Обличчя ляльки розмальоване тушшю, голе тіло ледь окреслене кількома штрихами.
Ти їси свою холодну вечерю — нирки, помідори, вино, орудуючи лише правою рукою: ліва тримає ляльку. Їси машинально, з лялькою в лівій руці й виделкою в правій, спочатку навіть не усвідомлюєш, що робиш це немов загіпнотизований, та згодом починаєш вбачати якийсь потаємний зміст у своєму гнітючому сні, в тому страшному кошмарі, врешті, порівнюєш свої рухи сновиди з рухами Аури, з рухами старої… Ти з огидою дивишся на потворну ляльку, яку все ще пестять твої пальці: чи не в ній причина всієї цієї напасті, цієї дивної недуги? Ти кидаєш ляльку на підлогу, витираєш губи серветкою, дивишся на годинник і аж тепер пригадуєш: сьогодні Аура призначила тобі побачення в своїй кімнаті.
Навшпиньках підходиш до спальні сеньйори Консуело і прислухаєшся. За дверима тихо. Знов підносиш до очей годинник: ще нема й дев'ятої. Ти вирішуєш зійти ненадовго вниз, у критий дворик, куди не заглядав відтоді, як переступив поріг цього дому.
Мацаючи руками по вологих, слизьких стінах, спускаєшся вниз, вдихаєш насичене густими запахами повітря і намагаєшся вгадати, що за квіти тут ростуть. Черкаєш сірником, і мерехтливе світло вихоплює з мороку вузеньку, вимощену плитами мокру доріжку і вздовж стін на смужках червонуватої землі якісь рослини. Високі, гіллясті стебла кидають на землю химерні тіні, але сірник уже обпікає пальці, треба запалити інший, щоб розгледіти, що тут росте. А, тепер ти впізнаєш ці рослини. Духмяні, п'янкі, давно забуті трави. Про ці квіти, стебла, й плоди ти читав у давніх хроніках. Широке, волохате листя, високі переплетені стебла з жовтими зовні і червоними всередині квітками — це блекота; а ось гостре, серцеподібне листя пасльону; голчасті квіти царського скіпетра, а ці пишні кущики з білястим цвітом — бруслина; а це беладонна… Рослини мовби ожили у світлі вогника, вони похитуються разом з своїми тінями, а ти стоїш і пригадуєш: оці збуджують, ці гамують біль і полегшують пологи, ті дурманять, послаблюють волю, викликають солодку знемогу…
Гасне третій сірник, усе зникає, довкола тільки запахи й пітьма. Ти неквапно підіймаєшся, потім навшпиньках підходиш до дверей Аури і тихо, не стукаючи, штовхаєш їх. У тьмяно освітленій кімнаті з голими стінами стоїть ліжко, над ним чорніє велике мексіканське розп'яття. Як тільки двері зачиняються, з глибини кімнати до тебе виходить жінка.
Це Аура в халаті з зеленої тафти, вона ступає, і з кожним кроком розмаяні поли відкривають бліді, мов місячне сяйво, стегна. Так, це жінка, кажеш ти собі, вчорашньої дівчини більш немає: тій Аурі — ти береш її руку, обіймаєш за стан — було не більше двадцяти років, а цій — ти гладиш її чорне розпущене волосся, ніжно торкаєшся блідої щоки — можна дати й сорок: між учора й сьогодні навколо зелених очей лягла тінь і зробила їх суворішими; зблякли і розпливлися вуста, немов силкуючись зберегти усмішку і подолати смуток, — гірко-весела усмішка, гірко-солодкий паслін там, у дворику… Більше ти не встигаєш подумати ні про що.
— Сідай на ліжко, Феліпе.
— Гаразд.
— Давай пограємо. Ти тільки дивись. Я робитиму все сама.
Ти сидиш у ліжку і намагаєшся збагнути, звідки ллється це блідо-жовте матове сяйво, що ледве освітлює кімнату і мов золотистим туманом повиває все довкола. Аура, мабуть, помітила твій здивований погляд, десь знизу до тебе долинає її голос, і ти здогадуєшся, що вона присіла перед ліжком навколішки.
— Небо ні високо, ні низько. Воно вгорі і водночас унизу, під нами.
