Кілька маркітантів з Амстердама, котрі хотіли заробити зайвий шилінг у таборі загарбників; валлонські й німецькі найманці, такі самі, як і люди Штейнбаха та Церардса; тільки й того, що вони пішли на службу до Альби.
Якусь мить Ріпперда дивився на них. Потім він пройшов уздовж шереги й одібрав десять полонених, яким наказав ступити наперед. Зупинившись, він промовив, звертаючись до Пройса:
— Твої мушкетери славляться як влучні стрільці. Оцих десятьох королівських негідників треба розстріляти. Нехай знає дон Фредерік, що то значить відрубати голову одному тезу!
Полонені відразу все зрозуміли й закричали, мов божевільні. Вони відбивалися ногами, пручалися, боролись, вириваючись з рук людей Пройса, що кинулися на них за знаком свого командира.
Ріпперда дивився, міцно стуливши губи. Всі теж дивилися. Тих, кого не відібрали, ополченці відвели до в'язниці, решту поставили в шерегу.
Гримнули постріли мушкетів, і в небо злетіли передсмертні зойки страчуваних. Ніхто з офіцерів не ворухнувся. Усі десятеро полонених нерухомо лежали на землі.
Ополченець, який керував екзекуцією, обернувся до Ріпперди й віддав честь.
— Що робити з ними?
Ріпперда глянув на мертвих.
— Відрубати голови. Запакувати в бочку. Всі злобно засміялися.
— Та поклади ще одну на додачу! — раптом сказав Якоб Штейнбах, вимахуючи простріленою рукою. — Одинадцяту — як відсоток!
Ще до полудня бочка з одинадцятьма головами впала в іспанський табір. Половина гарнізону Гарлема зібралася на мурах, дожидаючи, що ж робитимуть іспанці. І коли солдати дона Фредеріка перекинули бочку — обережно, бо в ній, може, порох! — і з неї викотилися голови, пострижені й поголені на манір гезів, на валах обложеного міста знявся такий дикий рев ненависті, що обложники якусь мить злякано дивилися на прихильників принца, котрі за одну відрубану голову відтяли одинадцять голів. І лише після того, як один з іспанських офіцерів вистрілив у бік гарлемців з пістоля, поспішаючи прогнати свій переляк і жах, та у відповідь пролунали десятки пострілів і полетіло каміння, зла мана, викликана жорстокістю обох сторін, розвіялася.
VIII
Гнівна, зухвала лють охопила гарлемців після нових невдалих спроб принца Оранського визволити місто. Кенау чує тільки про раптові наскоки на ворожий табір. Гарлемські ополченці дуже добре знайомі з дюнами коло Оверфейна і раз у раз нападають на сторожові пости, невеликі конвої, починають криваві сутички, вгамовують свою лють і смуток підпалами і перестрілками з передовими постами іспанського табору. Німці, яких послав дон Фредерік, залягли в западинах дюн. Та вони нічого не можуть вдіяти проти раптових нападів гарлемських ополченців. Нечисленні, але відважні й хитрі, гарлемці сунуть на них, закидають їхні захистки смолоскипами, швидко захоплюють здобич і так само раптово зникають, пошивши ворога в дурні.
Не дрімають ополченці й на морській стороні, куди іспанці проникають поволі і, як здається, без зусиль. Там, за рюстенбурзьким укріпленням, — Фойк, невеликий, але міцний больверк. Сюди вдалося пройти маленькому іспанському загонові. Фойк прикривав гарлемцям шлях до моря, і втратити його аж ніяк не можна! Вночі плоскодонки доставили до Фойка загін відважних молодих солдатів. Бій тривав одну годину, і Фойк знов у руках гарлемців. Ніколас Наннінгс бачив, як розбили коло валу іспанців, як простромлювали їх шаблями й топтали ногами. Він з гордістю розповідає про це. Щонайменше двадцать ворогів лежали мертві, здавлені кригою. Лише небагатьом пощастило врятуватися. Своїми руками Ніколас підніс над Фойком прапор принца, і всі гуртом співали:
"Хай живуть тези! Такий наш пароль".
Авжеж, обложене місто обороняється запекліше, ніж будь-коли, але й злоба іспанців теж зростає.
Кінець січня. В досвітній імлі лунають сигнали тривоги з Хрестової брами та брами Святого Яна, де на варті стоять люди Штейнбаха. У відповідь дзвони б'ють на сполох. Уздовж всієї амстердамської сторони рівнина аж кишить іспанцями. Звиваючись, вони чотирма колонами сунуть до міста мовчки, приголомшуючи своєю чисельністю.
Цього разу до раптовості вдалися обложники. Гарнізон нічого не підозрює. Значна частина війська зараз коло Стрілецької брами, на тім боці, де дюни, і з веж дзвонять і кричать, кличучи людей.
На вулицях міста хвилювання: знов іспанці! Десь став дибки кінь; примарно-гучно стукають удосвіта залізні підкови. Чути, як грюкають чоботи, зброя вдаряється об нерівний брудний брук; лунають слова команди. А з боку Круглої вежі долинає вже залп гарлемських мортир і котиться глуха луна. Солдати на валах не дрімають.
Швидко вдягнувшись, Кенау виходить на вулицю. Люди оточили жінку, яка пронизливо кричить; вона клянеться, що мимо неї проскочили іспанські гаркебузири.
— Вони в місті! — розпачливо повторює вона. її тіло конвульсивно здригається, і ніякі умовляння заспокоїтися та не збільшувати паніки не допомагають.
