Коло лівої ноги вона відчувала щось тепле й кошлате. Це був Бегемот.
Марґарита була на висоті, з-під її ніг униз збігали грандіозні сходи, вкриті килимом. Унизу, так далеко, начебто Марґарита дивилася в перевернутий бінокль, вона бачила величезну швейцарську з цілковито неоширним каміном, в холодну й чорну пащеку якого могла вільно в’їхати п’ятитонна вантажівка. Швейцарська та сходи, до болю в очах залиті світлом, були порожні. Сурми тепер долинали до Марґарити здалеку. Так простояли непорушно близько хвилини.
— Де ж гості? — спитала Марґарита Коров’єва.
— Будуть, королево, будуть, зараз будуть! Подостатком їх буде. І, далебі, я волів би рубати дрова, аніж віншувати їх отут на сходах.
— Що рубати дрова, — підхопив балакучий кіт, — я краще найнявся б кондуктором у трамваї, а вже гіршої роботи в цілому світі не знайдеш!
— Усе має бути наготоване заздалегідь, королево, — пояснював Коров’єв, поблискуючи оком крізь попсований монокль. — Нема паскудніше, аніж коли гість, що приїхав першим, нудиться, не знаючи, до чого йому вдатися, а законна мегера пошептом гризе його за те, що вони приїхали раніше за всіх. Такі бали слід викидати на смітник, королево.
— Тільки на смітник, — підтвердив кіт.
— До півночі не більше десяти секунд, — сказав Коров’єв, — зараз почнеться.
ЦІ десять секунд видалися Марґариті страшенно довгими. Мабуть, вони вже проминули, але нічогісінько не почалося. Але в ту мить щось нагло торохнуло внизу в здоровенному каміні, і з нього вискочила шибениця, на якій теліпався напівобпалий прах. Цей прах зірвався з мотузки, брязнувся об підлогу, і з нього вискочив чорноволосий красень у фраку та в лакованих черевиках. З каміна вибігла напівзотліла невелика труна, віко її відскочило, і з неї випав інший прах. Красень галантно підскочив до нього і підставив руку калачиком, і цей другий прах склався в голу вертку жіночку в чорних черевичках та з чорним пір’ям на голові, і тоді обоє, і чоловік і жінка, пошвидкували нагору сходами.
— Перші! — вигукнув Коров’єв. — Пан Жак з дружиною. Рекомендую вам, королево, це один з найцікавіших чоловіків! Питомий фальшувальник грошей, державний зрадник, але дуже непоганий алхімік. Уславився тим, — шепнув на вухо Марґариті Коров’єв, — що отруїв королівську коханку. А таке не кожному випадає! Пригляньтесь, який файний!
Збліднувши та розкривши рота, Марґарита дивилася вниз і бачила, як щезають у якомусь бічному ході швейцарської і шибениця, і труна.
— Я в захваті! — загорлав кіт просто в обличчя панові Жакові, що піднявся сходами.
У цей час унизу з каміна вигулькнув безголовий, з відірваною рукою скелет, торохнувся долі й перетворився на чоловіка у фраку.
Дружина пана Жака вже вклякла перед Марґаритою і, збілівши від хвилювання, цілувала коліно Марґариті.
— Королево... — лебеділа дружина пана Жака.
— Королева у захваті! — кричав Коров’єв.
— Королево... — тихо мовив красень, пан Жак.
— Ми в захваті, — завивав кіт.
Молодики, супутники Азазелло, усміхаючись безживними, але привітними усмішками, вже відсторонювали пана Жака з дружиною до чаш з шампанським, що їх тримали в руках негри. А сходами бігцем брався нагору одинак-фрачник.
— Граф Роберт, — шепнув Марґариті Коров’єв, — досі ще привабливий. Зважте, яка чудасія, королево, — все навиворіт: цей був коханцем королеви і отруїв свою дружину.
— Ми раді вам, графе, — прокричав Бегемот.
