А та, вважаючи своє становище за непохитне (адже маркіз де Вогубер був творцем спілки між царем Теодосієм та Францією), так пишалася прихильністю цариці, що не відчувала, на яку небезпеку себе наражає, і за кілька місяців сталося те, чого не могло довірливому подружжю примаритися і в лихому сні: маркізові де Вогуберові брутально запропоновано піти на заслужений відпочинок. Пан де Шарлюс, коментуючи у приміському потязі неласку друга свого дитинства, дивувався, як така розумна жінка за цих обставин не скористалася зі свого впливу на монаршу пару, щоб та допомогла їй приховати будь-який свій вплив на них і не впрохала їхні величності бути ласкавими з дружиною президента Республіки та з дружинами міністрів, з чого б ті раділи тим дужче, себто тим дужче були б удячні за це Вогуберам, чим більше вони вірили б, що заслужилися на таку ласку стихійно, а не з допомогою Вогуберів. Але хто бачить хиби інших, той, запаморочений успіхами, допускається їх сам. І коли гості пропихалися до барона з віншуваннями та словами подяки, ніби господарем був він, йому не спадало попросити їх озватися добрим словом до пані Вердюрен. І тільки королева Неаполітанська, в чиїх жила текла та сама блакитна кров, що й у жилах її сестер, цісаревої Єлизавети та княгині Алансонської, зайшла в розмову з пані Вердюрен, ніби прибула сюди не так задля музики чи задля пана де Шарлюса, як задля втіхи познайомитися з нею, освідчилася Принципалці в дружніх почуттях, призналася в давньому бажанні зійтися з нею ближче, похвалила опорядження дому, словом, говорила про всяку всячину, ніби завітала до неї з візитою. їй так хотілося, провадила вона, привести свою сестреницю Єлизавету (ту, що збиралася заміж за принца Альберта Бельгійського), шкода, що вона її не взяла! Королева замовкла, лише коли на естраді розташувалися музики і їй показали Мореля. Вона не тішила себе ілюзіями щодо того, чому пан де Шарлюс намагається оточити молодого віртуоза такою хвалою. Але завдяки давезній своїй премудрості, премудрості властительки, чиє коліно було чи не найшляхетніше в усій історії, чи не найдосвідченіше, найскептичніше і найгонористіше, вона вбачала в неминучих вадах людей, надто їй любих, як, скажімо, кузин Шарлюса (він – син дукині Баварської, вона – дочка Баварського дому), їхнє нещастя, і що більше вдячні грішники цінували її моральну підтримку, то приємніше їй було простягати їм руку. Вона знала, як Шарлюс радітиме, що вона відгукнулася на його запрошення. І ось вона, ця геройська жінка, така сама нині добра, як колись одважна, королева-воїтелька, яка вела гарматний вогонь на валах Ґаети, завжди по-лицарському готова брати під свою охорону немічних, побачивши, що пані Вердюрен усі покинули і при ній нікого нема (а що вона сама має бути при королеві, до пані Вердюрен не доходило), намагалася вдавати, ніби для неї, королеви Неаполітанської, центром цього вечора, притягальною силою є пані Вердюрен. Вона все перепрошувала її, що не може залишитися до кінця, бо в неї – хоча вона майже ніде не бувала, – ще один сьогодні вечір, і благала, коли вона почне збиратися, через неї не турбуватися, словом, звільняла пані дому від обов'язків, про які та, зрештою, навіть не здогадувалася.
Треба віддати належне панові де Шарлюсу: хай він геть забув про пані Вердюрен і дозволив запрошеним зі "свого кола", сорому їй наробивши, не бити їй чолом, зате збагнув, що не гоже допускати, щоб вони так само, як Принципалку, зневажали й "музичне частування". Морель уже зійшов на естраду, музики порозсідалися, а розмови, репліки на взір: "Хто не втаємничений, не второпає!" – ще лунали. І тут пан де Шарлюс випростався і, ніби ввійшовши в інше тіло з того, що на моїх очах присурганилося до пані Вердюрен, прибрав грізного виразу пророка і так бликнув із-під брів, що всі відчули, що зараз не до сміху: від цього бликання спахнуло нагло не одне личко запрошеної дами, спійманої на гарячому, ніби учениця в класі. Для мене в цій шляхетній, зрештою, поставі пана де Шарлюса було щось кумедне; спопеляючи гостей вогненним поглядом, наче вказуючи, мов у якомусь vade mecum[69], що треба дотримуватися побожної тиші, що слід відвернутися від усяких марних думок, сам він, піднімаючи до гарного чола руки в білих рукавичках, став прикладом (для наслідування) людини поважної, охопленої майже екстазом. Він більше не відповідав на уклони припізнілих гостей, надто твердошкурих, аби зрозуміти, що зараз тут панує Велике Мистецтво. Всі були загіпнотизовані, ніхто не смів писнути, посунути стільця; завдяки Паламедовому престижу, шана до музики раптово передалася юрмі, кепсько вихованій, хоч і чепурній.
Бачучи, що на естраді отаборилися не лише Морель та піаніст, а й інші музики, я подумав, що почнуть не з Вентейля. Бо в моєму уявленні він зводивсяєдино до сонати для рояля і скрипки.
