Ото й було те, заради чого він томився в муках туги і німоти самотності.
Тепер вони були вдвох. З незбагненною силою й швидкістю мчали вони в мерехтливу даль нічного океану, що випромінював незвичайне, з глибини йдуче сяйво на хиткій смузі обрію, мчали туди, до невловимого обрію, прошиваючи тілами спінені гребені хвиль, що безперестанку бігли назустріч, вони мчали по нескінченних перекатах, то підносячись угору, то ковзко падаючи вниз, перейняті захватом радісного лету — то вгору, то вниз, з валу на вал, від перекату до перекату. А поруч з ними, супроводжуючи їх, невідступно біг, стрибаючи дзеркальною плямою, витягтись у пориві вперед, поспішав по хвилях жовтий місяць. Тільки місяць і тільки вони — він і Риба-Жінка, тільки вони панували в тому безбережному океанському просторі, тільки вони і океан! То була вершина їхнього щастя, то була розкіш від почуття свободи, то було торжество їхнього побачення...
Вони мчали безперервно й могутньо, у владі нездоланного бажання якнайскоріше досягти єдиного місця на світі, призначеного їм, де вони, одержимі пристрастю, поєднаються нарешті, щоб звідати в одну блискавичну мить усю насолоду й усю гіркоту початку й завершення життя...
Так вони й пливли стрімголов, сподіваючись скоро досягти бажаної мети.
І чим хутчіше вони пливли, тим шаленіше розпалялося в ньому несамовите нетерпіння плоті. Він плив без утоми, поривався вперед з усіх сил, як лосось, що несе до місця нересту всю свою життєву енергію до єдиної, до найостан-нішої, невичерпної краплі. Він плив, готовий умерти від любові. А загадкова Риба-Жінка, ваблячи його все далі й далі в глибину океану, все летіла по хвилях у хмарі бризок, веселково виблискуючи, захоплюючи Органа перлистим теплом, рвучкою швидкістю і гнучкістю тіла. Перехоплювало дихання від досконалості її вроди, омиваної синявою і білістю завихрених струменів води.
Вони ні про що не говорили, вони лише неодривно дивилися одне на одного, намагаючись розгледіти в потоках води і бризках невиразні обриси облич, і безупинно мчали по океану в нетерплячому, всезростаючому чеканні місця й часу, що їм визначила доля...
Але вони ніколи не досягали того місця, і той час ніколи не наставав...
Здебільшого сни його закінчувалися нічим — раптово все обривалося, зникало, мов дим. Тоді він розгублено торопів. По-справжньому засмучувавсь і потім довго журився, відчуваючи якесь невдоволення від незавершеності. Іноді, через багато часу, пригадував усе спочатку, задумувався серйозно — що б усе це означало і до чого б це, бо в душі він вірив, що те, що йому снилося, було більше, ніж сон. Адже звичайний сон якщо й згадаєш, то незабаром забудеш назавжди. Від такого пустого діла голова не боліла б, мало чого буває не присниться. А Рибу-Жінку Орган ніколи не забував, думав, міркуючи про неї як про щось таке, що справді мало і має місце в житті. Тому, либонь, старий щоразу щиро переживав, сприймаючи свою зустріч і несподівану розлуку з Рибою-Жінкою вві сні як справжню подію.
Та, бувало, найтяжче краяло йому душу, коли сон завершувався тяжким фіналом. У таких випадках тяжко журився він, був у великому розпачі, не маючи сили пояснити собі загадковий кінець сну.
Снилося йому, що ось-ось допливають вони до заповітного місця, що ось уже видно вдалині якийсь берег. То був берег любові — до нього прямували, поспішали вони щосили, охоплені нестямним бажанням скоріше досягти того берега, де вони можуть віддатися одне одному. Ось уже зовсім близько до берега, і раптом з ходу врізувались у піщане дно мілизни, де вода нижче колін і де плаванню кінець. Орган спохоплювався, озирався: Риба-Жінка шалено колотилася у мілкій воді, марно намагаючись вирватися з полону підступної обмілини. Обливаючись холодним потом, Орган кидався до неї на допомогу. Але минала ціла вічність, доки він, грузнучи, мов у болоті, в трясовині дна, що всмоктувала його, повз на колінах, волочачи неслухняні, обм'яклі, чужі ноги. Риба-Жінка була зовсім близенько, рукою дотягтися залишалося зовсім небагато, але добиратися до неї було страшенно важко, він задихався, захлинався, провалювався в мулисте дно, заплутувався в липучих водоростях. Та ще тяжче було бачити, як тріпотіла, билася, застрявши на мілині, його прекрасна Риба-Жінка. І коли нарешті він добирався і, хитаючись від запаморочення, йшов до берега, притискуючи її до грудей, він виразно чув, як панічно стукало — ніби воно ось-ось розірветься — серце Риби-Жінки, немов та підранена пташка, за якою гнались і яку нарешті схопили. І від цього, від того, що він ніс її на руках, міцно притискуючи до себе, від того, що до болю, всім єством своїм переймався ніжністю й жалем до неї, як тоді, коли б він ніс на руках беззахисне —дитя, до горла підкочувавсь тугий, гарячий клубок сліз. Розчулений, соромлячись Риби-Жінки, він стримував себе, щоб не заплакати. Він ніс її, завмираючи серцем, обережно ступаючи, завмираючи й зависаючи на льоту в повітрі, думаючи про неї щомиті. А вона, Риба-Жінка, благала його, плачучи, заклинала його, щоб він одніс її назад у море, на волю. Вона задихалася, вона вмирала, вона не могла любити його не у великому морі. Вона плакала і мовчки дивилася на нього такими благальними, проникливими очима, що він не витримував. Повертав назад, брів через мілину до моря, поринаючи все глибше й глибше у воду, і там обережно випускав її із своїх обіймів.
