Але я, здається, розумію, чому молитва вимагає, щоб ми інстинктивно падали навколішки. Зміна пози є символом зміни голосу, зміни того, що голос відтворює, самої сутності відтворюваного. Коли я вловлюю, в чому саме полягає ця зміна, речі, які раніше здавалися мені безглуздими, миттю сповнюються глибокого змісту, стають напрочуд простими і водночас ускладнюються. Ні Марсель, ні Арт не збагнули, що, коли Джонні скинув черевики під час награвання платівки, це не було божевіллям. Джонні мусив у той момент стояти ногами на землі, відчути свій зв'язок із нею, бо його музика є утвердженням усього земного, а не втечею. І тому я відчуваю, що Джонні не втікає ні від чого, що навіть наркотики для нього — не засіб до втечі, як у більшості наркоманів, що він грає на саксофоні і проводить тижні в психіатричних лікарнях не для того, щоб сховатися від життєвого тиску, якому він не спроможний протистояти. Навіть стиль його гри, що належить тільки Джонні й більше нікому, стиль, який заслуговує безлічі епітетів, але не потребує жодного, доводить, що мистецтво його — не підміна й не доповнення. Джонні облишив мову "hot", що була в ужитку десять років тому, бо та мова, вкрай еротична, була для нього надто пасивною. У його музиці жага випереджає втіху і відкидає її, бо жага штовхає його вперед, змушує шукати нових шляхів, обминаючи второвані стежки традиційного джазу. Гадаю, через те Джонні не подобаються блюзи з їхнім мазохізмом та ностальгією…
Але про все це я вже писав у своїй книжці, де показано, як відмова Джонні від негайної втіхи спонукала його виробити мову, яку він та інші музиканти доводять нині до вищої досконалості. Такий джаз відкидає легку еротику, будь-яке вагнеріанство і шукає нових обріїв, де музика цілком вільна, нічим не обтяжена, так само як живопис, одірваний від конкретних образів, набуває свободи і стає чистим живописом. Отож, оволодівши музикою, яка не полегшує ані журби, ані оргазму, музикою, що її я назвав би метафізичною, Джонні, здається, прагнув насамперед використати її для пізнання себе самого, а також дійсності, що ніяк йому не дається. Я вбачаю в цьому великий парадокс стилю Джонні, його агресивну дієвість. Нездатний до самозаспокоєння, він цінний якраз тим, що є постійним збудником, нескінченою і незавершеною композицією, і насолода, яку вона дає, — не в досягненні мети, а навпаки — у постійних пошуках, у злетах, які ніби перевершують людські можливості і в той же час є глибоко людяними. І коли (так, як сьогодні) Джонні горить у незгасному творчому полум'ї своєї музики, — я добре знаю, що він нікуди не тікає. Бо йти назустріч аж ніяк не означає тікати, навіть якщо місце зустрічі весь час віддаляється. А того, що залишається за його спиною, Джонні або просто не помічає, або гордо нехтує ним.
Наприклад, маркізі здається, що Джонні боїться злиднів, не розуміючи, що Джонні може злякатися, лише не побачивши на тарілці біфштекса, коли йому захочеться їсти, або ліжка, коли йому заманеться спати, або ста доларів у гаманці, коли у нього з'явиться бажання їх витратити. Адже Джонні не живе в світі абстракцій, як усі ми, і тому музика, та чудова музика, яку я слухав сьогодні ввечері, не має в собі нічого абстрактного. Тільки Джонні може оцінити, чого він досяг у своїй грі, та він уже, мабуть, захоплений чимось іншим, губиться у нових здогадах та припущеннях. Його здобутки схожі на сновидіння, і він одразу забуває про них, коли прокидається від оплесків, повертається на землю з того далекого примарного світу, де він проживає свою чверть години за якихось півтори хвилини.
Наївно було б ухопитися за громовідвід під час грози і сподіватися, що нічого не станеться. За чотири чи п'ять днів я зустрів Арта Букайя у "Дюпона" в Латинському кварталі, і він, ледве привітавшись, закотив очі під лоба і повідомив погану новину. В першу мить я ніби аж відчув задоволення, що межувало, чесно кажучи, із зловтіхою, бо знав надто добре: спокій не триватиме довго. Але одразу ж подумав про наслідки, — і моя любов до Джонні відгукнулася болем десь під грудьми. Поки Арт докладно оповідав мені, що трапилось, я вихилив подвійну порцію коньяку. Виявилося, що цього вечора Долоне підготував усе для запису на платівку нового квінтету: Джонні — перший саксофон, Арт, Марсель Гавоті і ще двоє дуже здібних хлопців — фортеп'яно та ударні інструменти. Запис мали почати вже о третій пополудні, щоб розігратися і грати до пізнього вечора, бо хотіли встигнути записати кілька речей. Що ж сталося? А сталося те, що Джонні з'явився аж о п'ятій, коли Делоне вже мало не ошалів від нетерплячки. Джонні впав у крісло й повідомив, що йому нездужається і він оце прийшов попередити хлопців, щоб не марнували часу, бо він не має ані найменшого бажання грати.
— Ми з Марселем стали умовляти його, щоб він трохи відпочив, але Джонні взагалі нас не слухав, а все торочив про якісь поля з урнами, і цілих півгодини — лише про ті урни. Потім став витягати з кишень листя, назбиране в якомусь парку, і зрештою підлога в студії стала схожа на алею ботанічного саду, оператори тинялися туди-сюди злі, як хорти, запису — ніякого, звукооператор марно просидів у своїй кабіні аж три години, палячи сигарету за сигаретою, а змарнувати стільки часу в Парижі — це забагато для будь-якого звукооператора.
