Майстер і Маргарита

Михайло Булгаков

Сторінка 48 з 76

Я, відверто кажучи, не люблю останніх вістей, передаваних по радіо. Повідомляють їх завжди якісь дівчата, що нерозбірливо вимовляють назви місцевостей. До того ж кожна третя з них трохи недорікувата, начебто таких підбирають навмисне. Мій глобус багато зручніший, тим більше, що події мені потрібно знати достеменно. Ось, до прикладу, бачите той кусень землі, бік якого миє океан? Дивіться, он він наливається вогнем. Там почалася війна. Якщо ви наблизите очі, ви побачите й подробиці.

Марґарита нахилилася над глобусом і побачила, що квадратик землі розрісся, багатобарвно заграв кольорами і перетворився наче на рельєфну мапу. А потім вона побачила і стрічечку річки, і якесь селище коло неї. Будиночок, який був завбільшки з горошину, розрісся і став такий, як сірникова коробочка. Нагло і безгучно дах цього будинку підлетів угору разом з опукою чорного диму, а стіни впали, отож від двоповерхової коробочки нічого не залишилося, окрім купки, від якої валував чорний дим. Ще наблизивши око, Марґарита розгледіла маленьку жіночу фігурку, яка лежала на землі, а коло неї в калюжі крові мале дитинча з розкиданими рученятами.

— Оце і все, — усміхаючись, сказав Воланд, — воно не встигло нагрішити. Робота Абадонни бездоганна.

— Я не хотіла б бути по тому боці, проти якого цей Абадонна, — сказала Марґарита, — на чиєму він боці?

— Що далі говорю з вами, — люб’язно відгукнувся Воланд, — то більше переконуюся в тому, що ви вельми розумна. Я заспокою вас. Він навдивовижу безсторонній і однією мірою співчуває обом супротивним таборам. Отож і наслідки для кожного табору бувають завжди однаковісінькі. Абадонно! — неголосно покликав Воланд, і тут із стіни з’явилася постать якогось кощавого чоловіка в темних окулярах. Ці окуляри чомусь справили на Марґариту таке сильне враження, що вона, тихенько зойкнувши, уткнулася обличчям у ногу Воландові. — Та годі вам! — гукнув Воланд. — Які-бо нервові сучасні люди. — Він з розмаху плеснув Марґариту по спині, так що її тіло аж загуло, як дзвін. — Таж бачите, що він в окулярах. І не було такого жодного випадку, та й не буде, щоб Абадонна з’являвся перед будь-ким передчасно. Врешті, я тут. Ви у мене гостею! Я просто хотів показати його вам.

Абадонна стояв непорушно.

— А можна, щоб він на секунду скинув окуляри? — запитала Марґарита, тулячись до Воланда і здригаючись, але вже з цікавості.

— А ось цього не можна, — серйозно відповів Воланд і махнув рукою Абадонні, й того не стало. — Що ти хочеш сказати, Азазелло?

— Мессіре, — відповів Азазелло, — дозвольте мені сказати. У нас двоє сторонніх: красуня, котра хлипає і благає, щоб її залишили з господинею, а з нею ще, даруйте, її кнур.

— Дивно поводяться красуні, — зазначив Воланд.

— Це Наташа, Наташка! — вигукнула Марґарита.

— Ну, лишіть коло господині. А кнура — до кухарів.

— Зарізати? — перелякано скрикнула Марґарита. — Згляньтесь, мессіре, це Микола Іванович, мешканець з нижнього поверху. Тут непорозуміння, вона, бачите, мазнула його кремом...

— Але даруйте, — сказав Воланд, — якого біса і хто його різатиме? Хай посидить разом з кухарями, оце й усе! Не можу, погодьтесь, я пустити його у бальну залу!

— Ще б пак... — докинув Азазелло і доповів: — Північ надходить, мессіре.

— Гаразд. — Воланд звернувся до Марґарити: — Ну-бо, прошу вас... Наперед вдячний вам. Не розгублюйтесь і нічого не бійтеся. Нічого не пийте, окрім води, а то розімлієте і вам буде важко. Час!

