Я хотів би забути все, забути себе повністю, себе і цей світ. Справжня сповідь пишеться тільки слізьми. Але мої сльози втопили б цей світ, як мій внутрішній вогонь пустив би його димом. Я не потребую ні опертя, ні розради, бо хоч я і найбільш занепалий з людей, але почуваюсь таким дужим, таким цупким і таким диким! Позаяк я єдина людина, що живе без надії, вершина героїзму. Апогей безумства! Всю безладну та невгамовну жагу в мені я повинен спрямувати на забуття, щоб позбутися духу і сумління. Я теж маю надію: надію на безпам'ятство. Але чи це надія, чи відчай? Чи це не заперечення усіх майбутніх надій? Я не хочу нічого знати, і навіть знати, що не знаю нічого. Навіщо стільки скрути, суперечок, прикрощів? Навіщо усвідомлення смерти? Скільки можна вже всіх цих філософських дум?
Апокаліпсис
Як би я хотів, щоб одного дня люди всіх професій чи покликань, одружені чи ні, молоді й старі, жінки і чоловіки, серйозні чи легковажні, сумні чи щасливі, полишили свої домівки й офіси і, відмовившись від усіх боргів і зобов'язань, вийшли на вулицю і не робили б нічого більше. Весь цей покірний світ, який працює безсенсовно або тішить себе своїм особистим внеском у добробут людства, який працює для майбутніх поколінь, вражений найзловіснішою облудою, жив би в такі грандіозні моменти помстою за всю посередність стерильного життя, за всю цю марноту, що не мала нічого спільного з духовним преображенням. Я бажаю часів, коли ніхто не потребуватиме омани ідеалу, коли будь-яке задоволення від безпосередніх фактів життя буде неможливим, а будь-яке змирення ілюзорним, коли всі рамки нормального життя будуть назавше зламані. Всі люди, що страждають мовчки і не наважуються вилити свою гіркоту навіть у зітханнях, тоді завили б хором лиховісної незлагоди, химерним репетом потиснули б землю. Нехай швидше стікають води і грізно гойдаються гори, дерева випинають своє коріння остогидлим докором, птаство лементує, як рій круків, а звірі розбігаються з переляку і валяться від знемоги. Нехай усі ідеали будуть оголошені недійсними, вірування – немічними, мистецтво – лукавством, а філософія – присмішкою. Нехай все буде злетом і падінням. Шматки ґрунту спурхуватимуть у повітря, а потім розвіюватимуться, підхоплені вітром; планети зображатимуться на тлі неба примарними арабесками, покрученими гротескними лініями, викривленими потворними постатями. Нуртовища вогню повинні розростатися в здичілому ритмі, а варварський рокіт охопити весь світ, щоб запевнити найменшу живу істоту в близькості кінця. Все, що має форму, стане безформним, і гаос проковтне у вселенській круговерті все, що цей світ мав у структурі та тяглості. Навісний залп, титанічне ревіння, після якого не лишиться нічого, крім остаточного забуття. І в ці останні хвилини нехай усе, що людство відчувало дотепер, — надія, жаль, любов, відчай і ненависть — вибухне нищівною потужністю, стерши все внівець. У цю мить, коли всі люди покинуть свої заняття, коли ніхто не знайде сенсу в посередності обов'язку, коли існування буде розтерзане внутрішніми його протиріччями, що залишиться, окрім тріумфу небуття?
Монополія страждання
Я запитую себе: чому страждають лише деякі люди? Чи є в цій селекції якийсь резон, що вилучає категорію обраних із числа нормальних людей, аби приректи їх на найстаховинніші тортури? Деякі релігії стверджують, що Бог випробовує нас через катування, або, що ми цим спокутуємо зло чи невір'я. Скоріше ця концепція може бути справедливою для релігійної людини, але не для тієї, що бачить, як страждати дано окремим людям незалежно від положення, але частіше на нього роковані невинні й чисті. Не існує вагомого виправдання для страждань. Страждання не має ієрархії цінностей. І потім, залишається побачити, чи можлива взагалі ієрархія цінностей.
Найцікавішим аспектом тортури є віра страждаючого в те, що його страждання – абсолютне, що змушує його вірити в те, що він має монополію на страждання. Мені видається, що страждаю тільки я, що я один маю право страждати, хоча усвідомлюю, що існують форми мук, страшніші за мої; шматки плоті, що відпадають від кісток, тіло розсипається на самих очах, стаючи ілюзією в цій найдосконалішій свідомості. Жахливі, злочинні, ганебні мордування. І людина запитує себе: як вони можуть бути, і, якщо це так, як можна все ще говорити про цілковитість та інші бабські байки? Митарство так розчулює мене, що я втрачаю всю свою мужність. Втрачаю, бо неспізнанно мені, чому в цьому світі є страждання. Його походження зі звірства, ірраціональності та демоності пояснює його, але не виправдовує. А може, страждання не має виправдання, як і існування взагалі. Чи потрібно було існування? Чи є якась причина бути? Або існування не має більше причин окрім власної іманентности? Чому б нам не примиритися з остаточним тріюмфом небуття, з думкою, що існування прагне до небуття, а життя — до смерти? Хіба єдина абсолютна реальність не є небуття? Це такий же складний парадокс, як і парадокс цього світу.