Нарешті Марсель якось переконав Джонні, що варт хоча б спробувати, почали вони вдвох, а ми потроху підігравали їм, щоб не сидіти без діла. Я вже перед тим помітив, що в Джонні ніби зсудомило ліву руку, та коли він заграв, на нього страшно було дивитись. Обличчя сіре, всього трясе, як у лихоманці; мені здавалося, що він ось-ось упаде на землю. Раптом він як закричить, обвів нас усіх поглядом і питає, чому не граємо "Amorous", знаєш цю тему Аламо? Тож Делоне подає знак операторові, і ми починаємо, кожен із шкури пнеться, а Джонні розставив ноги, як на палубі, і заграв. Присягаюся, нічого подібного я ще в своєму житті не чув. І так три хвилини, а потім видав такий пронизливий звук, що небо могло б розлетітись на друзки, — і пішов собі в куток, а нас залишив на півдорозі — вибирайтеся, мовляв, як знаєте.
А далі — ще гірше, бо, коли ми дограли, Джонні відразу ж заявив, що в нас ні дідька не вийшло з цим записом. Зрозуміла річ, ні Делоне, ні ми не звернули на це уваги, бо, незважаючи на той вереск, соло Джонні в тисячу разів переважає все, що доводиться щодня слухати. Це ні на що не схоже, щось таке, чого не можна пояснити… Зрештою, сам почуєш, бо ж, зрозуміло, ні Делоне, ні оператори не зітруть запису. Але Джонні просто знавіснів, нахвалявся всі шибки в кабіні повибивати, як йому не доведуть, що стерли. Кінець кінцем режисер щось там йому показав і переконав його, що платівки не буде, тоді він заспокоївся і запропонував награти "Стрептоміцин", і це вийшло куди краще, але й гірше водночас, можеш уявити, така собі гладенька і правильна гра, проте нічогісінько такого неймовірного, як він витиснув із себе в "Amorous".
Арт зітхнув, допив пиво і невесело глянув на мене. Я спитав, що ж було далі, й Арт сказав, що потім Джонні знову почав розводитись про свої урни та листя, а тоді оголосив, що не гратиме більше, і, заточуючись, пішов зі студії. Перед тим Марсель забрав у нього саксофон, щоб Джонні знову не загубив його або не знівечив, а потім з одним із хлопців вони відвели Джонні до готелю.
Що я мав робити, як не йти до нього негайно ж? А проте я чомусь одклав свій візит на завтра. А назавтра стикаюся з ім'ям Джонні в рубриці випадків у "Фігаро", бо вночі він нібито підпалив свій номер у готелі і голяка гасав по коридорах. Обоє — і Деде, й він — живі-здорові, але він у лікарні на обстеженні. Я показав газетне повідомлення своїй дружині, щоб трохи її розважити, бо вона саме одужувала після хвороби, і подався до лікарні, але там моє журналістське посвідчення нічим не зарадило. Я лише довідався, що Джонні марить: він стільки накурився маріхуани, що від неї й у десятьох голова пішла б обертом. Бідолашна Деде не змогла його стримати, умовити, щоб не курив. Кінець кінцем усі жінки Джонні стають його спільницями, і я ладен заприсягтися, що то маркіза дала йому маріхуану.
Словом, звідти я побіг просто до Делоне, щоб він якомога скоріше дав мені послухати "Amorous". А що, коли то заповіт бідолахи Джонні, і тоді мій професійний обов'язок…
Але ж ні, поки що все обійшлося. За п'ять днів мені зателефонувала Деде і повідомила, що Джонні краще і він хоче мене бачити. Я утримався від будь-яких докорів: по-перше, це було б лише марною витратою часу, по-друге, голос бідолашної Деде шипів, мов проколота шина. Я пообіцяв прийти негайно і сказав, що, тільки-но він одужає, можна організувати якісь гастролі по провінційних містечках. Вона захлипала, і я поклав трубку.
Джонні був у ліжку, в палаті — ще двоє хворих; вони, на щастя, спали. Перш ніж я встиг щось сказати, він обхопив мою голову обома руками і став цілувати мене в лоб і щоки. Він страшенно схуд, хоча запевнив, що годують тут добре і апетит у нього не пропав. Він дуже турбувався, чи не сердяться на нього хлопці, чи не зашкодила комусь його хвороба і таке інше. Що, врешті, міг я йому відповісти, коли й сам він добре знав, що концерти скасовано, а Марсель, Арт та інші опинилися через це на мілині. Але він допитується в мене, ніби сподівається почути, що сталося чудо, що все якось залагодилось. Та я відчуваю, що його стурбованість — брехня і десь у глибині під нею — велика байдужість до цілого світу. Джонні начхати навіть, коли б усе пішло під три чорти, я надто добре знаю його і помилитись не можу.
— Що ж я тобі можу сказати, Джонні! Усе було б непогано, якби не твій талант усе зводити нанівець.
— Атож, ти маєш рацію, — стомлено погоджується Джонні. — А все через ті урни.
Мені одразу згадалися слова Арта, і я пильно подивився на Джонні.
— Поля всіяні урнами, Бруно. Безліч невидимих урн, укопаних на безкрайньому полі. Я собі йшов і раз у раз спотикався об щось. Ти, певне, скажеш, що це мені наснилось, еге? Отож раз у раз я перечіпався об ті урни, аж поки збагнув, що там їх тисячі тисяч, а в кожній — попіл мерця. І, пригадую, став я навкарачки, і почав гребти землю нігтями, поки вирив одну урну.