Він ніколи не збагне голосу власної підсвідомості. І він надто розгубився, щоб сформулювати одну чисту думку у своїй свідомості. Він сприймав її слова, наче в якійсь прострації. І милувався нею. Не міг не милуватися. Вона була рум'яна, гарна і чиста — чиста від кохання.
— Принаймні, — підкорився він, — тобі пощастило, якщо ти не застудилася.
— О, я не застудилася, — відповіла вона.
Вона думала про слова іншого мужчини: "У тебе найкращий задок на світі!" їй хотілося, страх як хотілося сказати Кліфорду, що їй це сказали під час тієї славетної зливи. Однак! Вона трималася, наче ображена королева, і пішла нагору перевдягатися.
Того вечора Кліфорд намагався обходитися з нею люб'язно. Він читав одну з останніх науково-релігійних книжок; маючи в собі жилку фальшивої релігійності, він егоїстично турбувався майбутнім свого власного его. Він мав звичку заводити з Коні розмови про ту чи іншу книжку, відтак розмови між ними зароджувалися майже хімічним способом. Вони майже хімічним способом фабрикували їх в своїх головах.
— Між іншим, що ти про це думаєш? — запитав він, дістаючи свою книжку. — Тобі не довелося б охолоджувати своє гаряче тіло під дощем, якби за нами залишалося ще декількаер еволюції. От послухай: "Всесвіт демонструє нам дві форми: з одного боку, він розпорошується фізично, з іншого — поширюється духовно".
Коні слухала, чекаючи на продовження. І Кліфорд ждав. Вона здивовано глянула на нього.
— Але якщо він духовно підноситься, — сказала вона, — що залишається там, унизу, в тому місці, де був його хвіст?
— Ах! — сказав він. — Зважай на те, що говорить автор. На мою думку, піднесення — це протилежність розпорошуванню.
— Так би мовити, духовний вибух!
— Ні. Але серйозно, без жартів, думаєш, у цьому щось є?
Вона знову глянула на нього.
— Розпорошується фізично? — спитала вона. — Я бачу, ти товстієш, і я не марнію. Ти думаєш, сонце стало меншим, ніж раніше? Як на мене, то ні, я гадаю, що яблуко, яке Адам запропонував Єві, насправді не було набагато більшим, якщо взагалі було більшим за наші жовті пепінки. Чи ти думаєш, більше?
— Добре, послухай, що він пише далі: "Так він повільно просувається з повільністю, невловимою для наших вимірів часу до нових творчих умов, серед яких фізичний світ, як ми його на теперішній момент знаємо, буде представлений пульсацією, мало чим відмінною від небуття".
Вона слухала з якимось зачудуванням. У голові крутилися всякі дурниці. Та вона тільки сказала:
— Який кумедний фокус-покус! Так наче його нікчемна чванькувата свідомість знає, що відбуватиметься так повільно. Його слова означають усього лиш, що на Землі він є фізичною поразкою, і хоче, щоб увесь Всесвіт був фізичною поразкою. Дурне самовдоволене зухвальство!
— Але ж послухай! Не перебивай високі слова великої людини. "Теперішній тип порядку в світі піднявся з неуявного минулого і знайде могилу в неуявному майбутньому. Залишається невичерпне поле абстрактних форм, і творчість з її мінливим характером, що заново визначається власними істотами, і Бог, від мудрості якого залежать усі форми порядку". Отак він закручує.
Коні зневажливо слухала.
— Він духовний дебіл, — сказала вона. — Такого наверз! Неуявності, типи порядку в могилах, поля абстрактних форм, творчість з її мінливим характером і Бог, сплутаний з формами порядку! Це ж ідіотизм!
— Мушу сказати, все це незрозумілий набір слів, багато балачок, так би мовити, — сказав Кліфорд. — Однак думаю, все ж таки щось є в ідеї, ніби всесвіт розпорошується фізично і підноситься духовно.
— Ти думаєш? Тоді хай собі поширюється, тільки б мені надійно залишатися фізично тут, унизу.
— Тобі подобається власна фізична будова? — запитав він.
— Я люблю її! — І в її голові промайнули слова: "Це найкращий, найкращий жіночий задок!"
— Але це справді дещо екстраординарно, адже важко заперечити, що це не клопіт. Але, припускаю, жінка не отримує вищого задоволення від розумового життя.
— Вищого задоволення? — перепитала вона, дивлячись на нього. — І цей ідіотизм означає вище задоволення розумового життя? Ні, дякую. Дай мені тіло. Певна, життя тіла — більша реальність за життя розуму, коли тіло справді відкрите до життя. Та скільки людей, наче твої славні підйомні машини, мають сам тільки розум, причеплений до фізичних трупів.
Він глянув на неї здивовано.
— Життя тіла, — сказав він, — це власне життя звірів.
— І воно краще за життя професійних трупів. Але неправда! Людське тіло тільки прокидається до справжнього життя. Воно ледве спалахнуло у греків, потім Платон та Арістотель убили його, а Ісус прикінчив. Але тепер тіло справді вертається до життя, справді піднімається з гробу. І тоді почнеться чудове, чудове життя на чудовому світі, життя людського тіла.
— Мила моя, ти говориш так, ніби провіщаєш його прихід! Ти справді їдеш на вакації, але, прошу, не збуджуйся так непристойно. Повір мені, де б не був Бог, він постійно видаляє з людських істот нутрощі і харчові тракти, щоб створити вищу, духовнішу істоту.