Хоча страждання зворушує мене, а іноді навіть тішить, я би ніколи не зміг написати апологію страждання, тому що довготривале страждання — а немає справжнього страждання, окрім тривалого — якщо воно й очищає на своїх перших щаблях, то на останніх спокушає, збурює розум, притуплює почуття анархізує до розкладання. Легке захоплення стражданням сповідують лише естети та дилетанти цього звірства, ті, що уподібнюють його розвазі й не тямлять, що за страшну силу розкладу воно зачаїло, скільки розчленування і скільки отрути, але й скільки дорогоцінної плодючости. Мати монополію на страждання означає жити, зависши над прірвою. І все справжнє страждання — безодня.
Скільки боягузтва в уявленнях тих, хто стверджує, що самогубство є потвердженням життя! Вони вигадують причини та виправдання, аби замаскувати своє безсилля та відсутність сміливості, оскільки насправді не може бути вольового чи раціонального рішення вчинити самогубство, лише органічні й інтимні детермінанти, що схоляють до нього.
Ті, що скоюють самогубство, відчувають патологічний потяг до смерті, який, хоч і свідомо опираються, але все ж не можуть придушити. Їхнє життя дійшло до такого дисбалансу, що жодні розумні причини не можуть його зміцнити. Немає раціональних самогубств, які наставляють до логічного завершення роздумів про нікчемність і марність життя. І якщо мені кажуть, що в давнину були мудреці, які кінчали життя самогубством, я відповідаю, що їхнє самогубство було можливе лише тому, що вони вбили життя в собі, що вони знищили кожен проблиск життя як такого, будь-яку радість існування, будь-які спокуси. Багато думати про смерть чи інші небезпечні проблеми — це, звісно, означає приголомшувати життя але не менш правдивим є те, що це життя, це тіло, яке тлять такі докуки, повинні були бути враженими багато раніше, аби дозволити такі думки. Ніхто не вчиняє самогубство із зовнішніх причин, тільки через внутрішню несталість. За подібних несприятливих обставин дехто байдужий, дехто зворушений, дехто доводиться до самогубства. Одні й ті самі несприятливі обставини, що одних залишають байдужими, інших доводять до самогубства. Щоби бути одержимим самостратою, необхідно, аби була присутня така внутрішня агонія, що всі перешкоди, що їх індивід наклав на себе, руйнуються, і не залишається нічого, крім катастрофічного запаморочення, дивного та потужного нурту. Як самогубство може бути твердженням життя? Кажуть: ти вбиваєш себе, бо життя принесло розчарувало тебе. Таким чином, ти хотів його, ти очікував від нього чогось, але воно не змогло цього виправдати. Яка хибна діалектика! Ніби самогубець не дожив до смерті, не мав надій, амбіцій, болю чи відчаю.
Засадою самогубства є віра в те, що жити далі не стане сили. Вона є наслідком не примхи, а найстрашнішої внутрішньої трагедії. А чи нездатність жити є твердженням життя? Будь-яке самогубство, оскільки воно самогубство, вражає. Тож я дивуюся, чому люди все ще шукають підстави та виправдання, чому навіть дозволяють собі заперечувати його. Немає нічого сміховиннішого, ніж створити ієрархію самогубців і розділити їх на благородних та вульгарних. Позбавлення життя є достатньо вражаючим, щоби запобігти будь-якому дрібному полюванню за мотивами. Я зневажаю тих, хто насміхається з самогубств, скоєних через кохання. Вони не розуміють, що для закоханого нездійснене кохання є скасуванням його буття, руйнівним зануренням у безглуздість. Коли ви любите всім змістом свого єства, всією сукупністю свого суб'єктивного існування, незадоволення цієї любови може призвести лише до краху всього цього єства. Великі пристрасті, коли вони не можуть бути реалізовані, ведуть до смерти швидше, ніж великі ґанджі. Бо у великих вадах ти поглинаєш себе у поступовій агонії, тоді як у великих супротивних пристрастях ти гинеш, як блискавка. Я захоплююся лише двома типами людей: потенційно божевільними та потенційними самогубцями. Тільки вони викликають у мене трепет, тому що лишень у них вирують великі пристрасті й великі духовні преображення. Ті, хто живуть позитивно, сповнені впевненості в собі, задоволені своїм минулим, теперішнім і майбутнім, мають лише мою повагу. Лише ті, хто щомиті виступає на герць із нестеменними реаліями, стрясають мене без будь-якого опору.
Чому мені, зрештою, не вбити себе? Бо мені осоружна смерть так само, як і життя. Мене слід було б кинути в якийсь палаючий котел! Чому я на цій землі? Я відчуваю потребу репетувати, видати несамовитий лемент, що здійме весь світ, змусить усіх затремтіти, охопить знавіснілим жахом. Я, як блискавка, гідний розгнітити світ і проковтнути його весь у полум'ї моєї нікчемности. Я найжахливіша почвара в історії, звір апокаліпсису, повний вогню й темряви, вугрів і відчаю. Я – твар із ґротескною посмішкою, що згромаджується у самомій собі до ілюзії й розширюється до нескінченности, яка вмирає і яка міцнішає водночас, у захваті між нічим і всім, піднесена між надією на ніщо й розпачем усього, вирощена у парфумах і отрутах, спалена любов'ю й ненавистю, знищена світлом і тінями. Іскри вмирають у мені, щоб знову народитися, як грім і блискавка.