Марґарита підвелася з килимка, і тоді в дверях виник Коров’єв.

Розділ 23

ВЕЛИКИЙ БАЛ У САТАНИ

Надходила північ, і доводилося поспішати. Марґарита невиразно бачила довколишнє. Запам’яталися свічки і самоцвітний якийсь басейн. Коли Марґарита стала на дно цього басейну, Ґелла й Наташа, що допомагала їй, обдали Марґариту якоюсь гарячою, густою і червоною рідиною. Марґарита відчула солоний смак на губах і зрозуміла, що її миють кров’ю. Кривава мантія змінилася іншою — густою, прозорою, рожевуватою, і в Марґарити пішла обертом голова від запаху трояндової олії. Потім Марґариту кинули на кришталеве ложе й стали до блиску розтирати якимось великим зеленим листям. Тут прискочив кіт і заходився допомагати. Він присів навпочіпки біля Марґаритиних ніг і почав натирати їй ступні з таким виглядом, мовби начищав на вулиці чоботи.

Марґарита не пам’ятає, хто пошив їй із пелюсток блідої троянди черевички і як ці черевички самі собою позащібалися золотими пряжками. Якась сила підкинула Марґариту й поставила перед дзеркалом, і в її волоссі сяйнула королівська діамантова корона. Звідкілясь узявся Коров’єв і повісив на груди Марґариті важке, в овальній оправі зображення чорного пуделя на важезному ланцюгу. Ця прикраса надзвичайно обтяжила королеву. Ланцюг тут-таки почав натирати шию, зображення гнуло її донизу. Але дещо винагородило Марґариту за незручності, спричинювані ланцюгом з чорним пуделем. Це — та шанобливість, з якою почали ставитися до неї Коров’єв і Бегемот.

— Нічого, нічого, нічого! — примовляв Коров’єв коло дверей кімнати з басейном. — Нічого не вдієш, треба, треба, треба... Дозвольте, королево, дати вам останню пораду. Гості будуть розмаїті, ох, дуже розмаїті, але жодному, королево Марґо, ані тіні переваги! Якщо хтось і буде не до вподоби... я певен, що ви, безперечно, не дасте цьому промайнути на своєму обличчі... Ні, ні — не можна й помислити про таке! Помітить, помітить у ту ж мить! Треба полюбити його, полюбити, королево! Сторицею буде винагороджена за це господиня балу. І ще: не проминіть жодного! Хоча б усмішечку, як не стане часу кинути слово, хоча б легесенький порух голови. Все, що завгодно, аби лише не брак уваги. Від цього вони захиріють...

Тієї миті Марґарита в супроводі Коров’єва та Бегемота ступила з басейнової в цілковиту темряву.

— Я, я, — шепнув кіт, — я подам сигнал!

— Подавай! — відповів у темряві Коров’єв.

— Бал! — пронизливо верескнув кіт, і тут-таки Марґарита скрикнула й на кілька секунд заплющила очі. Бал обпав її вмить — вибухнув світлом, а водночас звуком і запахом. Ведена під руку Коров’євим, Марґарита побачила себе в тропічному лісі. Червоногруді зеленохвості папуги чіплялися за ліани, перескакували по них і оглушливо репетували: "Я в захопленні!" Але ліс швидко закінчився, і його паркість одразу змінилася прохолодою бальної зали із колонами з якогось жовтуватого іскристого каменю. Ця зала, як і ліс, була зовсім порожня, і лише при колонах стояли оголені негри в срібних пов’язках на головах. Обличчя їхні стали брудно-бурими від хвилювання, коли в залу влетіла Марґарита зі своїм почтом, серед якого десь узявся Азазелло. Тут Коров’єв випустив руку Марґарити і шепнув:

— Просто на тюльпани!

