Будівники мосту

Новела
Переклад: Юрій Лісняк

Інженер Фіндлейсон з департаменту громадських робіт сподівався одержати щонайменш орден Індійської імперії, а мріяв він про "Зірку Індії". Але його друзі казали йому, що він заслужив і більшого. Три роки він терпів спеку і холод, розчарування, невигоди й нестатки, небезпеки і хвороби, ніс відповідальність майже надмірну для пліч однієї людини; і всі три роки день за днем виростав під його керівництвом Кашійський міст[1] через Ганг.

І ось, коли все буде гаразд, менше як через три місяці його вельможність віце-король Індії урочисто відкриє міст, його освятить архієпископ, по ньому переїде перший поїзд із солдатами, а потім виголошуватимуть промови.

Сидячи в дрезині, на тимчасовій колії, прокладеній понад одним з обмурованих каменем берегових укосів, що тяглися по обох берегах на три милі в обидва боки від мосту, інженер Фіндлейсон уже дозволив собі думати про кінець. Разом з під'їздами витвір його простягався майже на дві милі — міст із фермами його власної конструкції, на двадцяти семи цегляних биках. Кожний бик, облицьований червоним агрським каменем, мав двадцять чотири фути в поперечнику і на вісімдесят футів заглиблювався в пливучі піски дна Гангу. Над биками тягся залізничний поміст п'ятнадцять футів завширшки, а над ним — вісімнадцятифутова возова дорога з містками для пішоходів по обидва боки. На обох кінцях мосту височіли червоні цегляні башти з рушничними бійницями і амбразурами для гармат, і насипи залізниці були доведені вже до їхніх підніжжів. Кінці тих насипів аж кишіли сотнями віслючків, що спиналися по схилах із глибочезної ями кар'єру, несучи на спинах мішки з землею, і гаряче полудневе повітря гуло від тупоту їхніх копитець, і ляскання палиць погоничів, і шурхоту землі, яка висипалася з мішків. Річка зовсім зміліла; на сліпучо-білому піску між трьома середніми биками стояли присадкуваті кліті зі шпал, набиті й обмазані глиною: вони підпирали останні ще не приклепані ферми. Через неширокий стрижень річки, ще не випитий посухою, ходив туди й сюди по естакаді на палях паровий кран і переносив на місце залізні штаби, чахкаючи, задкуючи, хоркаючи, наче слон на складі дерева. Душ сто клепальників роїлись на бічних штабах ферм і на залізному перекритті рейкової колії, звішувалися з невидимих здалеку риштовань під фермами, тислися на вершках биків, сиділи верхи на кронштейнах пішохідних містків, і вогонь у їхніх горнах та снопи іскор з-під молотків здавалися блідо-жовтими під сліпучим сонцем. З усіх боків — зі сходу, з заходу, з півночі, з півдня — по допоміжних коліях понад річкою сновигали, грюкотіли й свистіли паровози, тягли за собою платформи бурого та білого каменю, тоді борти платформ відкидались, і ще й ще тисячі тонн каменю гуркотіли вниз на укоси, щоб держати річку в покорі.

Інженер Фіндлейсон обернувся й поглянув на довколишній край, вигляд якого він так змінив на сім миль навкруг. Озирнувся на гомінке селище, де жило п'ять тисяч його робітників, тоді скинув оком угору й униз по річці, на насипи й піски, і через річку, до далеких биків, що маліли з відстанню, повиті імлою, і вгору па вартові башти — тільки він сам знав, які вони міцні, — і зітхнув задоволено, побачивши, що діло його вдалося добре. Перед ним стояв, осяяний сонцем, його міст, майже готовий — лишилось тижнів кілька роботи на фермах трьох середніх прогонів. Його міст, неоковирний, бридкий, як первородний гріх, але пакка — тривкий, такий, що стоятиме, коли згасне й сама пам'ять по будівникові, коли люди забудуть, що оці знамениті ферми колись називалися фермами системи Фіндлейсона. По суті, діло було зроблено.

Понад рейками прискакав на невеличкому, рідкохвостому кабульському конику, так уже привченому бігати по шпалах, що пробіг би й по драбині, Фіндлейсонів помічник Гічкок і кивнув начальникові головою.

— Ось-ось уже, — сказав він, усміхнувшись.

— І я про це думав, — відповів Фіндлейсон, — Непоганий шмат роботи, як на двох чоловік, еге?

— Яких двох! Півтора. Господи, яке з мене було тоді щеня, коли я, тільки-но вискочивши з Куперс-Гілу[2], прибув на будівництво!

Гічкок почував себе дуже змужнілим, набравшися за минулі три роки багатого досвіду, що навчив його нести тягар влади й відповідальності.

— Та ні, не щеня, скоріше лошатко, — відказав Фіндлейсон. — Як-то вам сподобається повернення до кабінетної роботи, коли цю докінчимо!

— Хай їй абищо! — вигукнув молодик, а тоді, глянувши в той бік, куди дивився Фіндлейсон, промурмотів: — Добре вийшов, чортяка, еге?

"Мабуть, я зоставлю тебе й далі при собі, — подумав Фіндлейсон. — Шкода такого хлопця комусь віддавати. Був ти "щеня", а тепер ти помічник, мій особистий помічник, і в Шімлі ним будеш, коли тільки я заслужу якоїсь шани за оцей міст".

