"Тигр, тигр!"

Перекладач Юр. Сірий

— Ну, як полювалось?.. Вже день загорівсь.

— О, брате, чекав я, і змерз і стомивсь.

— А як твоя здобич? убита була?

— О, брате, та здобич здорова втікла.

— А де-ж твоя сила?.. пишався ти нею…

— Ох, витекла сила із кров'ю моєю.

— Куди— ж поспішаєш по нетрях без сили?

— Іду, о мій брате, шукати могили.

Коли Моуглі пішов з лігва Вовчиці, після того непорозуміння з родиною вовків на скелі Ради, він спустився в долину, до з'ораних і засіяних степів селян. Але лишатись тут він не мав охоти: нетрі дуже близько, а там жив його лютий ворог. Через те він скоренько поминув село і тихо пішов дорогою, що вилася нерівно в долині. Пройшовши з двадцять миль, він опинився в місцевости зовсім йому незнайомій. Перед ним простягалася велика площа, перевита скелями та перерізана ярами. З одного боку тулилося маленьке село, а з другого густі нетрі спускалися до самих пасовиськ і там кінчалися, як відрізані. В долині паслася скотина, а коли Моуглі наблизився до череди, то маленькі хлопчаки-пастухи, побачивши його, почали голосно кричати і з жахом геть розбіглися, а приблудні собаки, що завжди сновигають коло сел індусів, почали на його гавкати. Не дивлячись на се, Моуглі йшов далі до села, бо був страшенно голодний. Коли він підійшов до воріт, то побачив, що перед ним була накладена ціла копиця терну.

Йому часто траплялися такі перепони в часи нічних полювань за їжою. "Еге! — подумав він. — Виходить, що й тут бояться мешканців нетрів".

Він сів коло воріт, а як побачив людину, що наближалася до нього, то встав, розтулив рота і засунув туди пальця, щоб показати, що він голодний.

Чоловік витріщив на нього очі, а потім подався вздовж у лиці, кричучи та кличучи жерця.

Високий, товстий жрець, одягнений в біле, з жовтими та червоними плямами на лобі, наблизився до воріт. Разом з ним з'явилось найменше як сто душ селян, котрі втопчили очі в Моуглі і почали всі разом кричати та тикати пальцями.

— Як дивно поводиться людська родина, — подумав Моуглі. — Між усіма звірями тільки малпи здатні так поводитись як вони. — І відкинувши назад своє волосся, він насупив брови і подався на натовп.

— Чого ж ви злякалися? — сказав жрець.

— Гляньте ви, які у нього шрами на руках, та на ногах. То рани позаживали. Він виріс між вовками і втік з нетрів!

Справді, коли Моуглі бавився з вовчатами, то вони часто незнарошне досить боляче кусали його, від чого на руках і на ногах у нього лишилися білі плями. Але він сам ніколи не міг би назвати їх ранами: йому відомо було, що таке справжня рана!

— Ой, бідний хлопчику! — закричали в один голос дві чи три жінки. — Воно все скусане вовками! А яке воно славнюсіньке! Погляньте, очиці йому горять, як огонь. Справді, Месуа, він трохи нагадує твого хлопця, того, що тигр украв.

— Пустіть мене подивитись, — сказала жінка з важкими перстнями мідяними на руках і на ногах: так, справді! Він дуже худий, але погляд у нього точнісенечко такий, як і в мого хлопця!

Жрець був людиною догадливою. Йому відомо було, що чоловік Месуа був при достатках: тут можна буде де чим поживитись. Жрець звів очі в гору і урочисто промовив:

— Те, що нетрі взяли, — вони звертають назад. — Візьми, сестро, хлопця до себе в хату і не забудь подякувати жрецеві, що передбачає далеку будучину і може наперед бачити людську долю.

"Присягаюсь биком, що мене викупив, — подумав Моуглі: — всі сі розмови не варті одного погляду нашої родини. Але нема чого робити: раз я людина, то мушу бути людиною!"

