Та вона відіслала велику валізу батькові, який збирався їхати поїздом. Брати до Венеції машину немає сенсу. В липні в Італії їздити в автомобілі надто душно. Він комфортабельно помандрує поїздом. Батько щойно повернувся з Шотландії.
Отож, немов суворий аркадський фельдмаршал, Гілда взяла на себе матеріальну частину подорожі. Вони сиділи з Коні в кімнаті на верхньому поверсі й балакали.
— Слухай, Гілдо! — сказала Коні трохи боязко. — Я хочу переночувати тут недалеко. Не тут, а неподалік!
Гілда пронизала сестру сірими незворушними очима. Вона здавалася такою спокійною і так часто дратувалася.
— Де неподалік? — м'яко запитала вона.
— Ну, ти ж знаєш, що я люблю одну людину?
— Я здогадалася, що в тебе хтось є.
— Так, він живе неподалік, і я хочу провести з ним цю останню ніч. Я мушу! Я пообіцяла.
Коні говорила наполегливим тоном. Гілда мовчки схилила свою голову Мінерви. Тоді підвела погляд.
— Ти не хочеш сказати мені, хто він? — спитала вона.
— Це наш єґер, — пробурмотіла Коні і густо почервоніла, немов присоромлене дитя.
— Коні! — сказала Гілда, гидливо зморщивши носа — це вона успадкувала від матері.
— Я розумію, але він такий милий. І так добре вміє виявити свою ніжність, — сказала Коні, намагаючись його виправдати.
Гілда — рум'яна, розкішна Афіна — похитала головою й замислилася. Сказати правду, вона нестямно розлютилася. Та не ризикувала це виказувати, адже Коні, вдавшись у батька, зразу б дала волю емоціям і стала б некерованою.
Правда, Гілда не любила Кліфорда, його холодну самовпевненість, підперту вірою в свою вагу! Вона вважала, що він безсоромно й нахабно експлуатує Коні. Вона сподівалася, що сестра його кине. Та, походячи з солідного шотландського середнього класу, вона не допускала, що вони можуть "понизитися": вона сама, ані будь-хто інший з її родини. Зрештою, вона підвела голову.
— Ти пошкодуєш, — сказала.
— Ні, — вигукнула Коні, червоніючи. — Він справжній виняток. Я справді люблю його. Він чудовий коханець.
Гілда все ще міркувала.
— Ти скоро перехворієш ним, — сказала вона, — і соромитимешся, що з ним зв'язалася.
— Ні! Я сподіваюся народити від нього дитину.
— Коні! — сказала Гілда, наче молотком ударила, бліда від злості.
— Я народжу, коли зможу. І буду безмежно пишатися, якщо матиму від нього дитину.
Говорити з нею було безнадійно. Гілда роздумувала.
— А Кліфорд здогадується? — запитала вона.
— О ні! Звідки?
— Не сумніваюся, ти дала йому багато підстав для підозри, — сказала Гілда.
— Зовсім ні.
— І сьогоднішня ніч — це ґрандіозна дурість. Де живе цей чоловік?
— У будиночку по той бік лісу.
— Холостяк?
— Ні! Його кинула дружина.
— Скільки років?
— Не знаю. Старший за мене.
З кожною відповіддю Гілда лютилася дедалі дужче, так колись лютилась її мати, наче її брав пароксизм. Та вона все ще приховувала це.
— На твоєму місці я б відмовилася від цієї нічної ескапади, — порадила вона спокійно.
— Не можу! Я мушу бути з ним цієї ночі, інакше я взагалі не можу їхати до Венеції. Просто не можу.
Гілді знову вчулися батькові нотки, і вона поступилася з дипломатичних міркувань. Вона погодилася поїхати вдвох до Монсфілда, пообідати, потім привезти Коні назад до початку лісової дороги, а наступного ранку забрати її там само, самій же заночувати в Менсфілді, куди всього півгодини швидкої їзди. Та вона лютувала. І затамувала злість проти сестри за те, що вона псує їй плани.