Вона скидає з твоїх ніг черевики, шкарпетки, гладить босі пальці.
Ти відчуваєш, як твої ноги занурюються в теплу воду, — яка розкіш! — і Аура миє їх чимось м'яким, раз у раз крадькома позираючи на розп'яття з чорного дерева. Нарешті вона підводиться, бере тебе за руку, втикає у своє волосся кілька фіалок, обіймає тебе і, наспівуючи, починає кружляти у вальсі. Тебе зачаровує її тихий спів, повільне, урочисте кружляння, і ти не помічаєш, як вона обережно розстібає твою сорочку, гладить груди, міцно обхоплює спину. Ти теж наспівуєш цю пісню без слів, і мелодія ллється з твоїх вуст легко, сама по собі: ви кружляєте, кружляєте, наближаючись до ліжка; ти жагуче припадаєш до її губів, тиха пісня змовкає. Ви стоїте обнявшись, і ти осипаєш квапливими поцілунками її плечі, шию, груди…
У твоїх руках її халат, а сама Аура сидить навпочіпки в постелі й, погладжуючи щось у себе на колінах, робить тобі знак підійти. В руках у неї шматок тоненького коржика, вона розламує його на колінах, не помічаючи, як крихти скочуються на постіль, потім простягає половину тобі, ви одночасно підносите облатку до рота, і ти, через силу проковтнувши її, падаєш на голе тіло Аури, на її широко розкинуті від одного краю ліжка до другого руки, як руки розіп'ятого Христа, що чорніє на стіні, де ти помічаєш раптом і яскраво-червоний шовк, і рану на боці, і вересковий вінок на голові з вплетеними у волосся срібними блискітками. Аура неначе ввела тебе у вівтар.
Ти шепочеш її ім'я, відчуваєш, як на спині сплітаються її руки і чуєш ніжний голос:
— Ти завжди кохатимеш мене?
— Завжди, Ауро, я кохатиму тебе завжди.
— Завжди? Присягнись!
— Присягаюсь.
— Навіть коли я постарію? Коли стану негарна, посивію?
— Завжди, кохання моє, завжди!
— Навіть коли я вмру, Феліпе? Ти кохатимеш мене навіть після смерті?
— Так, так. Присягаюсь. Ніщо не розлучить мене з тобою.
— Обніми мене, Феліпе, обніми…
Прокинувшись, ти простягаєш руку, але Аури вже немає поруч, хоч постіль ще зберігає тепло її тіла.
Ти знову шепочеш її ім'я.
Коли ти розплющуєш очі, вона стоїть, усміхаючись, у ногах ліжка, але дивиться не на тебе, а кудись убік. Ти бачиш, як вона повільно йде в куток кімнати, сідає на підлогу, кладе руки на чиїсь коліна, — ти марно намагаєшся розгледіти їх у сутінках, — гладить зморшкувату руку, що все чіткіше виступає з мороку, і ось уже її добре видно… Так, це сеньйора Консуело, вона сидить у кріслі, ти її раніше не помічав; стара усміхається, киває тобі головою, вони разом усміхаються і кивають головами, разом дякують тобі. Ти знову безсило падаєш на подушки: невже стара була тут весь час! Ти марно женеш від себе страшний здогад, переконуєш себе, що її тут не було… Тепер ти вже пригадуєш її голос, рухи, як ви кружляли…
Вони обидві разом підводяться — стара з крісла, Аура з підлоги, — обидві неквапно рушають до дверей, що з'єднують їхні спальні, разом заходять до кімнати сеньйори Консуело, де під образами тремтять вогники свічок, причиняють за собою двері, і ти залишаєшся сам у ліжку Аури.
5
Стомлений, невдоволений, ти засинаєш, і навіть уві сні тебе гнітить якийсь незбагненний смуток, біль у грудях, серце тяжко стискає туга. Ти в кімнаті Аури, але спиш сам, ніби ви й не були разом.