Натовп розступився; жінка поманила пальцем Моуглі, щоб він ішов за нею в хату. Там стояло червоне ліжко, велика скриня з глини з опуклими малюнками смішних подій, з півдюжини мідяних горшків і подоба індуського бога в невеличкім закапелку, а на стіні висіло справжнє дзеркало.

Месуа дала Моуглі хліба з молоком, а потім поклала йому руку на голову і подивилася в очі. Вона гадала, що може й справді її власний син повернувся з нетрів, куди потяг його тигр.

— Нато, Нато! — ніжно промовила вона ймення сина… Але по обличчі Моуглі видно було, що він ніколи такого ймення не чув.

— Пригадуєш ти день той, коли я дала тобі нові черевики?

Вона доторкнулася його ноги, що була така міцна, як ріг буйвола. — Ні, — з сумом сказала вона, — твої ноги ніколи й не бачили черевиків; але у тебе очі цілком такі, як і в Нато, і ти будеш моїм сином!

Моуглі було і душно і тісно в хаті: до сього часу у нього над головою завжди було тільки небо. Він глянув на солом'яну оселю і з радістю подумав, що крізь неї легко вибратись на волю: він помітив також, що вікно не мало засува.

"Яка радість бути людиною, — подумав він, — не розуміючи людської мови? Я не можу розтулити рота і такий же дурень тут, як людина, що попала б до нас в нетрі. Треба навчитись говорити по-людському".

Живучи між вовками він часто в жарт перекривляв та знімав зразки того, як кричать кози, або хрюкає свиня. А тому, коли Месуа вимовляла яке-небудь слово, то він повторював його досить добре, і, поки звечоріло, виучився вимовляти багато назв ріжних річей, що були в хаті. Коли настав час лягати спати, то Моуглі ні защо не хотів лягати в хаті, що була схожа на лапку, а коли хазяїни замкнули двері, то він вискочив у вікно.

— Дай йому спокій, — сказав Месуа чоловік. — Пригадай, що до сього часу він ніколи не спав на ліжку. Коли він справді посланий замісць нашого сина, то нікуди не втіче.

Моуглі вийшов в поле і вмостився на високій траві. Не встиг він ще й очей заплющити, аж ось мнякий сірий ніс просунувся йому під бороду.

— Пхе! — сказав Сірий Брат (старший син вовчиці), — ти ввесь провонявся димом та смалятиною, зовсім як людина. Прокинься, маленький мій братіку! Я приніс тобі новини.

— Чи всі здорові в нетрях? — спитав Моуглі, обнімаючи його.

— Та всі, крім тих вовків, котрим ти посмалив шерсть червоною квіткою. Ну, слухай же: Шер-хан пішов і буде полювати десь далеко від нас, поки не заросте шерстю, — а ти його добре почастував. Але він побожився, що як тільки повернеться, то конче уб'є тебе.

— Ну, се ще побачимо! Я теж дав маленьку обіцянку. Але я все-таки дуже радий, що ти приніс мені звістки з нетрів. Принось частіше їх, сіренький братіку! Сьогодня я зморився, — страшенно стомився від усього нового, що довелося мені побачити.

— Ти не забудеш, що ти вовк? Люди не примусять тебе забути се? — з трівогою спитав Сірий Брат.

— Ніколи! Я завжди буду пам'ятати, що ми у нашім лігві любили одно одного; але я ніколи не забуду і того, що мене вигнали з родини.

— Не забувай також, що тебе можуть вигнати і з сієї родини. — Люди, бач, тільки люди, братіку, і мова їх схожа на скрекотіння жаб. Коли я прийду до тебе иншим разом, то буду чекати тебе в очеретах, там де кінчаться пасовиська.