Не зупиняючись, Кенау йде далі. її знову тягне туди, де небезпека. Але зараз їй не вдається пройти. Доступ до фортів заступили валлонці й шотландці. Вони утворюють подвійний заслон, який зупинить іспанців, якщо їм удається перекинути військо через мури. Воднораз цей заслон стримує жителів міста, які пориваються взяти участь у бою, хоч їх сюди ніхто не кликав. Кенау полегшено зітхає: ворог ще не в місті!
— Не в місті!? — питає високий худорлявий валлонець, спираючись на алебарду. — Jamais, kommére[5].
Кенау не знає французької мови, але тон і жести солдата засвідчують, що ворога поки що стримують. Над примарно-сірим морем споруд сходить сонце. Воно освітлює фронтони, бантини, сходи, дахові вікна. І в розкоті гарматних залпів поволі займається день пізньої зими. Раз у раз, з паузами, тривалість яких Кенау може вже визначити наперед, вранішнє світло заступають темні хмари диму, що тхне сіркою. Звідти, де ворог, долинають брязкіт зброї, накази, прокльони, гучний крик тріумфу, коли комусь удається видертися на мури. Але крики тріумфу тривають недовго. Уже чути крик болю, і, стискаючи під накидкою руки, Кенау думає: знову відбили?..
Коло неї люди. Бліда як смерть молода жінка лежить на руках літнього городянина. Може, в неї на валу чоловік, наречений? Під час короткої паузи, коли вщухає шалений гуркіт атаки, нараз лунає тоненький дитячий крик. Кенау стискує губи. Ніякої слабкості!— думає вона. Свобода в Гарлемі! І коли Кенау бачить, як з внутрішньої частини міста швидко наближається німецький штандарт, поспішаючи замінити оборонців больверку, до неї наче повертається мужність, і вона знаходить у собі сили всміхнутися. До брами Святого Яна крокує полк шотландців. Валлонці приходять на зміну гарлемським ополченцям. Смертельно стомлені, запорошені й пошарпані, перші оборонці йдуть до рятівного пояса каналів, за якими зібралося так багато людей, котрі, як і Кенау, не хочуть залишатися вдома і жадають дізнатися, що воно діється зараз.
Атаки — одна за одною. Оборонцям бракує рук і мечів відбивати натиск іспанських полків. Уже кілька годин точиться бій, і всі стривожені. Заміни вже немає. До полудня всі наявні солдати на валах, а в іспанців ще є свіжі сили. Може, вони кидають у бій всі свої загони, стріляють по гарлемських мурах усіма своїми ядрами?.. Доки ж триватиме цей найжахливіший з усіх штурмів?..
Найважче зараз на Хрестовій брамі. Кенау та інших одтісняють городяни, котрі допіру взялися до зброї, щоб замінити солдатів і допомогти там, де дуже мало людей на больверках. Хрестова брама в небезпеці. Про це догадуються, це відчуває кожен. Півгодини тому там поставили дві гармати, що б'ють по напасниках. Але бруствер уже зруйновано; мала вежа от-от упаде; дедалі частіше з'являються над мурами іспанські шоломи й мечі, але поки що вони ще падають назад — вогонь обложених не вщухає.
Нараз сурма подає сигнал. Тягнучи за собою гармати, гарлемські ополченці й німецькі піхотинці ривками відступають. За мурами прокочується дедалі голосніше "ура"… майорять плюмажі шоломів, через краї больверку спритно стрибають темні постаті. Тим часом гарнізон швидко і зімкнутим строєм відступає… Кенау відтіснили далеко за внутрішній канал. Вона стоїть під піддашшям невеликого будинку і оглядає все довкола. Постаті солдатів, обложників і обложених здаються зовсім маленькими. Кенау бачить тільки, як гарлемці відступають за другу лінію укріплень, що її вони недавно спорудили. Вона чує, як гримотять колеса гармат об камінь укріплень… Що сталося? На мурах коло Хрестової брами, між валом і внутрішнім фортом повнісінько іспанців. Один з них вимахує подертим і простріленим прапором… У пам'яті Кенау оживає її страшний сон — бурею налітає ворог… спалахи вогню. Виходить, так воно і є? Злітає іскра і, поволі спадаючи, гасне. Здіймається цілий сніп іскор… маленька біла хмарка диму в гущавині іспанців. Що це, загибель міста? Широко розкривши очі, Кенау дивиться туди… І раптом вона судорожно зщулюється, приголомшена страшним вибухом. Якусь мить над Хрестовою брамою стоїть вогненний стовп; чути відчайдушний зойк і стогін десятків людей. Кенау вибігає з-під піддашшя. Дерево тріщить і падає на землю…
Гарлемці підірвали Хрестову браму.
IX
Другий штурм відбито.
Серед зброї, поламаних лафетів, викорчуваних дерев лежать у дикому безладді мертві й покалічені. Вздовж будівель низько повзе густий брунатний чад.
Небо червонувато-сіре; у розривах хмар болісно-червоно палає сонце.
Над мурами кружляє гайвороння.
З іспанського табору ледь долинають звуки зорі, дроб невидимих барабанів. Гуркочучи, котяться назад іспанські гармати.
Розбиті загони марширують до будинку Тер Клев, будинку прокажених і до монастиря. В Гарлемі довго й урочисто б'ють дзвони. Велика церква сяє світлом. Чоловіки й жінки, солдати і діти поспішають до подячної служби.
Кенау серед них немає.
Вона вдома, в кімнаті, що виходить вік
нами на канал. На підлозі лежить темний товстий килим, що приглушує кроки.
У кімнаті ноші. На ношах Ніколас Наннінгс, фенрих, син Кенау.
Він мертвий.
X
Позад сірої димучої Хрестової брами з раннього ранку працюють сотні людей, муруючи нове укріплення. Відважні юнаки перед очима іспанців вилазять на руїни й грабарками везуть уламки до нового укріплення, котре назвали Воронячим гніздом.