— Я ж так просто, нічого з цим відлюдьком не станеться.
А потім і я почав жартувати і підсміюватися з Даніяра, як сама Джаміля. Мене почали непокоїти його дивні і настирливі погляди. Як він дивився на неї, коли вона брала мішок собі на плечі! Та й справді, в цьому гомоні, штовханині, у цій базарній метушні двора, серед захриплих людей, що спували туди й сюди, Джаміля впадала у вічі своїми впевненими, точними рухами, легкою ходою, немовби все це відбувалося на просторі.
І не можна було не задивитися на неї. Щоб узяти з борту брички мішок, Джаміля витягалася, вигинаючись, підставляла плече і закидала голову так, що оголювалася її гарна шия і бурі від сонця коси майже торкалися землі. Даніяр, ніби мимохіть зупинявся, а потім проводжав її поглядом до самих дверей. Мабуть, він думав, що робить це непомітно, але я все бачив, і мені це починало не подобатися, немовби навіть ображало мої почуття: адже я ніяк не міг вважати, що Даніяр вартий Джамілі.
"Подумати тільки, навіть він задивляється, а що вже казати про інших!" — обурювалося все моє єство. І дитячий егоїзм, який ще жив у мені, розгорявся пекучими ревнощами. Адже діти завжди ревнують своїх близьких до чужих людей. І замість жалості я відчував тепер до Дапіяра таку неприязнь, що зловтішався, коли З нього сміялися.
Проте наші з Джамілею витівки закінчилися одного разу досить печально. Серед мішків, у яких ми возили зерно, був один величезний, на сім пудів, зшитий із шерстяного рядна. Звичаино ми вдвох піднімали його: одному це не під силу. І от якось на току ми вирішили покепкувати з Дапіяра. Ми звалили цей величезний мішок в його бричку, а зверху закидали його іншими. їдучи на станцію, ми з Джамілею забігли в російському селі до чийогось саду, нарвали яблук і всю дорогу сміялися: Джаміля шпурляла яблука в Даніяра. А потім ми, як завжди, перегнали його, піднявши хмару куряви. Догнав він нас за ущелиною, біля залізничного переїзду: путь було закрито. Звідси ми вже разом прибули на станцію. І якось так вийшло, що ми зовсім забули про той семипудовий мішок, згадавши про нього, коли вже кінчали розвантажувати. Джаміля пустотливо штовхнула мене під бік і кивнула в сторону Даніяра. Він стояв на бричці, заклопотано розглядаючи мішок, і, мабуть, обдумував, що з ним робити. Потім глянув навкруги і, помітивши, як Джаміля подавилася смішком, густо почервонів: він зрозумів, у чому річ.
— Штани підтягни, а то загубиш напівдорозі! — крикнула Джаміля.
Даніяр метнув у наш бік злий погляд, і не встигли ми отямитись, як він пересунув мішок по дну брички, поставив його на ребро борта, зіскочив, притримуючи мішок однією рукою, висадив його на плечі і поніс. Спочатку ми вдали, ніби нічого особливого в цьому немає. А інші й поготів нічого не помітили — іде людина з мішком, так усі ж ідуть. Але коли Даніяр підходив до трапа, Джаміля наздогнала його.
— Кинь мішок, я ж пожартувала!
— Іди геть! — чітко сказав він і пішов.
— Дивись, несе! — немов виправдуючись, промовила Джаміля.
Вона все ще тихенько посміювалась, але сміх її ставав якимось неприродним, ніби вона примушувала себе сміятися.
Ми помітили, що Даніяр почав більше припадати на поранену ногу. І як ми не подумали про це раніше? Досі не можу простити собі цього безглуздого жарту, адже це я, дурень, таке вигадав І
— Вернися! — вигукнула Джаміля крізь невеселий сміх. Але вернутися Даніяр вже не міг: позад нього йшли люди.