Справді, весь тягар будівництва лежав на плечах Фіндлейсона та Гічкока. Інженер умисне вибрав такого недосвідченого хлопця, щоб виховати собі помічника, якого сам хотів. Було в них ще з півсотні майстрів європейців, монтажників і клепальників, позичених із залізничних майстерень, та з двадцятеро десятників, білих і метисів, що керували загонами чорноробів, — але вони обидва добре знали, як мало можна покластись на підлеглих. Численні випробування в раптових аваріях, коли зсувалися залізні балки, рвались канати, ламалися крани чи розливалась річка, не виявили поміж них жодної людини, яку Фіндлейсон і Гічкок визнали б гідною тягти таке ярмо, як тягли вони самі, отож вони могли покладатись тільки один на одного. Фіндлейсон згадував усю історію будівництва з самого початку: і як одним махом було зведено нанівець кілька місяців проектної роботи, бо уряд Індійської імперії в останню хвилину вирішив розширити міст на два фути — певне, гадаючи, що мости вирізують ножицями з паперу, — і таким чином пустив на вітер добрих півакра розрахунків — тоді Гічкок, ще не звиклий до таких розчарувань, сховав обличчя в долоні й заплакав; і до нестями прикрі затримки з виконанням замовлень у Англії; і нескінченні листи з натяками на щедрі хабарі, коли буде прийнято одну, одну-єдину партію матеріалів непевної якості; і відверту війну, що розгорілася вслід за відмовою; і чемний, обережний саботаж замовлень, що тягся за тією війною, аж поки Гічкок, склавши докупи дві місячні відпустки та випросивши у Фіндлейсона ще десять днів і витративши свої скромні заощадження за цілий рік, подався до Лондона і там, як він сам запевняв і як підтвердили дальші надходження матеріалів, нагнав страху божого на чоловіка такого могутнього, що він боявся самого тільки парламенту і відверто тим хваливсь, аж поки Гічкок насів на нього за його власним обіднім столом і він таки злякався Кашійського мосту й тих, хто говорив від його імені! Потім одної ночі до селища при будівництві вдерлась холера, а за холерою по ньому вдарила чорна віспа. Пропасниця — та не покидала їх ніколи. Щоб легше було порядкувати в селищі, Гічкокові виклопотали чин судді третього класу з правом присуджувати тілесну кару, і Фіндлейсон задоволено спостерігав, як помірно користується він своєю владою, зважуючи, за що слід покарати, а що й пробачити. Довго, довго витав у спогадах Фіндлейсон — згадував і бурі, і раптові повені, і смерть у всяких виглядах і подобах; і страшний, нестямний гнів на бюрократичну тяганину, яка може звести з розуму того, хто знає, що в нього повно важливіших справ; посуха, клопоти санітарні і фінансові; народний, весілля, похорони і чвари в селищі, де жило двадцять каст, що ворогували між собою; суперечки, догани, умовляння; і безпросвітний відчай, що поймає людину, і вона тоді мусить бути вдячна за те, що рушниця її лежить розібрана в футлярі. А за всім тим виростав чорний кістяк Кашійського мосту — штаба за штабою, ферма за фермою, прогін за прогоном, — і кожен його бик нагадував про Гічкока, на все придатного помічника, що з самого початку і до оцього от кінця ні разу не сплохував, не підвів начальника.

Отож міст був ділом двох чоловік — якщо не рахувати Піру, а Піру, звичайно, сам себе рахував. Він був лашкар, кхервар з-під Булсара[3], знайомий з усіма портами від Рокгемптона[4] до Лондона; він дослужився до серанга[5] на суднах Британської Індії, одначе, знудившись тісним корабельним світом та необхідністю чисто одягатись, покинув морську службу і зійшов на суходіл, де він зі своїм досвідом не міг зостатись без роботи. Він умів так майстерно орудувати талями і підіймати великі тягарі, що вартий був трохи не будь-якої платні, яку б йому заманулося попросити; одначе платню бригадирам-тубільцям установлює звичай, і таким чином Піру не добирав багато срібних рупій до своєї справжньої вартості. Ані прудка вода, ані будь-яка височина не лякали його, і, як колишній серанг, він умів держати в руках владу. Не було залізяки такої важкої чи так незручно покладеної, щоб Піру не зумів її підняти, змайструвавши систему блоків — обвислий, кособокий пристрій, споруджений зі страшним галасом, але для свого призначення придатний якнайкраще. Не хто як Піру одного разу врятував ферму сьомого прогону, коли новий дротяний трос застряг у блоці крана і здоровезна залізна плита зависла в повітрі, переважившись на один бік і загрожуючи вислизнути зі стропів. Робітникиту більці перелякано зарепетували; тавровою балкою, що впала згори, перебило Гічкокові праву руку, але він пристібнув її до тіла і зомлів, а опритомнівши, чотири години керував роботою, аж поки Піру гукнув з вершечка крана: "Все гаразд!" — і плита лягла на своє місце. Ніхто не вмів краще за серанга Піру стропити, і розчалювати, і найтовити, і орудувати коловоротами, і вправно витягати з кар'єра паровози, що падали туди, а коли треба — роздягтися, пірнути й подивитись, чи не підрила прудка течія Матері Ганги бетонних блоків довкола основи бика, або ж у буряну мусонну ніч попливти човном проти води і потім доповісти про стан берегових укосів. Він не боявся втручатись у "військові ради" Фіндлейсона з Гічкоком і тлумачив, яких вузлів чи скріплень краще ужити, а коли, бувало, забракне слів у його чудернацькій англійській мові або ще чуднішій лінгва-франкa — суміші португальської з малайською, — хапав мотузок і показував наочно.