Патер Ейлардус ван Хоей був високим, мускулистим чоловіком, широкоплечим, із чималим животом, який йому пасував, а також з повнокровним важким підборіддям і шиєю; вони надали певної сили його характеру, вселили впевненість. У білому вбранні свого ордена, в чорній рясі з капюшоном, у шапочці на тонзурі він показувався серед людей, щипав дітей за щічки, вітав боязких жінок і дівчат підбадьорливим кивком, весело сміявся разом із чоловіками, як той, хто знає, де варять найкраще пиво, і за всіма зовнішніми ознаками він був протилежністю Кальскену, який час від часу тупотів за ним, чорний і похмурий, як маленька кусюча галка біля великої балакучої сороки. І при всьому цьому було зовсім незрозуміло, чому інквізитор опинився в місті. На зібраннях Зелених Шапок, де Мельхіора знову стали бачити частіше, всі намагалися вгадати причину візиту Ейлардуса, хоча у Мельхіора іноді складалося враження, що брати з гільдії роблять це, тільки коли він присутній, щоб він не думав, нібито вони про нього не піклуються.
І знову від Філіпа Хеннекіна Мельхіор дізнався про реальну ситуацію. З того моменту, коли вони ненадовго зблизилися після того, як йому заборонили читати нідерландські релігійні писання, Мельхіор, зрозуміло, намагався уникати контакту з будівничим. Але тепер його бажання знати правду привело його назад до навісу навпроти церкви, де Хеннекін сидів за навалою креслень і малюнків, і негайно запитав його:
— Що тут відбувається, майстер-будівничий, що Інквізитор прийшов до нашого міста?
— Прогуляймося цвинтарем, пане, — запропонував Хеннекін.
Вони блукали вузькими стежками, між хрестами та надгробками, поза межами чутності будівельників, самі поміж мертвих. І Хеннекін розповів, що, будучи з недавнього часу членом Братства Святого Духа, у цьому колі він почув у найглибшій таємниці, чому патер Ейлардус ван Хоей з'явився у місті.
— Не думайте, майстре Хінтаме, — сказав будівничий дещо збентежено, — що я звик повторювати все, що мені розповідали приватно... Але в цьому випадку я вважаю, що ви повинні це знати.
Мельхіор вдивлявся в спокійне, серйозне обличчя будівничого, його власна жага узнати правду переродилася на тривогу. Він швидко запитав:
— У вас є якась особлива причина сказати мені це?
Будівничий якийсь час пильно дивився на нього, а потім повільно відповів:
— Тільки з цієї причини: новини швидко розповсюджуються, як тільки кілька людей дізнаються про щось... Я волію, щоб ви почули від мене, ніж від якогось запального балакуна, який живе плітками.
Мельхіор кивнув.
— Я слухаю, пане Філіпе.
Хеннекін схилився до одного з надгробних хрестів:
— Ви коли-небудь чули про одного цистерціанця на ім'я Понтіан Скадде, який вже тридцять років живе у монастирі за Паддекенспадом?
Мельхіор нашорошив вуха, почувши ім'я Скадде, в даний час в образі, що раптово виринув з його пам'яті, він побачив перед собою брата-ченця, про якого говорив Хеннекін, — не дорослого чоловіка — дуже маленьку постать із дерев'яною ходою й вічно непокритою рудою щетиною на голові — а школяра з обличчям у ластовині, зухвалого, який завжди йшов своїм шляхом.
— Звичайно, я його знаю, — сказав він, — сидів з ним у одного бакалавра. Потім, звичайно, відколи він став ченцем, я втратив його з поля зору... Так що, в ім'я Боже, сталося з цим Скадде?
Вони знову почали прогулюватися. Доріжки між могилами були тут такі вузькі, що одному з них доводилося йти по траві поруч зі стежкою.
— Дивовижна історія, майстре Мельхіоре. Здається, він сповідував єресь, якщо це можна назвати єрессю. Брат Понтіан, як до мене дійшло, осквернив мощі.
Мельхіор витріщився на будівничого.
— І що це означає?
Хеннекін продовжив спокійним безбарвним тоном:
— У цистерціанському монастирі братові Понтіану, здається, було доручено піклуватися про реліквії, якими давно володів монастир. Колись ці освячені останки виставляли під час урочистих свят — це було задовго до того, як я сюди прибув — але цей звичай за багато років забувся. Старі ченці, які визнавали ці мощі, померли; всі ті предмети знаходилися у великій шафі, з'їденій жуками-короїдами: зібрання кісток, зубів, волосся, шматочків деревного вугілля, усе без складу і ладу, перемішане, тому не дивно, що точного походження цих реліквій назвати не вдалося. — Мельхіор мимоволі посміхнувся; у розповіді Хеннекіна він почув слабке відлуння ідей, які почув у Братстві Святого Духа, відлуння правди й відлуння легкого глузування можних панів, яке рідко чи ніколи не проникало назовні. Будівничий зітхнув: — Здається, що брата Скадде було притягнуто до відповідальності за недбалий догляд з його боку; відколи Франц Кальс став парохом капітулу, на ці справи почали дивитись суворіше, і тоді ченчик промовив образливі слова, а саме, що він більше не може мучитися з цією шафою, повною мотлоху, переданого йому за традицією. Медитація, сказав він, для нього важливіша, крім того, вже невідомо, від кого походять ці останки, чи від святих людей, чи від святих жінок, і чи мають вони ще силу зцілювати та полегшувати в нещасті.
Знову під час розповіді Хеннекіна перед Мельхіором постає образ впертого рудоволосого ченчика, який діяв і самовиражався настільки незалежно.
