Вони домовилися, що панна тут, у затишку, обродиться і потім ще пробуде якийсь час під приводом недокрів'я. А вже виходячи, той низенький судовик знов обернувся, ще раз потиснув їй, Ельзі Нічичирк, руку і сказав, пустивши сльозу за скельцями в золотій оправі: "Дякую вам, голубко, за вашу добрість і чуйність!" Але, звичайно, він мав на увазі чуйність до прибитих лихом батьків, а не до панни.
А тоді приїхала й сама та бідолаха, з вічно розтуленим ротом і зведеними догори бровами. Чекаючи тут свого реченця, вона багато чого розповіла їй, Ельзі Нічичирк, цілком визнаючи свою вину й не прикидаючися зведеною, — навпаки, Карл, шофер, навіть казав їй: "Негаразд у нас виходить, панно, краще облишмо це!" Але це було сильніше за неї, і вона завжди була готова спокутувати свою вину смертю й таки потім спокутувала, а їй здавалося, що тому, хто ладен піти на таку покуту, все подарується. Вона досить хоробро трималася й під час пологів і з допомогою доктора Кюрбіса, тутешнього окружного лікаря, якому було байдужісінько, як там дійшлося до вагітності, аби лише все решта було як слід і дитина виходила нормальна. Але панна, незважаючи на сільське повітря й добрий догляд, ніяк не могла оклигати після пологів, а також не позбулася своєї звички тримати рота розтуленим і зводити брови, через що її щоки здавалися ще худішими, і коли незабаром її куций батько-судовик приїхав по неї, у нього знов блиснула сльоза за золотими окулярами. Дитину відправили до сірих сестер у Бамберг, але й мати відтоді обернулася в сіру сестру: невилазно сидячи у своїй кімнаті з канаркою і черепахою, яких їй з жалю подарували батьки, вона заслабла на сухоти. Мабуть, зерно тієї хвороби завжди сиділо в ній. Нарешті її спробували ще послати в Давос, але це, певне, остаточно її доконало, бо вона там майже зразу померла, як того й хотіла. І коли те, що вона думала, правда, тобто що людина наперед усе спокутує, якщо вона готова до смерті, то бідолаха дістала своє і за все розрахувалася.
Поки господиня розповідала про панну, яку була прихистила в себе, вони побували в корівні, навідалися до стайні й заглянули до хліва. Потім ще зазирнули в курник та на пасіку за хатою і нарешті спитали в господині, скільки вони їй винні. Але пані Нічичирк не захотіла брати з них грошей. Вони подякували за все й поїхали назад у Вальдсгут, щоб устигнути на поїзд. Обидва визнали, що день не минув марно й що Пфайферінг — чудовий куточок.
В Адріановій душі залишився образ цієї місцини, хоч поки що ніяк не впливаючи на його наміри. Він хотів виїхати з Мюнхена, але десь далі, а не тут-таки під гори, куди можна за годину дістатися поїздом. З музики до "Love's Labour's Lost" на той час був написаний фортепіанний начерк вступних сцен, але праця не посувалася, важко було витримати пародійну штучність стилю, вона вимагала внутрішньої ексцентричності, яку доводилося весь час поновлювати, а це, в свою чергу, породжувало потяг до далеких подорожей, туди, де дужче відчувалося б чуже оточення. Його посів неспокій. Він стомився від кімнати на Рамбергштрасе, де жив ніби в родині й не був ніколи певний, що його залишать на самоті,— кожної хвилини міг хтось прийти з запрошенням приєднатися до товариства. "Я шукаю, — писав він мені,— подумки питаю всіх навколо і прислухаюся, чи не скаже хто, де є таке місце, щоб там можна було сховатися від світу, знаючи, що тобі ніхто не переб'є, й поговорити сам на сам зі своїм життям і своєю долею…" Дивні, зловісні слова! У мене тремтить рука, що пише ці рядки, й холоне всередині, коли я подумаю, для якої розмови сам на сам, для якої зустрічі й угоди він свідомо чи несвідомо шукав місця.
Зупинився він на Італії, куди й виїхав у незвичний для туристів час, саме на початку літа, наприкінці червня. Він намовив поїхати з ним і Рюдігера Збройносена.
XXIV
Коли я 1912 року, ще працюючи в Кайзерсашерні, під час великих канікул відвідав зі своєю молодою дружиною Адріана й Збройносена в тому сабінському гірському гнізді, яке вони собі уподобали, друзі жили там уже друге літо: зиму перебули в Римі, а в травні, коли потеплішало, знов подалися в гори, в той самий гостинний дім, де торік за три місяці призвичаїлись і почували себе як дома.
Місцем тим була Палестріна, батьківщина композитора Палестріни, за античних часів — Пренесте, фортеця князів Колонна, згадувана в Данте, в двадцять сьомій пісні "Inferno" [80] під назвою Пенестріно, селище, яке мальовничо приліпилося до гори й до якого від церковного майдану, що лежав нижче, вела східчаста, не дуже чиста вуличка, затінена будинками. По ній бігали маленькі чорні свині, й неуважного подорожнього міг будь-де притиснути до стіни широко розкладеним на спині вантажем віслюк, бо віслюки також ходили тією дорогою вгору і вниз. По той бік селища дорога переходила в гірську стежку й вела повз монастир капуцинів на вершину пагорба з рештками акрополя, біля якого збереглися також руїни античного театру. Ми з Геленою за час свого короткого перебування в Палестріні кілька разів підіймалися до тих величних залишків старовини, тим часом як Адріан, що "нічого не хотів бачити", за багато місяців ніколи не виходив за межі тінявого саду капуцинів, де дуже любив сидіти.