Я добре не пам'ятаю, що було потім. Я бачив Даніяра, що Зігнувся під здоровенним мішком, його низько схилену голову і прикушену губу. Він ішов повільно, обережно заносячи поранену ногу. Кожний новий крок, видно, завдавав йому такого болю, що він рвучко повертав голову і на секунду завмирав. І чим вище він підіймався по трапу, тим дужче хитався з боку на бік. Його розгойдував мішок. І мені було так страшно і соромно, що навіть у горлі пересохло. Заціпенівши від жаху, я всім своїм єством відчував, як йому важко і як нестерпно болить його поранена нога. Ось знову його хитнуло, він мотнув головою, і в очах у мене все запиталося, потемніло, земля попливла з-під ніг.
Я опритомнів від заціпеніння тоді, коли раптом хтось міцно, до болю в кістках, стиснув мою руку. Я не зразу впізнав Джамілю. Біла-біла, з величезними зіницями в широко відкритих очах, а губи все ще тремтять від недавнього сміху. Тут уже не тільки ми, а й усі, хто був, і приймальник теж, збіглися до підніжжя трапа. Даніяр зробив ще два кроки, хотів поправити на плечах мішок — і почав повільно опускатися на коліно. Джаміля затулила обличчя руками.
— Кидай! Кидай мішок! — крикнула вона.
Але Даніяр чомусь не кидав мішок, хоча давно мояша було звалити його з трапа вбік, щоб він не збив тих, що йшли позаду. Почувши голос Джамілі, він рвонувся, випростав ногу, зробив ще крок і знову захитався.
— Та кидай же ти, сучий сину! — загорлав приймальник.
— Кидай! — закричали люди. Даніяр і цього разу вистояв.
— Ні, він не кине! — переконано прошепотів хтось.
І, здається, усі — і ті, що йшли слідом по трапу, і ті, що стояли внизу, — зрозуміли, не кине він мішка, якщо тільки сам не впаде разом з ним. Настала мертва тиша. Десь за стіною уривчасто свиснув паровоз.
А Даніяр, похитуючись, як оглушений, ішов угору під розпеченим залізним дахом, прогинаючи дошки трапа. Через кожних два кроки він зупинявся, втрачаючи рівновагу, і, перепочивши, зно-
щ йшов далі. Ті, що йшли позаду, намагались пристосуватися до нього і теж зупинялися. Це втомлювало людей, вони вибивалися ІЗ сил, але ніхто не обурювався, ніхто не лаяв його. Ніби зв'язані невидимим мотузком, люди йшли зі своєю ношею, як по небезпечній, слизькій стежці, де життя одного залежить від життя другого. В їхньому одностайному мовчанні і одноманітному похитуванні був єдиний тяжкий ритм. Крок, ще крок за Даніяром і ще крок. З яким співчуттям і благанням, зціпивши зуби, дивилася на нього солдатка, що йшла за ним слідом! У неї в самої запліталися ноги, але вона молилася за нього.
Вже залишилося небагато, скоро закінчиться похила частина трапа. Але Даніяр знову захитався, він уже не міг володіти пораненою ногою. Ось-ось зірветься, якщо не випустить мішка.
— Біжи! Підтримуй ззаду! — крикнула мені Джаміля, а сама розгублено простягла руки, ніби могла допомогти цим Да-ніяру.
Я кинувся вгору по трапу. Протискуючись поміж людьми і мішками, я добіг до Даніяра. Він глянув на мене з-під ліктя. На потемнілому мокрому його чолі надулися жили, налиті кров'ю очі обпекли мене гнівом. Я хотів підтримати мішок.
— Іди геть! — грізно прохрипів Даніяр і рушив уперед. Коли Даніяр, важко дихаючи і шкутильгаючи, зійшов донизу,
руки у нього висіли мов неживі. Всі мовчки розступилися перед ним, а приймальник не витримав і закричав:
— Ти що, хлопче, здурів? Хіба я не людина, хіба я не дозволив би тобі висипати внизу? Навіщо ти тягнеш такі мішки?