Три місяці після тої ночи, Моуглі майже зовсім не виходив з села, бо дуже уважно приглядався до нових для нього порядків. Одягли його в одежу, але вона дуже йому не подобалась. Потім пояснили йому, що таке гроші, потреби яких він зовсім не розумів, і нарешті почали вчити його орати, і се було для нього зовсім новою працею. Більш усього мучило і дражнило його поводження селянських дітей. На щастя, звичаї нетрів навчили його стримувати себе; там все залежить від уміння стримувати себе, — без того не проживеш! Але ж коли діти глузували з нього, що він не бере участи в їх забавах, або не так вимовляє де-які слова, то він ледве стримував себе, щоб не кинутись і не розірвати їх на шматки. Тільки думка, що для мислівця сором убивати маленьких голих дітей, спиняла його. Він сам не почував своєї сили. В нетрях він лічився несильним, порівнюючи до звірів, але поселяне говорили, що він сильний, як віл. Він нічого не боявся і був дуже сміливий.

Одного разу, коли жрець хотів вияснити йому, що бог в церкві буде гніватись на нього, як що він буде їсти з маґнових дерев його жрецеві овочі, Моуглі взяв идола, приніс його в жрецеву хату і прохав, щоб той розгнівив бога, а він з радістю вступить з ним у бійку. Вийшов страшенний переполох. Жрець якось то замняв се діло; але чоловікові Месуа довелося заплатити жрецеві досить велику суму срібла, щоб заспокоїти розгніваного бога.

Ріжниці в званіях, що так відріжняють одну людину від другої, Моуглі теж зовсім не визнавав. Коли осел гончара було засне у ямі, звідки добували глину, то Моуглі витягав його звідти за хвоста; а коли гончар збірався на базар, то він помагав йому складати горшки на осла. Всі гадали, що робити так сором, бо гончар належав до нижчого розряду людей, а тим більш його осел. Коли жрець звернув на се його увагу, то Моуглі загрозив, що він і його покладе на осла разом з горшками. Жрець звернувся тоді до чоловіка Месуа і порадив йому дати Моуглі як нашвидче яку-небудь сталу роботу. Другого дня сельський староста сказав, що він призначається чередником, тому повинен буде вигонити на пасовисько буйволів і стерегти їх, поки вони пасуться.

Моуглі був дуже задоволений з такої посади. Через те, що він тепер належав до людей урядових, — то увечері підійшов до гуртка, що збірався щодня під великим фиґовим деревом. Се було щось подібне до селянського клюбу. Сюди приходили: старшина, вартовий нічний, цірульник, що знав всі селянські брехні, і старий Булдео, стрілець, котрий мав і рушницю. Вони сиділи тут, курили і гомоніли. Малпи плигали і теж пащикували щось собі на вершечках дерев. В щілині жила гадюка кобра, котрій що-ночи ставили в посудині молоко, бо вважали її за святощ. Всі сідали круг дерева і досижували майже до досвітка. Вони оповідали один одному ріжні надзвичайні історії про людей, богів та духів. Стрілець Булдео визначався між усіма, бо вмів оповідати про звірів такі страшні речі, що діти з переляку не знали, куди діватись. Найчастіше говорили про звірів, бо нетрі підходили майже до самого села. Сарни і дикі вепрі їли збіжжя селян, а инколи то й люди гинули, бо їх смерком хапав тигр як-раз коло сельських воріт.

Моуглі, котрий дуже добре знав про життя звірів, затуляв обличчя, щоб не помітили, як він сміється, слухаючи оповідання Булдео.

Між иншим Булдео запевняв усіх, ніби то той тигр, що вкрав у Месуа сина, був вовкулакою, і що в ньому жила душа лютого старого здирщика, що вмер кілька літ тому.

— Я цілком в тому переконаний, — казав Булдео, — бо ж і здирщик шкутильгав від того, що його вдарило по нозі під час пожежі, коли палили йому рахункові книги: а сей тигр також шкутильгає, се видно по його сліду.

— А так, так! Се правда, — згожувалися сиві діди, киваючи головами.

— Які дурниці! — закричав Моуглі.