З каміна одна за одною випали, тріскаючись і розпадаючись, три домовини, потім хтось у чорній киреї, котрому наступний приходень з темної пащі затопив у спину ніж. Знизу долинув давучий зойк. Далі з каміна вибіг майже цілковито розкладений труп. Марґарита примружила очі, а чиясь рука піднесла їй до носа пляшечку з білою сіллю. Марґариті здалося, що то була Наташина рука. На сходах ставало все людніше. Тепер уже на кожній приступці було по фрачникові — всі вони віддалеки здавалися однаковісінькими, а коло них ступали голі жінки, що різнилися одна від одної хіба що кольорами черевичків та пір’ями на головах.
До Марґарити перевальцем наближалася в дивовижному дерев’яному чоботі на лівій нозі дама з по-чернечому опущеними очима, сухенька, скромна і чомусь із широкою зеленою пов’язкою на шиї.
— Хто ця зелена? — машинально спитшта Марґарита.
— Найчарівніша і найповажніша дама, — шептав Коров’єв, — рекомендую вам: пані Тофана. Зажила надзвичайної слави серед молодих хупавих неаполітанок, а ще мешканок Палермо, і особливо тих, котрим збридилися їхні шлюбні чоловіки. Адже таке буває, королево, що збридить-ся муж...
— Ага, — глухо відгукнулася Марґарита, водночас усміхаючись двом гостям у фраках, які один за другим хилилися перед нею, цілуючи коліно та руку.
— Так ось, — примудрявся шепотіти Коров’єв Марґариті, заразом вигукуючи комусь: — Герцоге! Бокал шампанського? Я в захопленні! Так ось, ця пані Тофана, співчуваючи цим жінкам у їх гіркій долі, продавала їм якусь водичку в слоїках. Дружина виливала ту водичку мужеві в суп, той виїдав його, дякував за ласку і мався пречудово. Правда, по кількох годинах йому страх як праглося пити, потім він клався в ліжко, а через день прекрасна неаполітанка, що нагодувала свого чоловіченька супом, ставала вільна, як весняний легіт.
— А що це в неї на нозі? — питала Марґарита, невтомно подаючи руку гостям, які обганяли кульгаву пані Тофану, — і навіщо ота зелень на шиї? Блякла шия?
— Я в захваті, князю! — кричав Коров’єв і водночас шепотів Марґариті: — Чудова шия, але їй зле повелось у в’язниці. На нозі в неї, королево, іспанський чобіток, а зелена пов’язка ось від чого: коли тюремники дізналися, що мало не п’ять сотень непридобних мужів покинули Неаполь та Палермо назавжди, вони зопалу придушили пані Тофану в кутузці.
— Яка я щаслива, чорна королево, що мені випала велика честь, — смиренно, як черниця, тихо проказувала Тофана, намагаючись опуститися на коліно. Іспанський чобіт заважав їй. Коров’єв і Бегемот допомогли Тофані підвестися.
— Я рада, — відповіла їй Марґарита, водночас простягаючи руку іншим.
Тепер сходами знизу вгору гості пливли плавом. Марґарита вже не бачила того, що діється в швейцарській. Вона механічно підносила й опускала руку та, одноманітно щирячись, усміхалася гостям. У повітрі над сходами вже стояв гомін, з покинутих Марґаритою бальних зал, як море, виплескувалася музика.
— А ось ця — ото нудна жінка, — вже не шепотів, а на повен голос говорив Коров’єв, знаючи, що в гаморі голосів його не розчують, — обожнює бали, усе мріє поскаржитися на свою хусточку.
Марґарита виловила поглядом у потоці гостей ту, на яку вказував Коров’єв. Це була молода жінка років двадцяти, надзвичайно гарної статури, але з якимись бентежними й улізливими очима.
— Яку хусточку? — попитала Марґарита.
— До неї камеристка приставлена, — пояснив Коров’єв, — і тридцять років кладе їй на ніч на столик носовичок. Як вона прокинеться, так хусточка вже тут. Вона і палила її в печі й топила в річці, але ніщо не допомагає.