Пані Вердюрен сиділа осторонь; на прегарних півкулях білого з рожевим відтінком чола розсипалося волосся, засвідчуючи її бажання чи то наслідувати якийсь портрет XVIII сторіччя, чи то остудити свою вічну лихоманку хворої, яка соромилася признатися в нездужанні; вона сиділа самотньо, верховне божество цієї музичної урочистосте, богиня ваґнеризму та мігрені, майже трагічна Норна[70], заманена духом у коло цих зануд і тверда у своєму ще більшому, ніж завжди, небажанні виявляти перед ними власні переживання від музики, ближчої їй, аніж їм. Концерт почався; я не знав, що грається, я опинився в невідомому краю. Чия це музика? У стихії якого автора оце я? Мені страх кортіло це з'ясувати, але спитати не було в кого, і я радий був би перекинутися персонажем "Тисячі і одної ночі", твору, який я невтомно перечитував і в якому, тільки запахне смаленим, нараз з'являється дух або чарівна юнка, незрима для інших, але не для заклопотаного героя, і підказує йому саме те, про що йому хотілося дізнатися. І тут – диво та й годі! – у голові мені мов світ свінув. Як ото в незнайомій на погляд, а насправді просто побаченій з нового боку околиці, ти звертаєш зненацька на іншу дорогу, де кожний закуток добре тобі знайомий (тільки ти заходив сюди не з цього боку), і кажеш собі: "Таж ця стежка веде до хвіртки моїх приятелів***, до них якихось два кроки"; після чого й справді з'являється їхня донька і мимохідь вітається з тобою, – так я нараз іздогадався, що ця стихія нової для мене музики, це стихія Вентейлевої сонати: ще чарівніша, ніж юнка, летюча її фраза, оправна в сріблі, така плинна в своїй блискучій лункості, легкій і м'якій, мов серпанок, прилинула до мене, і я впізнав її, попри нові шати. Радість зустрічі з нею росла в мені завдяки знайомому, дружньому бринінню, якого вона прибрала, озиваючись до мене, такому переконливому, такому простому, хоча воно й іскрилося, хоча й ряхтіло її променистою красою. Цим разом, зрештою, єдиною її метою було показати мені путь, не путь сонати, бо це був неопублікований Вентейлів опус, де він тільки натяком, підкресленим у цьому місці коментарем програмки (її треба було весь час мати перед очима), грайливо, ніби для забави, вкраплював на мить перелітну фразу з сонати. Щойно її отак прикликано, вона зникла, і я знов опинився в незнайомому світі; але тепер я знав, – і все мені вже повсякчас про це нагадувало, – що це один зі світів, про які я й гадки не мав, що їх створив Вентейль, бо коли я, стомлений сонатою – Всесвітом, уже для мене вичерпаним, намагався уявити собі інші, однаково гарні, але інакші твори, я міг тільки, як оті поети, заповнювати мій примрійний Рай луками, квітками, ріками, тобто копіювати поверхню Землі. Те, що я мав перед собою, дарувало мені стільки щастя, скільки дала б мені соната, якби я її не знав; а отже це була якась інша, не менш прекрасна річ. Тимчасом як соната зоріла ліловою, польовою зорею, розщеплюючи свою перелітну чистоту, аби зависнути на легкому, а проте міцному плетиві рустованого склепіння жимолости над білими геранями, нове творіння простиралося на поверхні гладенькій і рівній, як гладінь моря передгрозового ранку, вже зарум'яненого пурпуром, серед дзвінкої тиші, у безкресій пустці, і цей невідомий Усесвіт вилонювався з тиші й темноти у рожевому сяйві аврори, поступово зводячись переді мною. Цей новий пурпур, такий незграйний у ніжній, сільській і чистій сонаті, заливав усе небо – ніби світова зоря – таємничою надією. І вже протинав повітря спів, ціла звукова гама, спів нечуваний, справді неповторний, неуявний, безсловесний і крикливий воднораз, уже не подібний, як у сонаті, до голубиного аврукання, а несамовитий, такий самий гарячий, як шарлат, у якому тонув початок, щось наче містичний спів півня, без'язикий, але пронизливий поклик одвічного ранку. Студена, обмита дощем, електрична атмосфера – зовсім іншого характеру, з іншим атмосферним тиском, у світі, такому далекому від первісного і замаяного рясним зелом світу сонати – змінювалося щохвилини, змиваючи жарку обіцянку світової зорі. Проте опівдні в палючому і перелітному яскрінні вона, та обіцянка, немовби справджувалася у надсадному сільському і майже селюцькому раюванні, коли колисання гучних розкалатаних дзвонів (подібних до тих, які розпікали жаром церковний майдан у Комбре і які Вентейль, чувши їх запевне часто, відшукав у своїй пам'яті, як находять фарбу на палітрі), здавалося, було матеріялізованим виразом найпримітивніших радощів. Сказати по щирості, з естетичного погляду цей радісний мотив мені не подобався; мені він здавався майже прикрим; ритм його так ліниво волочився по землі, що його можна було б відтворити майже непохибно простим стуком паличками об стільницю. Мені здавалося, ніби Вентейлю забракло тут натхнення, і відповідно послабилася моя увага.
Я дивився на Принципалку: її люта нерухомість здавалася протестом проти того, як ці дами з Передмістя похитували своїми неотесаними голівками в такт музики. Пані Вердюрен не казала: "Ви добре розумієте, що я трохи знаю цю музику, знаю! Якби мені захотілося передати все те, що я відчуваю, ви слухали б мене, не переслухали". Вона цього не казала. Але рівна й нерухома її постава, мертві її очі, непокірні космики говорили за неї.