— Це моє діло, — тихо відповів Даніяр.
Він сплюнув убік і пішов до брички. А ми не сміли й глянути на нього. Соромно було, і зло брало, що Даніяр так близько до серця сприйняв наш дурний жарт.
Всю ніч ми їхали мовчки. Для Даніяра це було природно. Тому ми не могли зрозуміти, сердиться він на нас чи вже забув про все. Але нам було важко, совість мучила.
Вранці, коли ми навантажували наші брички на току, Джаміля взяла цей злополучний мішок, наступила ногою на край і роздерла його з тріском.
— На свою ряднину! — Вона жбурнула мішок до ніг здивова-
ної вагарки. — І скажи бригадирові, щоб на другий раз не підсовував таких!
— Та ти що? Що з тобою?
— А нічого!
Наступного дня Даніяр нічим не виявляв своєї образи. Він тримався рівно і мовчазно, тільки накульгував більше, ніж звичайно, особливо коли носив мішки. Мабуть, дуже розвередив учора рану. І це весь час нагадувало нам про нашу провину перед ним. А все-таки, якби він засміявся чи пожартував, стало б легше — після того й забулась би наша суперечка.
Джаміля теж вдавала, що нічого особливого не сталося. Горда, вона хоч і сміялася, але я бачив, що цілий день їй було не по собі.
Ми пізно поверталися зі станції. Даніяр їхав попереду. А ніч видалася чудова. Хто не знає серпневих ночей з їхніми далекими і в той же час близькими, надзвичайно яскравими зорями! Кожну Зірочку видно. Он одна, ніби вкрита інеєм по краях, в мерехтінні холодних промінців, з наївним здивуванням дивиться на землю З темного неба. Ми їхали по ущелині, і я довго дивився на цю Зірку. Коні охоче бігли риссю додому, під колесами поскрипувала щебінка. Вітер доносив із степу гіркий пилок полину, що саме цвів, ледве вловимий аромат холонучого стиглого яшта, і все це, змішуючись із запахом дьогтю і пітної кінської збруї, злегка па-морочило голову.
З одного боку над горою нависли порослі шипшиною затінені скелі, а з другого, далеко внизу, в заростях шелюги і диких топольок бурунилася невгамовна Куркуреу. Зрідка десь позаду із грізним гуркотом пролітали через міст поїзди і, віддаляючись, надовго залишали за собою перестук коліс.
Добре було їхати по холодку, дивитися, як колишуться кінські спини, слухати серпневу ніч, вдихати її пахощі. Джаміля їхала поперед мене. Кинувши віжки, вона роздивлялася навколо себе і щось тихенько наспівувала. Я розумів: її гнітило наше мовчання. Мовчати такої ночі неможливо, такої ночі хочеться співати!
І вона заспівала. Заспівала, може, ще й тому, що хотіла якось відновити колишню безпосередність у наших стосунках з Даніяром, одігнати почуття своєї провини перед ним. Голос у неї був дзвінкий, бадьорий, і співала вона звичайні аїльські пісеньки, як наприклад: "Хусточкою з шовку я тобі махну" або "В далекій дорозі милий мій". Знала вона багато пісеньок, співала їх просто, задушевно, і слухати її було приємно. Але раптом вона обірвала пісню і крикнула Даніярові:
— Гей ти, Даніяре, заспівав би хоч що-небудь! Джигіт ти чи хто?
— Співай, Джаміля, співай! — зніяковіло озвався Даніяр, притримавши коней. — Я слухаю тебе, обидва вуха наставив!
— А ти думаєш, що у нас вух немає! Чи ти ба, не хочеш — не треба! — І Дясаміля знову заспівала.
Хтозна, навіщо вона просила його співати! Може, просто так, а може, хотіла викликати його на розмову? Найімовірніше, що їй хотілося поговорити з ним, бо трохи згодом вона знову крикнула:
— А скажи, Даніяре, ти кохав коли-небудь? — І засміялася.