Невисока стіна білих тюльпанів виросла перед Марґаритою, а за нею вона побачила незліченні прикриті ковпачками вогники і перед ними білі груди й чорні плечі людей, зодягнутих у фраки. Тоді Марґарита збагнула, звідки линуло бальне гучання. На неї впало ревище труб, а хвиля скрипок, яка випручалася з-під нього, обдала її тіло, наче кров’ю. Оркестр у добрих півтори сотні музик грав полонез.

Чоловік у фракові, який вивищувався над оркестром, побачивши Марґариту, зблід, заусміхався і враз помахом руки підвів увесь оркестр. Ні на мить не перериваючи музики, оркестр, стоячи, обливав Марґариту звуками. Чоловік над оркестром відвернувся від нього і вклонився низько, широко розкинувши руки, і Марґарита, усміхаючись, помахала йому рукою.

— Ні, мало, мало, — зашепотів Коров’єв, — він не спатиме всеньку ніч. Гукніть йому: "Вітаю вас, королю вальсів!"

Марґарита вигукнула це і подивувалася тому, що її голос, повен, як дзвін, перекрив гримотіння оркестру. Чоловік від щастя скинувся і ліву руку приклав до грудей, правою і далі вимахуючи оркестрові білим берлом.

— Мало, мало, — шепотів Коров’єв, — дивіться ліворуч, на перші скрипки, і кивніть так, щоб кожен подумав, що ви впізнали саме його. Тут лише світової слави музики. Ось цьому, за першим пультом, це — В’єтан. Так, дуже добре. Тепер — далі.

— Хто диригент? — відлітаючи, спитала Марґарита.

— Йоганн Штраус! — закричав кіт. — І хай мене повісять у тропічному лісі на ліані, якщо на якомусь балу будь-коли грав такий оркестр! Я запрошував його! І, зважте, жоден не захворів і жоден не відмовився!

У наступній залі не було колон, замість них стояли стіни червоних, рожевих, молочно-білих троянд з одного боку, а з другого — стіна японських повних камелій. Поміж цих стін уже били, шумуючи, фонтани, і шампанське вирувало бульбашками в трьох басейнах, серед яких один був прозоро-бузковим, другий — рубіновим, третій — кришталевим. Біля них метушилися негри в червоних пов’язках, срібними черпаками наповнюючи з басейнів пласкі чаші. В рожевій стіні проступив вилом, і в ньому на естраді гарячкував чоловік у червоному з ластів’ячим хвостом фраці. Перед ним нестерпно гучно надсаджувався джаз. Тільки-но угледівши Марґариту, диригент зігнувся перед нею, так що руками черкнувся підлоги, потім випростався і пронизливо верескнув:

— Алілуя!

Він ляснув себе по коліну раз, потім навхрест по другому — два, вирвав із рук у крайнього музики тарілку й гахнув нею об колону.

Відлітаючи, Марґарита бачила лише, що віртуоз-джаз-бандист, змагаючись із полонезом, який дув Марґариті в спину, б’є по головах джаз-бандистів своєю тарілкою, а ті присідають з комічним переляком.

Нарешті вилетіли в передпокій, де, як зрозуміла Марґарита, її серед пітьми зустрічав Коров’єв з лампадкою. Зараз на цьому майданчику очі сліпли від світла, що лилося з кришталевих виноґрон. Марґариту поставили на чільне місце, і під лівою рукою в неї опинилася низенька аметистова колонка.

— Руку можна буде покласти на неї, якщо стане непереливки, — шепотнув Коров’єв.

Якийсь чорношкірий підкинув під ноги Марґариті подушку з вигаптуваним на ній золотим пуделем, і на неї вона, корячись чиїмсь рукам, поставила, зігнувши в коліні, свою праву ногу.

Марґарита спробувала розглянутися. Коров’єв і Азазелло стояли побіля неї в парадних позах. Поруч з Азазелло — ще троє молодиків, що невиразно чимсь нагадали Марґариті Абадонну. В спину віяло холодом. Озирнувшись, Марґарита побачила, що з мармурової стіни позад неї б’є шумуюче вино і стікає в крижаний басейн.

45 46 47 48 49 50 51