Дім Манарді, пристановище Адріана й Рюдігера, мабуть, був найпоказніший на майдані, і хоч родина господарів складалася з шести душ, у ньому легко вмістилися ще й ми, прибулі. Солідний, міцно збудований, майже палацового чи фортечного типу — я його зарахував до другої третини сімнадцятого сторіччя, — зі скупо оздобленим карнизом під пласким ґонтовим дахом, що ледь виставав над стінами, з маленькими вікнами й декорованою в стилі раннього барокко брамою, в дощане оббиття якої були врізані вже справжні двері з дзвоником, він стояв на східчастій вуличці. Нашим друзям віддали просторий покій на першому поверсі, просто-таки залу на двоє вікон, з кам'яною долівкою, як і в усьому будинку, затінену знадвору деревами, прохолодну, трохи темнувату, дуже просто обставлену плетеними стільцями й набитими волосінню канапами, але справді таку велику, що двоє людей, не заважаючи одне одному, бо від столу до столу було далеко, могли сидіти й робити своє діло. До того покою прилягали чималі, теж дуже просто обставлені спальні, третю з яких, таку саму, як і дві перші, віддали нам, гостям.
Родинна їдальня й суміжна з нею, багато більша, ніж вона, кухня, в якій приймали гостей з містечка, зі страхітливо великим димарем, обвішана казкових розмірів ополониками та виделками й ножами нарізати печеню, що могли б належати якомусь велетневі, з полицями, заставленими мідяним начинням, казанками, мисками, тарелями, супницями й ступками, містилися на другому поверсі, й там володарювала синьйора Манарді, Нелла, як її звали в родині,— мабуть, ім'я її було Перонелла, — статурна, римського типу матрона з відстовбурченою верхньою губою, з добрими, радше карими, ніж чорними очима й гладенько, туго зачесаними косами, ледь позначеними сивиною, по-сільському проста й діяльна, до міри огрядна жінка, — часто можна було побачити, як вона стоїть там, уперши в круті, щільно обтягнуті фартухом стегна маленькі, але звиклі до праці руки з подвійною вдовиною обручкою на правій.
Від заміжжя в неї лишилася дочка Амелія років чотирнадцяти чи п'ятнадцяти, трохи придуркувата дівчинка, яка мала звичку, сидячи біля столу, водити перед очима ложкою або виделкою й проказувати з запитальною інтонацією якесь слово, що застрягло їй у пам'яті. Наприклад, кілька років тому в Манарді зупинялася одна аристократична російська родина, голові якої, графові чи князеві, ввижалися привиди, і часом уночі він не давав спати мешканцям будинку, бо стріляв із пістолета духів, що вешталися по коридорах і заглядали до його спальні. Ці спогади, що із зрозумілих причин закарбувалися в пам'яті всіх мешканців будинку, часто спонукали Амелію питати свою ложку: "Spiriti? Spiriti?" [81]. Але їй могли глибоко запасти в пам'ять і дрібніші події. Якось один німець-турист ужив слово "melone", "диня", яке в італійській мові має чоловічий рід, за німецьким взірцем у жіночому роді, і після того дівчинка не раз, похитуючи головою і сумно водячи очима за порухом ложки, тихо бубоніла: "La melona? La melona?" Синьйора Перонелла та її брати, видно, звикли до бубоніння дівчинки й не звертали на нього ніякої уваги, лише помітивши подив гостя, всміхалися, але їхня усмішка була не стільки вибачлива, скільки зворушена й ніжна, навіть щаслива, наче йшлося про якийсь милий жарт. Ми з Геленою також скоро звикли до Амеліїного тупого розглядання ложки й виделки. Адріан і Збройносен його вже взагалі не помічали.
Згадувані вище брати господині, між якими вона за віком була десь посередині,— це адвокат Ерколано Манарді, або, як його здебільшого звали, щоб було коротше й приємніше, l'avvocato [82], гордість по-сільському простої, неосвіченої родини, чоловік років під шістдесят з кошлатими сивими вусами й хрипким голосом, що говорив аж завиваючи і збирався на слово кількома заходами, як збирається на ревіння віслюк, та синьйор Альфонсо, років на п'ятнадцять молодший за нього, Альфо, як його ласкаво називали родичі, селянин; повертаючись надвечір з прогулянки по околицях, ми часто бачили його на дорозі з поля: він їхав на своєму вуханеві під парасолем, в синіх захисних окулярах, майже торкаючись ногами землі. Адвокат, видно з усього, вже не працював за фахом, а тільки читав газету, — до речі, читав безперестанку, дозволяючи собі в спеку сидіти в кімнаті з відчиненими дверима в самих підштанках. Синьйор Альфонсо був невдоволений цим, вважав, що правник — "quest'uomo" [83], казав він у таких випадках, — надто багато бере на себе. Він на повен голос, правда, не в братовій присутності, ганив його свавільне зазнайство й не хотів слухати примирливих слів сестри, яка доводила, що адвокат мусить легко вбиратися, бо дуже повнокровний і в спеку може дістати апоплексичний удар. Ну то хай quest'uomo хоч зачиняє двері, заперечував Альфо, а не виставляє себе на очі родичам і distinti forestieri [84] в такому вигляді, як йому зручно. Вища освіта не виправдує такого зухвалого нехлюйства. Було видно, що тут під вдало знайденим приводом подає голос якась злість contadino [85] на освіченого члена родини, хоч — чи, краще сказати, оскільки — в глибині душі синьйор Альфонсо поділяв властиве всім Манарді захоплення адвокатом, у якому вони вбачали немовби державного діяча.