— Зрештою, не так вже й дурно, якщо подумати! — скрикнув він.
Хеннекін похитав головою.
— Звісно, пане Мельхіоре, що канонік, почувши заяву Скадде, не вважав її такою розумною, як ви.
— Не кажучи вже про нового пароха, — підтвердив Мельхіор, — його ревність до віри скаче, як мул, ужалений шершнем під хвіст.
Будівничий не сміявся, він задумливо дивився перед собою; можливо, в ту мить він також подумав про незнайомого йому ченця, точніше, про товстого домініканця, який любив посміятися, який міг розчавити непримітного орденського братика самою вагою свого тіла.
Після цієї розмови з будівничим у Мельхіора з'явилося відчуття, що все, про що говорив Хеннекін, збувається: незабаром з'явився рій поганих, темних пліток, усі відкрито говорили про це, а найдурніші язики розносили по всьому світу найменші подробиці. Те, що розслідування було спрямоване проти ченця Паддекенспаду, нарешті стало зрозуміло з усієї плутанини чуток. Зелені Шапки зітхнули з полегшенням, Мельхіор побачив, що він не був ціллю Ейлардуса, хоча сам художник у глибині душі все ще не був переконаний. Всюди робилися спроби розслідувати у інших цистерціанців щодо обставин нехтування Скадде своїми обов'язками; але виявилося, що інквізитор чи абат монастиря Скадде, а може, обидва, перевели дух і наказали мешканцям монастиря мовчати про цю справу.
Процес над єретиком, якщо його можна так назвати, тягнувся кілька перших тижнів весни. Допити брата Понтіана, які проводив повний домініканець, проводилися в капітулі, де патер св. Канцелярії продовжував проживати. Туди ж — як поширилося через деякий час – привезли і Понтіана Скадде, але не як почесного гістя, а як в'язня.
Увесь цей процес викликав у місті небачену гірку й перебільшену побожність, що Мельхіор вважав особливо дивним, розуміючи, що фанатизм Кальскена раніше лише будив спротив. Присутність інквізитора, його дружні жести, його грубість і тілесна сила, здавалося, відігравала важливу роль у цій новій ревності до віри. Містяни почали старанно відвідувати церкви та каплиці. Знання про те, що в стінах міста перебуває єретик, і що молот войовничої Церкви піднявся, щоб розтрощити цю заблукану християнську дитину, якщо вона не піддасться старому суворому ярму, надзвичайно схвилювало людей, особливо жінок. Але вистачало й чоловіків, які ніколи раніше так часто, як зараз, не переступали поріг церкви. Торговці молитовниками, чотками, дароносицями і хрестильницями робили хороші гроші. У різьбяра по дереву Леонарда і його менш відомих колег замовляли хрести всіх розмірів і цін. Благочестиві люди шепотілися, що вдова в господі "Під Балдахіном" бачила видіння. У колі Зелених Шапок кепкували, що деякі вдови страждають від видінь, особливо коли ті видіння мали молоді очі. Філіп Хеннекін отримав найбільшу користь від цього благочестивого ентузіазму, до нього день у день стікалися добровольці, бажаючи зробити щось для будівництва церкви, і жодна робота не була для них надто важкою. Навіть діти, зазвичай найменш поступливий людський елемент, були заражені гарячим подихом благочестя; і вони теж возили дерево та вапно до нової церкви, ходили від дому до дому, збираючи гроші та хліб для бідних хворих, ходили групами містом зі співом і прикрашали церковні вівтарі ранніми весняними квітами. Ніколи досі і багаті, і бідні не давали стільки обітниць відправитися в паломництво, ніколи стільки дівчат не стригли волосся, щоб віддати його Матері Божій чи святим мученикам як запоруку втечі від цього світу, повного блиску й пасток, і напівбожевільний Тетьє Роен, ледар, жебрак і — коли напивався — блазень, який підбадьорював бідних біля сміттєвих звалищ, клявся, що для Бога він кастрував би себе, якби цистерціанського ченця і справді змусили відмовитися від власних слів, хоча кілька хамів серед волоцюг стверджували, що Тетьє ніколи не мав нічого такого, що б було варте кастрації.
Занурений у роздуми, Мельхіор продовжував свої старі мандри — вдень по селах, пісках і вересах, увечері на валах навколо міста; звідси він міг дивитися на захід сонця — невинне, барвисте видовище на західному небі, яке, здавалося, було занесене вербами та рядами тополь, оповитих першим золотим цвітом весни. На одній із таких прогулянок він випадково зустрів Кальскена та домініканца. Ймовірно, два священики поверталися з вечірньої служби і хотіли нагуляти апетит на свіжому повітрі, хоч патеру Ейларду це, очевидно, не було потрібно. Мельхіор міг повернути назад або зникнути за найближчою сторожовою вежею, стіна тут складала плоский кут, і там можна було сховатися, вдаючи споглядання краєвиду. Але раптом він відкинув усі думки про втечу, а більше того, з поведінки пароха та його гостя він вирішив, що вони вже помітили його; він міг легко здогадатися, що в цю мить шепоче мавпа єпископа інквізиторові. Вони підійшли ближче; невеличке, різко окреслене обличчя пароха залишалося незбагненним, м'ясисте обличчя рішучого домініканця спалахнуло зацікавленою, сердечною добротою, і він здалеку зустрів Мельхіора усмішкою.
Коли Мельхіор зняв шапку, Кальскен жорстко вказав на нього:
— Ось він, наш дуже відомий художник Хінтам.
Потім він назвав ім'я свого супутника, ніби всі діти в місті його вже не знали.