море, і завтра її знов укриє море — за нашим рахунком того, що люди називають часом. А чи може хто сказати, що цей їхній міст простоїть до завтра? — спитала Антилопа.
Запала довга тиша, буря на часину стихла, і повний місяць засяяв над мокрими після дощу деревами.
— Ну, судіть, — понуро сказала Річка. — Я виповіла свою ганьбу. Повінь спадає й далі. Більше я не здатна зробити.
— А мені, — пролунав голос велетенської Мавпи, що сиділа в храмі, — втішно дивитись на цих людей, бо я пригадую, що й сам збудував немалий міст, коли світ іще був молодий[19].
— Кажуть іще, — прогарчала Тигриця, — що ці люди ведуть свій рід від недобитків твого війська, Ханумане, і тому ти помагав…
— Вони працюють, як колись моє військо на Ланці, і вірять, що їхня праця не пропаде. Індра сидить занадто високо, але ти, Шіво, знаєш, як переснували всю країну їхні вогняні колісниці.
— Атож, знаю, — відказав Бугай. — їхні боги навчили їх цього.
По колу перебіг сміх.
— Їхні боги! А що знають їхні боги? Вони народилися вчора, і ті, хто їх створив, ще самі не охололи, — сказала Крокодилиця. — А завтра їхні боги умруть.
— Ха! — озвався до Фіндлейсона Піру. — Добре каже Матір Ганга. Я сказав оце саме падре-сахібові, що проповідував на "Момбасі", то він попросив бара-малума, щоб мене закували в кайдани за грубощі.
— Напевне, вони роблять ці речі на втіху своїм богам, — знову мовив Бугай.
— Де там, — прогримів Слон. — Скоріше на користь моїм махаджанам — моїм гладким лихварям, що вшановують мене щоразу на Новий рік, малюючи мою подобу на першій сторінці своїх рахункових книг. А я, дивлячись їм через плече при світлі світильників, бачу, що імена в тих книгах — то імена людей з далеких місць, бо вогняні колісниці зблизили всі міста, і гроші прибувають та відходять хутко, а рахункові книги робляться товсті, як… як я. І я, Ганеша[20], бог доброго талану, благословляю своїх шанувальників.
— Вони змінили обличчя країни — моєї країни. Вони вбивали й ставили нові міста на моїх берегах, — сказала Крокодилиця.
— Ну то й що? Пересунули трохи багна. Хай багно порпається в багні, коли це багнові до вподоби, — відповів Слон.
— А що буде потім? — спитала Тигриця. — Вони побачать, що Матір Ганга не може помститись за образу, і відкинуться спершу від неї, а далі й від усіх нас, одного по одному. І кінець кінцем, Ганешо, ми зостанемось при голих вівтарях…
П'яний чоловік заточився і гучно гикнув.
— Калі бреше. Сестра моя бреше. Оце мій жезл — котваль Каші, і він веде лік моїм прочанам. Коли настає час молитися Бхайронові[21] — а такий час буває завжди, — вогняні колісниці йдуть одна за одною, і кожна привозить тисячу прочан. Вони вже не приходять пішки, а їдуть по рейках, і шани мені прибуває.
— Ганго, я бачив твої береги біля Праяга[22], чорні від богомільців, — сказала Мавпа, нахилившись уперед, — а якби не вогняна колісниця, вони сходились би повільніше й не в такім великім числі. Не забувайте цього.
— До мене вони йдуть завжди, — п'яно пробелькотів Бхайрон. — Удень і вночі вони моляться мені — всі прості люди на ланах і дорогах. Хто нині рівен Бхайронові? Що це за балачки про несталість вір? Хіба дурно мій жезл — котваль Каші? Він веде лік і каже, що ніколи не було стільки вівтарів, як нині, і вогняна колісниця служить їм добре. Я Бхайрон — Бхайрон простого люду, і нині я найперший з Небесних. Іще мій жезл каже…
— Помовч! — прогув Бугай. — Вчені ушановують мене і говорять дуже мудро, сперечаючись, чи я єдиний, чи многий, на втіху моєму людові, а ви знаєте, хто я. Калі, дружино моя, ти теж знаєш.
— Так, я знаю, — відмовила Тигриця, похиливши голову.
— Я більший, ніж Ганга. Бо ви знаєте, хто навіяв людям думку вважати саму Гангу з усіх річок священною. Хто вмирає в її водах — ви ж знаєте, що так кажуть люди, — той приходить до нас непокараний, і Ганга знає, що вогняні колісниці привезли на її береги вже багато сот охочих так умерти. І Калі теж знає, що найбільші свої бенкети вона справляє на стовпищах прочан, яких звозять вогняні колісниці. Хто в Пурі біля ніг тамтешньої статуї за одну добу вбив тисячі, а тоді прив'язав пошесть до коліс вогняних колісниць, щоб її рознесло по країні з кінця в кінець? Хто, як не Калі? Поки не прийшла до нас вогняна колісниця, це була важка праця. Вогняні колісниці послужили тобі добре, Матір Смерті. Але я говорю про свої власні вівтарі — я, не Бхайрон простого люду, а Шіва. Люди приходять і відходять з усякими словами та байками про чужих богів, а я слухаю. Віра зміняє віру серед моїх учених, а я не гніваюсь, бо коли всі слова сказано і нову байку скінчено, люди врешті вертаються до Шіви.
