Отже, городяни зустріли членів своєї ради гучними вигуками, в яких полум'яні заклики до помсти лунали впереміж із шанобливими привітаннями до своїх заступників, під орудою яких пертці сподівалися помститися за кривду справедливим і законним шляхом.
Вітальні вигуки ще лунали над юрмищем, яке тепер заповнило всі прилеглі вулиці, підхоплюючи і переказуючи далі тисячі найрізноманітніших чуток, коли батьки міста наказали підняти з землі тіло й пильніше його оглянути. І в ту ж хвилину виявилось і було всім оголошено, що вбито не зброяра з Вінда, котрого так високо,— і справедливо, коли взяти до уваги те, які чесноти найбільше цінилися за тих часів,— поважали всі його земляки, а чоловіка, куди менше шанованого, хоч і він мав певні заслуги перед громадою. В рівчаку лежало мертве тіло базіки Олівера Праудф'юта. Перша звістка про те, що забито Генрі Гоу, мужнього й безстрашного захисника пертців, викликала серед людей таке обурення, що коли ця чутка була спростована, лють натовпу відразу спала. Та якби в покійникові впізнали нещасного Олівера з самого початку, то люди, певно, взялися б вимагати помсти за нього так само гаряче й одностайно, хоч, може, й не так гнівно, як за Генрі Вінда... І спочатку, коли натовпом пролетіла ця несподівана новина, на вустах багатьох городян навіть промайнула усмішка,— так близько комічне межує в житті з трагічним.
— Убивці не мали сумніву, що перед ними — Генрі Сміт,— заявив Гриф,— і це мало б бути для Олівера великою втіхою.
Та цієї хвилини до місця надійшли нові особи, і вся сцена знов набула глибоко трагічного змісту.
РОЗДІЛ XIX'
Та хто там б'є на сполох? Ей, дияволі Прокинеться все місто...1
В. Шекспір, *Отелло*
Страшні чутки, щэ облетіли місто, а вслід за ними тривожне бемкання дзвонів нагнало на всіх жах. Вельможі й рицарі зі своїми людьми збиралися в заздалегідь домовлених місця^, де було зручніше оборонятися. Тривога проникла і в монастир, де стояв двором король. Юний принц прибув сюди одним із перших,
Переклад І. Стешенко.
щоб у разі потреби стати на захист старого короля. В свідомості Ротсея ожила вже відома сцена минулої ночі, і він, пригадавши забризкану кров'ю постать Бонтрона, збагнув, хоч іще й невиразно: цей неспокій у місті пов'язаний, мабуть, із чорним ділом, яке вчинив той мерзотник. Одначе подальша — і куди цікавіша — розмова з сером Джоном Раморні справила на принца надто глибоке враження, вона стерла з його пам'яті сліди почутого краєм вуха про ту розправу, і зосталося лиш неясне усвідомлення того, що когось там порішили. Тільки задля безпеки батька Ротсей узяв меч сам і поспішив озброїти всіх своїх слуг, які тепер, у яскраво начищених обладунках і зі списами в руках, мали зовсім інший вигляд, ніж минулої ночі в костюмах захмелілих поклонників Бахуса. Добрий старий монарх прийняв це свідчення синівської відданості зі словами вдячності й гордо підвів спадкоємця корони до свого брата Олбані, що приїхав трохи пізніше. Потім Роберт узяв обох за руки.
— Тепер ми, троє Стюартів,— промовив він,— єдийі, як священний трилисник. Кажуть, над тим, хто носить цю траву, не владні злі чари. Так і нам, поки ми вірні один одному, не страшні підступні й люті вороги.
Брат і син поцілували доброму королеві руку, яка з'єднала їхні руки, а Роберт Третій висловив свою впевненість у їхній відданості. Помисли юнака тієї хвилини були щирі, тоді як поцілунок королевого брата був поцілунком Іуди.