Коні вивісила у вікні смарагдово-зелену хустку.
З великої люті Гілда стала прихильна до Кліфорда. Зрештою, він мав розум. І якщо був позбавлений статі у функціональному плані, тим краще — менше підстав для суперечок. Гілда більше не бажала тих справ сексу. В яких чоловіки ставали прикрими, егоїстичними дрібними почварами. З Коні важче змиритися, ніж з іншими жінками, хоча вона, може, про це й не відала.
А Кліфорд вирішив, що Гілда, зрештою, таки розумна жінка і може бути чудовою подругою для чоловіка, якщо, наприклад, він займається політикою. Так, їй бракувало дурощів Коні, Коні більш скидалася на дитину, її доводилося приймати з застереженнями, адже на неї не можна цілком покластися.
У залі, двері якої розчинили до сонця, подали вранішній чай. Здавалося, всі трохи засапалися.
— До побачення, Коні, моя дівчинко! Вертайся до мене без пригод.
— До побачення, Кліфорде! Так, я не затримаюся надовго. — Коні була майже ніжна.
— До побачення, Гілдо! Приглядай за нею хоч одним оком, добре?
— Я приглядатиму обома! — сказала Гілда. — Не дам надто збитися з пуття.
— Дякую за обіцянку.
— До побачення, місіс Болтон. Я знаю, ви вірно доглядатимете сера Кліфорда.
— Робитиму все, що в моїх силах, ваша світлість.
— І пишіть мені, повідомляйте про всі новини, розповідайте про сера Кліфорда, як він тут.
— Дуже добре, ваша світлість, обов'язково. Гарно відпочивайте і вертайтеся додому нам на радість.
Всі помахали руками. Машина рушила. Коні озирнулася й побачила Кліфорда, який сидів на верхній сходинці у своєму домашньому кріслі. Врешті, він — її чоловік, Реґбі — її дім, так склалися обставини.
Місіс Чемберс притримала ворота й побажала її світлості добрих вакацій. Машина вискочила з темного гайка, що оточував парк, на трасу, якою поверталися додому шахтарі. Гілда завернула на Кросхіл-роуд — дорога ця була не головна і вела тільки до Менсфілда. Коні вдягла темні окуляри. Вони їхали повз залізничну колію, що лежала нижче, на вирубці. Тоді минули вирубку, проїхавши над нею через міст.
— Це дорога до будинку! — сказала Коні. Гілда нетерпляче глипнула на неї.
— Страшенно жаль, що ми не можемо їхати зразу! — сказала вона. — До дев'ятої години ми були б на Пел Мелі.
— Мені шкода тебе, — сказала Коні, подивившись з-під окулярів.
Скоро вони були в Менсфілді, колись романтичному, а нині похмурому шахтарському містечку. Гілда під'їхала до готелю, зазначеного в автомобільному атласі, і взяла кімнату. Все це було їй зовсім нецікаво, і вона надто лютувала, щоб говорити. Однак треба, щоб Коні розповіла їй дещо з історії життя цього чоловіка.
— Він! Він! Як ти до нього звертаєшся? Ти говориш тільки "він", — сказала Гілда.
— Я ніколи не називала його жодним іменем, і він мене також, коли замислитися, це дивно. Іноді ми називаємося леді Джейн і Джон Томас. Та його ім'я — Олівер Мелорз.
— І як ти сприймаєш те, щоб бути місіс Олівер Мелорз замість леді Чатерлей?
— З великою радістю.
З Коні нічого не вдієш. Однак, якщо цей тип чотири чи п'ять років служив лейтенантом у Індії, він має бути більш-менш презентабельним. Імовірно, в нього є характер. Гілда почала трохи відходити.
— Та за якийсь час у вас з ним це закінчиться, — сказала вона, — і тоді соромитимешся, що з ним зв'язалася. З робітниками водитися не варт.
— Але ж ти така соціалістка! Ти завжди на боці робітничого класу.