Прокинувшись, ти відчуваєш, що в кімнаті хтось є, але це не Аура, це щось невловиме, тривожне, воно тут з минулої ночі. Ти стискаєш пальцями скроні, намагаєшся заспокоїтись, але туга відступає неохоче, і раптом ти чуєш її віщий голос: це друга твоя половина поруч з тобою, вчорашні марні пестощі роздвоїли і тебе…
Але досить, годі про це думати. Існують речі, сильніші за уяву: сила звички примушує тебе встати, і ти шукаєш ванну, але її тут нема, і ти, заспаний, потираючи густу щетину на щоках, відчуваючи огидний кислуватий присмак у роті, відчиняєш двері, підіймаєшся на другий поверх і входиш до своєї кімнати, відкручуєш крани, лягаєш у теплу воду й забуваєш про все на світі.
А витираючись, знову пригадуєш, як посміхалися до тебе стара й молода, коли, обнявшись, виходили з кімнати. Коли вони разом, відзначаєш ти, то завжди роблять те саме: разом усміхаються, їдять, разом входять і виходять — все однаково, немовби наслідуючи одна одну, немовби від волі одної залежить існування другої. Тебе так захопили ці роздуми, що, голячись, ти навіть порізав щоку. Ні, треба взяти себе в руки і заспокоїтись. Ти закінчуєш ранковий туалет і починаєш переглядати свою аптечку, що її приніс з колишньої твоєї квартири загадковий слуга, читаєш уголос назви, оглядаєш пляшечки, вивчаєш вказівки про те, як вживати ліки, який їхній склад, вимовляєш так і сяк ім'я власника фірми, словом, робиш усе, щоб забути, не думати про інше, про те, що не має ім'я, назви, чого не можна пояснити. Чого жде від тебе Аура? Ти рвучко зачиняєш аптечку. Чого вона хоче?
Тобі відповідає приглушений голос дзвоника, що лине вздовж коридора: сніданок подано. Ти кидаєшся до дверей у розхристаній на грудях сорочці, відчиняєш їх і бачиш Ауру; так, це Аура, адже це її сукня з зеленої тафти, от тільки обличчя сховане під зеленкуватою вуаллю. Ти береш її руку, тонку, тремтливу жіночу руку.
— Сніданок готовий… — промовляє вона ледь чутно.
— Ауро, так більше не можна, я хочу знати правду…
— Правду?
— Скажи, адже сеньйора Консуело тримає тебе тут силоміць? А чому вона була вчора у кімнаті, коли ми… Обіцяй, що підеш звідси зі мною, як тільки…
— З тобою? Куди?
— Куди-небудь, на волю. Щоб жити разом. Тобі не можна лишатися назавжди в тітки… Задля чого ця жертва? Невже ти так любиш її?
— Люблю?
— Так. Навіщо ця самопожертва?
— Я люблю її? Ні, це вона мене любить, вона жертвує собою задля мене.
— Але ж вона вже стара, однією ногою в могилі, тобі не можна…
— Це я однією ногою в могилі. Так, вона стара, потворна… Феліпе, я не хочу… не хочу бути такою… Я…
— Вона хоче поховати тебе живцем. Ти повинна вирватися, ожити…
— Щоб ожити, треба спершу вмерти… Ні, ти не розумієш. Забудь усе, Феліпе, вір мені…
— Тоді поясни…
— Вір мені, я тебе не дурю. А її сьогодні не буде вдома цілий день.
— Кого?
— Та її ж.
— Не буде вдома? Але ж вона ніколи…
— Ні, часом виходить. Через силу, але виходить. Сьогодні теж. На цілий день… І ми зможемо…
— Піти звідси?
— Якщо ти хочеш…
— Ні, поки що не можна. Я мушу закінчити роботу. А як тільки закінчу…
— Звичайно. Сьогодні вона піде на цілий день. І ми зможемо…
— Що?
— Ввечері я ждатиму тебе в її спальні. Я буду там, приходь не дуже рано, як учора.
Вона відвертається і йде далі, калатаючи дзвоником, — так прокажений попереджає про своє наближення: "Стережись, стережись…"
Ти одягаєш сорочку, піджак і поспішаєш за дзвоником униз, минаєш передпокій, залу, і раптом… дзвоник змовкає і з дверей їдальні, спираючись на сучкувату палицю, назустріч тобі з'являється сеньйора Льоренте; маленька, вся в зморшках, в білій сукні, на голові драна зелена вуаль, вона поминає тебе, дивлячись убік, безперестану сякається, спльовує і бурмоче:
— Сьогодні мене не буде вдома, сеньйоре Монтеро.