— Правда. Це правда, — промурмотів Хануман. — Вони вертаються до Шіви й до всіх інших, о Матір. Я скрадаюся від храму до храму на півночі, де шанують Єдиного бога і його Пророка, і нині тільки моя подоба є в їхніх храмах.
— Ну й що? — озвалась Антилопа, неквапно повернувши голову. — Той Єдиний бог, та й Пророк його — то я.
— Атож, батьку, — відказав Хануман. — І на пів день я йду — я, найдавніший з усіх богів, відколи їх знають люди, і нині я вступаю в храм Нової віри й тієї жінки, що ми її знаємо в подобі дванадцятируких статуй, а вони її звуть Марією[23].
— Ну й що, брате? — сказала Тигриця. — Та жінка — то я.
— Атож, сестро: і на захід я йду, між вогняні колісниці, і постаю перед будівниками мостів у багатьох подобах, і задля мене вони міняють свою віру й чинять дуже мудро. Еге! Це я будівник мостів — мостів між цим і тим, і кожен міст кінець кінцем приводить напевне до нас. Утішся, Ганго. Ані ці люди, ані ті, що настануть після них, зовсім не сміються з тебе.
— То ви мене покинули, Небесні? Може, мені вгамувати свою повінь, щоб ненароком не знести їхніх стін? Може, Індра висушить мої джерела в горах, щоб я смиренно повзла від пристані до пристані? Може, мені заритись у пісках, поки я не згрішила…
— І все оце через якусь там смужечку заліза з вогняною колісницею на ній… Ти таки справді вічно юна. Матір Ганго! — озвався Ганеша-Слон. — Наївніше б не сказала й дитина. Хай багно порпається в багні, поки не вернеться в багно. Я знаю тільки, що мої люди багатіють і славлять мене. Шіва сказав, що вчені його не забудуть, Бхайрон задоволений своєю юрбою простолюду, а Хануман сміється.
— Авжеж, сміюсь, — відповіла Мавпа. — Моїх вівтарів небагато проти Ганешиних чи Бхайронових, але вогняні колісниці привозять мені нових поклонників із-за Чорної води — людей, що мають за бога працю. Я біжу попереду, маню їх, і вони йдуть за Хануманом.
— Ну, то дай їм тієї праці, коли вони так її жадають, — сказала Річка. — Зроби загату через мою течію і відкинь воду назад на міст. Ти ж колись, на Ланці, був дужий, Ханумане. Нахились і підніми моє дно.
— Хто дає життя, може й відбирати життя. — Мавпа пошкрябалась у грязюці довгим вказівним пальцем. — Але кому буде зиск із душогубства? Дуже багато людей згине.
В ту мить від води долинув уривок любовної пісні, яких ото співають юнаки, пасучи худобу в полудневу спеку пізньої весни. Папуга зраділо вереснув і пересунувся бочком по гілляці, нахиливши голову, а пісня все гучнішала, і ось на ясне місячне світло виступив молодий пастух, улюбленець всіх гопі[24], кумир мрійливих дівчат та майбутніх матерів — Крішна Укоханий[25]. Він нахилився, зв'язуючи вузлом довге мокре волосся, і Папуга перепурхнув йому на плече.
— Все гулянка та співи, співи та гулянка, — гикнув Бхайрон. — Через них ти й спізнився на раду, брате.
— Ну й що? — засміявся Крішна, відхиливши назад голову. — Багато ви можете без мене чи Карми[26]? — він пригладив пір'я на Папузі й знову засміявся. — Чого не ви тут сидите кружком й гомоните? Я почув, як Матір Ганга заревла в темряві, і хутенько прибіг з хатини, де лежав у теплі. А що ви зробили Кармі? Чого він такий мокрий і мовчазний? І що тут робить Матір Ганга? Невже па небесах уже місця мало, що ви мусили прибрьохати сюди по грязюці в тваринній подобі? Кармо, що вони тут роблять?
— Ганга просила кари на голови будівників мосту, і Калі за неї. А тепер вона просить Ханумана затопити міст, щоб вона зажила великої слави! — прокричав Папуга. — Я чекав тут, бо знав, що ти прийдеш, о мій володарю!
— І Небесні нічого не відповіли? Невже Ганга й Матір Скорбот переговорили їх? Ніхто не заступився за моїх людей?
— Чом ні, — озвався Ганеша, збентежено переступаючи з ноги на ногу. — Я сказав, що це просто багно бавиться, тож нащо нам його розтоптувати?
— Мені доволі того, що вони працюють, цілком доволі, — сказав Хануман.
— Яке мені діло до гніву Ганги? — прогув і Бугай, — Я Бхайрон простого люду, і оцей мій жезл — котваль усього Каші.