— Я можу бути на його боці під час політичної кризи, та перебування на їхньому боці переконало мене, як небезпечно зв'язувати з ним своє життя. Не через снобізм, а тому, що відрізняється весь ритм.
Гілда пожила серед справжніх інтелектуальних політиків, тому говорила з цілковитою незаперечністю.
Невимовно нудний вечір у готелі закінчився, і нарешті відбувся невимовно нудний обід. Тоді Коні кинула пару речей до маленької шовкової сумочки і ще раз зачесала волосся.
— Врешті-решт, Гілдо, — сказала вона, — кохання може бути чудовим, коли відчуваєш, що живеш і перебуваєш у самому центрі буття. — З її боку це звучало майже похвальбою.
— Мабуть, те ж саме відчуває кожен комар, — сказала Гілда.
— Ти думаєш? Це ж чудово!
Як для маленького містечка, вечірні сутінки були дивовижно чисті й тривалі. Цілу ніч буде майже світло. З обличчям, наче маска, від огиди, Гілда знову завела машину, й обидві поспішили назад по власних слідах, вибравши іншу дорогу через Болсовер.
Для маскування Коні вдягла темні окуляри, капелюх і сиділа мовчки. Через опозицію з боку Гілди, вона твердо стала на бік чоловіка, піде з ним у вогонь і в воду.
Не доїжджаючи до Кросґіла, вони ввімкнули фари, а маленький освітлений поїзд, який пропихкотів повз них по вирубці, створив враження, ніби справді ніч. На кінці мосту Гілда вирахувала поворот на лісову дорогу. Вона досить різко загальмувала і з'їхала з траси, під фарами забіліла трав'яниста заросла дорога. Коні визирнула. Помітила тьмяну постать і відчинила дверцята.
— От ми й приїхали! — сказала вона лагідно.
Та Гілда вимкнула фари і дала задній хід, щоб вписатися в поворот.
— Порожньо на мосту? — різко запитала вона.
— Усе гаразд, — відповів чоловічий голос.
Заднім ходом вона проїхала до мосту, тоді декілька ярдів по дорозі, заднім ходом в'їхала на лісову дорогу і зупинилася під в'язом, придушивши колесами траву й папороть. Потім фари погасли. Коні ступила на землю. Чоловік стояв під деревами.
— Ти довго чекав? — запитала Коні.
— Не дуже, — відказав він.
Обоє ждали, поки вийде Гілда. Та Гілда зачинила дверцята машини і напружено сиділа.
— Це моя сестра Гілда. Може, ти підійдеш і поговориш з нею? Гілдо! Це містер Мелорз.
Лісник зняв капелюха, але ближче не підійшов.
— Ходімо з нами до хатини, Гілдо, — благала Коні. — Це недалеко.
— А як машина?
— Люди часом залишають їх на лісових дорогах. Замкни її.
Гілда мовчала, роздумуючи. Тоді глянула на лісову дорогу.
— Можна заїхати за той кущ? — спитала вона.
— О, так! — сказав лісник.
Повільно, заднім ходом вона в'їхала за поворот, подалі від дороги, замкнула машину і вийшла. Стояла ніч, але світло-темна. Високий і дикий живопліт піднімався навкруги забутої дороги. І тут робилося темніше. Повітря було напоєне солодкими пахощами. Лісник пішов уперед, за ним ішла Коні, потім Гілда, і всі мовчали. Ліхтариком він освітлював важкі ділянки дороги, і вони йшли далі, над дубами ухала сова, навколо тихо шастала Флосі. Ніхто не говорив. Сказати було нічого.
Нарешті Коні побачила жовте світло дому, і її серце закалатало. Вона побоювалася. Вони все ще йшли одне за одним.
Він відімкнув двері і запросив їх до теплої, хоча й голої кімнатки. У каміні червонів слабенький вогонь. На столі стояло дві тарілки і дві склянки, цього разу на чистій білій скатертині. Гілда труснула волоссям і оглянула голу непривітну кімнату. Тоді зібрала всю свою сміливість і глянула на чоловіка.
Він був досить стрункий і видався їй миловидним.