— Яку хусточку? — шептала Марґарита, підносячи й опускаючи руку.
— У синій бережечок хусточка. Річ у тім, що коли вона служила в кав’ярні, хазяїн якось закликав її в комору, а через дев’ять місяців вона народила хлопчика, занесла його в ліс і засунула йому в рот хусточку, а потім закопала дитинча в землю. На суді вона казала, що їй нема чим годувати немовля.
— А де ж хазяїн тієї кав’ярні? — спитала Марґарита.
— Королево, — раптом заскрипів знизу кіт, — дозвольте запитати вас: до чого тут хазяїн? Таж не він душив маля в лісі!
Марґарита, не перестаючи посміхатися і підіймати-опускати праву руку, гострі нігті лівої запустила в Бегемотове вухо і просичала до нього:
— Коли ти, наволоч, іще раз наважишся встряти в розмову...
Бегемот якось не по-бальному пискнув і захрипів:
— Королево... вухо спухне... Нащо ж псувати бал спухлим вухом?.. Я говорив юридично... з юридичного погляду... Мовчу, мовчу... Вважайте, що я не кіт, а риба, лишень пустіть вухо.
Марґарита випустила вухо, і влізливі, понурі очі опинилися перед нею.
— Я щаслива, королево-господине, що дістала запросини на великий бал повного місяця!
— А я, — відповіла їй Марґарита, — рада бачити вас. Дуже рада. Ви любите шампанське?
— Що ви зводите робити, королево?! — перестрашено, але безгучно зойкнув на вухо Марґариті Коров’єв. — На сходах зчиниться тиснява!
— Люблю, — благально мовила жінка і раптом механічно почала повторювати: — Фріда, Фріда, Фріда! Мене зовуть Фрідою, о королево!
— Так ви упийтеся сьогодні, Фрідо, і ні про що не думайте, — сказала Марґарита.
Фріда простягла обидві руки Марґариті, але Коров’єв і Бегемот дуже спритно підхопили її під пахви, і натовп потяг її за собою.
Тепер знизу вже стіною йшов народ, мовби штурмуючи майданчик, на якому стояла Марґарита. Голі жіночі тіла сунули вгору поміж фрачних чоловіків. На Марґариту напливали їхні смагляві й біті, і кольору кавового зерна, і зовсім чорні тіла. У волоссі рудому, червоному, каштановому, світлому, як льон, — у зливі світла вигравало й танцювало, розсипало іскри коштовне каміння. ї наче хтось окропив навальну колону чоловіків краплями світла — з грудей променисто бризкали діамантові запонки. Тепер Марґарита щосекунди відчувала доторк губ до коліна, щосекунди витягувала вперед руку для поцілунку, а обличчя її стягло в нерухому маску вітання.
— Я в захваті, — монотонно співав Коров’єв, — ми в захваті... Королева в захваті.
— Королева захоплена, — гундосив за спиною Азазелло.
— Я в захваті, — вигукував кіт.
— Маркіза... — строчив Коров’єв, — отруїла батька, двох братів і двох сестер через спадщину... Королева в захваті!.. Пані Мінкіна... Ох, яка гарна! Трохи нервозна. Навіщо ж було смалити покоївці обличчя щипцями для завивання! Звісно, якщо так, то заріжуть... Королева в захваті!.. Королево, хвильку уваги! Імператор Рудольф, чарівник і алхімік... Ще алхімік — опинився на шибениці... Ох, ось і вона! Ох, який чудовий публічний дім був у неї в Страсбурзі!.. Ми в захваті!.. Московська швачка, ми всі її любимо за | невичерпну фантазію... тримала ательє і придумала страшенно смішну штуку: просвердлила дві круглі дірочки в стіні...
— А дами не знали? — спитала Марґарита.
— Всі до одної знали, королево, — відповідав Коров’єв.