Риба-Жінка пливла в море, а він залишався, приголомшений і самотній. Дивлячись їй услід, Орган прокидався ридаючи...
Де ти плаваєш, велика Рибо-Жінко? е море — журба моя, і води — сльози мої. А земля — голова моя самотня. Де ти плаваєш, велика Рибо-Жінко?..
Тяжко й нестерпно було йому згадувати про це, наче й справді тримав він Рибу-Жінку в руках і сам же відпустив її на волю. Чому так сталося? Хіба неможливо, щоб у сні збувалися будь-які бажання людини? Від кого це залежить? Хто стоїть і що стоїть за цим, у чому сенс? Як це розуміти? І до чого воно? Гублячись у здогадах, одмаху-вався Орган од таких думок, намагався забути, не думати про Рибу-Жінку.
Але, опинившись на промислі, сам не помічав, як починав думати про неї й про все, що було з цим пов'язане. В морі він ніби заново переживав усю історію незвичайного сновидіння і, міркуючи тверезо, дивувався, питав себе: чого він думає про це, хіба це дідівське діло — тужити за Ри-бою-Жінкою, якої й на світі нема? Картав себе й собі ж признавався: коли б не було її, сам би став уже собі тягарем — ось постарів уже, й сила не та, й очі не ті, і врода зів'яла, і зубів бракує. Все, чим славен був, усе минає, руйнується, і смерть не за горами, і лище груди не поступаються, бажання в грудях живуть, як і раніше, як замолоду, біда — не старіє душа. Тому-то й думи такі обступають, і сни такі сняться, бо тільки вві сні і в думках чоловік сам собі безсмертний і вільний. Мріями злітає він у небо й опускається в глибини морів. Тим і великий він, що до самої смертної години думає про все, що є в житті. Але смерть не зважає на це, їй і діла немає, що жила людина, якої величі в думках досягла і які сни вона бачила, якою вона була, наскільки й на що розуму в неї вистачало — все їй байдуже. Чому так? Навіщо так усе влаштовано в світі? Хай Риба-Жінка — сон, але хай би залишався цей сон навічно й там, в іншому світі...
Так само, як вірив він у Рибу-Жінку, вірив Орган і в те, що море зважає на нього. Тут йому і дихалось, і думалось привільно. Тут він виливав душу свою. Заглиблений у свої думки, іноді він навіть запитував себе: "А чи не тут ми пропливали з нею?"
В такі хвилини заново натоптував люльку. Впивався тютюновим димом: "І де вона росте, трава така,— ніби й зла, а на душі легше стає... В Маньчжурії, купці кажуть. Звідти вони її привозять. Далеко вона, та Маньчжурія, ох, далеко, ніколи ніхто з наших людей там не бував... Невже тютюн росте там, як трава в лісі? От диво, чого тільки не буває на світі..."
Сонце вже переступило за полудень. Кілька разів за цей час воно то ховалося за хмари, що звідкись набігали з-за обрію, немов там таїлися гнізда негоди,— і тоді море миттю меркло, темніло з виду, похмуро, незатишно ставало навкруги. То знову виглядало, світило з-за хмар по-весняному щедро і ясно, і тоді море вигравало міріадами відблисків, що, купаючись у хвилях, миготіли, аж боліло в очах, і знову ставало веселіше на душі.
Кириск хоч і звик до моря, і навіть занудився трохи, але його все ще не залишало почуття подиву перед величчю і неозорістю морського простору. Скільки пливуть, а все кінця-краю не видно. На землі, хоч яка б вона була широка, він ніколи не дивувався б цьому, як на морі.
А дорослі ніскільки нічому не дивувалися. їм усе було звичне. Емраїн і Милгун гребли й далі так само рівно, без замашистості зачерпуючи веслами верх води. Вони працювали невтомно, не дозволили навіть Органові підмінити їх, щоб перепочити, сказали,— краще тоді, коли повертатимуться з вантажем назад, тоді допоможе, а зараз, мовляв, нехай собі правує. Старий Орган, кадикастий і довгов'язий, сидів на кормі зсутулившись, мов орлан, що підстерігає здобич. Більше мовчав, думав про щось своє.
А човен плив, усе так само трохи поринаючи в хвилі. І хвиля стояла все така ж — помірна в силі. Вітер навертав низовий, стійкий.
Так еони пливли...
— Аткичх! Аткичх! Онде острів! Малий Сосок! — радісно вигукнув нараз Кириск, смикнувши Органа за рукав.
— Де острів? — не повірив Орган, підносячи долоню до очей. І веслярі здивовано поглянули туди, куди показував хлопець.
— Не повинно бути,— пробурмотів старий, бо хлопець показував зовсім в інший бік, несподіваний для них усіх.
Хлопець не вигадав. Там, далеко, дуже далеко, справді нерухомо темніла в морі застигла нерівна смуга брудно-бурого відтінку, наче справді то був виступ тверді серед води. Орган довго придивлявся.
— Ні, то не острів,— упевнено сказав він нарешті.— Нам до Малого Соска ще пливти по прямій, на захід, туди, куди ми пливемо. А це зовсім збоку. І то не острів,— вів далі він.— Здається мені, то не острів.
— Такого острова в цих водах ніколи не було, ніколи ми не бачили такого острова,— сказав Милгун.— Малий Сосок буде ліворуч, а це не знаю, що таке.
— А чи не туман це або хмара яка? — промовив Емра-їн.— Чи хвиля так бурунить, тоді чому вона не рухається?
— Отож-то, що воно таке? Туман чи хмара, хто його знає.