А тим часом дзвін на церкві святого Іоанна підняв на ноги разом з іншими городянами й мешканців Керф'ю-стріт. У домі рукавичника перша почула бемкання стара Дороті Главер,— служниці теж дісталося ім'я від ремесла, в якому вона допомагала господареві. Трохи глухувата Дороті погані вісті чула так само добре, як беркут чує запах падалі. Взагалі вона була жінка працьовита, віддана і навіть ніжна, але любила збирати й розносити похмурі новини, як це часто трапляється серед жінок невисокого роду. Вони не дуже звикли, щоб до них прислухались, і тому їм до вподоби та увага, з якою люди зустрічають вісника смутку; а може, їх просто втішає та тимчасова рівність, яку лихо встановлює між ними й тим, кого іншим разом закони суспільства підносять багато вище. Одне слово, ледве зачувши першу новину, Дороті вбігла до спальні господаря, що з нагоди свята, а також з огляду на свій вік цього дня дозволив собі поспати довше, ніж звичайно.
— О, цей добрий чоловік вилежується! — скрикнула Дороті чи то докірливо, чи то співчутливо.— Він вилежується, а його найкращого товариша вже немає, вбили! Ви тут лежите й нічого не знаєте, мов ото щойно народжене немовля, яке ще не відрізняє життя від смерті.
— Що там таке? — гримнув рукавичник, підхоплюючись із ліжка.— Що скоїлося, стара? Дочка жива-здорова?
— "Стара"! — перекривила Саймона Дороті. Піймавши рибку на гачок, вона люби па нею трохи погратись.— Я ще не така стара,— гукнула вона, вибігаючи з кімнати,— щоб стовбичити в спальні, коли чоловік вилазить невдягнений з постелі!
І за мить її голос уже долинав здалеку — аж із світлички внизу. Шурхаючи віником, служниця наспівувала собі під ніс.
— Дороті... стара сова... чортова відьма... скажи тільки, чи моя донечка жива-здорова!
— Я жива-здорова, тату! — відгукнулася Пертська Красуня зі своєї кімнати.— ЗКива-здорова! Та ради пречистої діви, скажіть, що сталося? Дзвони б'ють зворотним передзвоном, на вулицях крики, зойки.
— Зараз я довідаюсь, що там таке... Конахаре, йди хутчіш сюди, поможи вдягтися!.. Ох, я й забув — той клятий горянин тепер уже далеко, по той бік Фортінгалу. Потерпи, дочко, зараз я сам узнаю, що там сталося.
— І нема чого вам задля цього так поспішати, Саймоне,— озвалася затята стара.— Ви можете спокійнісінько про все дізнатись, і не виходячи за поріг. Я вже знаю, що там скоїлося. Наш пан господар, подумала я, такий упертюх, що встромить свою голову куди треба й не треба... Отож, гадаю собі, не пошкодую своїх ніг та побіжу довідаїись, що там і до чого, а то він ще втелющить свого старого носа в саму гущу, а йому й прищикнуть його, не встигне він і добрати, за що.
— І про що ж ти довідалася, стара? — запитав нетерпляче Главер, все ще вовтузячись із численними ремінцями та шнурками з залізними наконечниками, якими за тих часів штани прив'язувалися до куртки.
Дороті не відповідала поти, поки старий рукавичник, як вона гадала, майже вдягся. Але збагнувши, що тепер, якщо вона не відкриє таємниці, господар подасться на вулицю і взнає причину переполоху сам, Дороті вигукнула:
— Ну гаразд! Тільки тепер не кажіть, буцімто це я винна, що ви довідалися про лиху новину, не побувавши на заутрені! Я б вам нічого не розповідала, поки ви не почуєте слова божого. Та коли вже вас так б'є нетерплячка, то знайте: ви втратили найвір-нішого товариша, якому будь-коли тисли руку, і весь Перт оплакує найвідважнішото городянина, що будь-коли тримав у руці меч!
— Гаррі Сміт?! Гаррі Сміт?! — скрикнули в один голос батько з дочкою.
— Ну ось, тепер ви все знаєте,— сказала Дороті.— А хто ж тут винен, як не ви самі?.. Таку підняли бучу!.. Водив, мовляв,
компанію з вуличною співачкою. Так наче він волочився з іудейкою!
Дороті ще довго б розводилася про те, та її господар гукнув дочці, яка й досі була в своїй кімнаті:
—• Все це дурниці, Катаріно!.. Стара відьма забалакується! Нічого такого не скоїлось. Зажди хвилинку, зараз я сам про все довідаюсь.— І Главер, схопивши ціпок, шурхнув повз Дороті надвір, де люди плавом пливли в бік Верхньої вулиці.
А Дороті тим часом бурмотіла собі під ніс:
— Твій батько, як послухати його, такий мудрагель! Та ось побачиш, зараз він устромить голову в якусь бійку, а тоді канючитиме: * Дороті, подай корпії! Поклади компрес!.." А поки що Дороті, мовляв, забалакується, брехні розносить. Аякже, хіба ж Дороті годна сказати правду!.. "Нічого такого не скоїлось!" Чи не думає часом старий Саймон, що в Гаррі Сміта голова, як ковадло, й не лусне, коли по ній лупитиме цілий горянський клан?..
Раптом стара затнулася: повз неї прослизнула, наче без тями, схожа на ангела дівоча постать,— очі непритомні, лице мертвотно-бліде, коси розпущені. Нажахана стара вмить забула про свою образу.
— Матір божа, заступися за моє дитя! — прошепотіла вона.— Чого ти дивишся, мов причинна?
— Ти наче сказала, що хтось загинув? — ледве вимовила перелякана Катаріна, так ніби їй враз відібрало й мову, й слух.
— Загинув, голубко! Атож, лежить геть мертвий. Тепер уже ніколи на нього не гніватимешся!..
— Мертвий...— проказала Катаріна так само неприкаяно, розгублено.— Мертвий... загинув.;. Горяни, кажеш?
— А хто ж, як нз горяни!.. Немає на них, волоцюг, закону! Хто ж тут іще вбиватиме? У нас, буває, погарячкують коли-не-коли городяни та поб'ються або рицарям чи вельможам заманеться пролити кров... Ні, я тобі правду кажу: це діло рук горян. У Перті немає жодного чоловіка, ні багатого, ні бідного, який би зважився вийти сам на сам проти Генрі Сміта. Видко, накинулися на нього цілим гуртом. Сама побачиш, коли розберуться!
— Горяни!..— знов проказала Катаріна, мовби їй не давала спокою якась невідчепна думка.— Горяни!.. Ох, Конахаре, Ко-нахаре!
— Атож! Я теж іак думаю, Катаріно, ти не помиляєшся — то Конахар! Вони ж бо,— ти сама бачила,— перед Валентиновим днем посварилися, дійшло навіть до бійки. А горянин такого не забуде. Дай йому ляпаса на Мартинів день, то в нього щока горі-
2ЗД
тиме ще й на зелені свята К І хто тільки навів до міста отих довгоногих волоцюг робити їхнє криваве діло?
— Ох, лихо мені, лихо! Це я винна! — простогнала Катаріна.— То я покликала сюди горян, я послала по Конахара... Так, вони чигали на свою здобич... Я привела їх у місто, і вони пристерегли його. Але я повинна на власні очі побачити... і тоді... ми щось зробимо. Скажи батькові, я скоро вернуся.
— Чи ти розуму стерялася, .дівчино?! — скрикнула Дороті, коли Катаріна кинулася повз неї до дверей.— Як ти вийдеш ота-ка-от на вулицю? Розпатлана, очей не видно, а ще перша красуня в Перті!.. Господи! Вискочила на вулицю, робить що хоче, а старий Главер тепер сказиться, ніби я могла її втримати. Летить — світу божого перед собою не бачить!.. Славно ж почалася попільна середа!.. Що ж його діяти? Як піду шукати в тому юрмищі господаря, то мене ще зіб'ють з ніг і затопчуть, і за старою ніхто й не заплаче...