— Як мені тобі вірити, Кліфорде, коли я відчуваю, де б не був Бог, він нарешті прокинувся в моїх нутрощах, як ти це називаєш, і так радісно дзюркотить там, наче світанок. Як я можу тобі вірити, коли відчуваю зовсім протилежне?
— О, звичайно! І що спричинило в тобі цю надзвичайну зміну? Що ти голяком бігала під дощем, наче вакханка? Справа відчуттів чи очікування поїздки до Венеції?
— І те, й друге? Ти думаєш, що жахливо з мого боку радіти цій мандрівці? — запитала вона.
— Досить жахливо показувати це так прямо.
— Тоді я буду приховувати свої почуття.
— О, не турбуйся! Твоє збентеження майже передалося мені. У мене таке відчуття, ніби я сам їду.
— То чому ж ти не їдеш?
— Ми вже це все обговорили. Річ у тім, на мою думку, тебе найбільш хвилює те, що ти можеш сказати на якийсь час прощавай цьому всьому. Ніщо так не хвилює тебе в даний час, як слова: "До по-ба-че-ння все!" Але всяке прощання означає зустріч у якомусь іншому місці. І всяка зустріч — це новий зв'язок.
— Я не збираюся вступати в якісь нові зв'язки.
— Не зарікайся, — сказав він.
Вона затнулася.
— Ні! Я не зарікаюся! — сказала. Але її бентежив від'їзд, передчуття розриву зв'язків. Вона тут нічим не могла зарадити.
Кліфордові не спалося, він цілу ніч грав на гроші з місіс Болтон, доки їй смертельно захотілося спати. І настав день приїзду Гілди. Коні домовилася з Мелорзом, що коли все складатиметься сприятливо для того, аби вони провели ніч разом, то вона вивісить у вікні зелену хустку. Якщо буде невдача — червону. Місіс Болтон допомагала Коні пакуватися.
— Зміна піде на користь вашій світлості.
— Гадаю, так. Ви не проти деякий час опікуватися Кліфордом самі, правда?
— О, ні! Я цілком упораюсь. Тобто, я можу робити все, чого він потребує. Здається, йому краще, ніж раніше?
— О, набагато. Ви робите з ним дива.
— Хіба? Але чоловіки всі однакові; вони просто діти, їх треба пестити й улещувати, і хай вони думають, що все робиться по-їхньому. Вам так не здається, моя леді?
— Боюся, мені бракує досвіду.
Коні перервала роботу.
— А як було з вашим чоловіком? І його вам доводилося улещувати й керувати ним, немов дитиною? — запитала вона, глянувши на жінку.
Місіс Болтон теж перервала роботу.
— Ну! — сказала вона. — І його я так само не раз умовляла. Та мушу визнати, він завжди знав, до чого я хилю. І, як правило, піддавався.
— Він ніколи не поводився як пан чи господар?
— Ні! Але в його очах часом з'являвся специфічний вираз. І тоді я знала, що мушу поступитися. Та загалом він поступався мені. Ні, він ніколи не був паном чи господарем. І я так само. Я знала, де треба зупинитися, тоді я поступалася, хоч іноді мені це дорого коштувало.
— А що, коли ви з ним сварилися?
— О, не знаю. Я ніколи не сварилася. Навіть коли він не мав рації, коли помилявся, поступалася. Розумієте, я ніколи не хотіла рвати те, що було між нами. І воно гине, коли спрямувати проти чоловіка свою волю. Якщо ви любите чоловіка, треба поступатися йому, коли він настроєний рішуче; незалежно від того, помиляється він чи ні, треба поступатися. Інакше можна щось розбити. Але мушу сказати, Тед часом поступався мені, коли я надто пручалася і навіть помилялася. Тому, думаю, це стосується обох.
— А з пацієнтами ви теж так само поводитесь? — запитала Коні.
— О, це зовсім інше. Я ставлюся до них зовсім по-іншому. Я знаю, що для них добре, чи намагаюся дізнатися, і тоді просто стараюся керувати ними для їхнього ж блага. Це не те, коли ви справді любите. Зовсім інше. Якщо ви хоч раз любили якогось чоловіка, ви можете приязно ставитися майже до кожного чоловіка, якщо він взагалі цього потребує. Але це не те ж саме. Все це не болить по-справжньому. Сумніваюся, чи можна любити справді, якщо вже колись любив.
Ці слова налякали Коні.
— Думаєте, любити можна тільки раз? — запитала вона.
— Я зовсім так не думаю. Більшість жінок ніколи не люблять, ніколи не починають любити. Не знають, що це означає. І чоловіки так само. Та коли я зустрічаю жінку, яка здатна, я в душі твердо за неї.
— І ви думаєте, чоловіки легко ображаються?
— Так! Якщо вразити їхню гордість. Та хіба жінки не такі самі? Просто ці дві гордості трохи відрізняються.
Коні обмірковувала ці слова. У неї знову з'явилося побоювання з приводу подорожі. Врешті, хіба вона не збирається кинути свого коханця, принаймні на короткий час? І він знав це. Тому й розмовляв з нею так химерно, з таким сарказмом.
І все ж! Людське існування великою мірою контролюється машиною зовнішніх обставин. Людина під владою цієї машини. І не здатна звільнитися за п'ять хвилин. Навіть не бажає цього.
Гілда прибула вчасно, в четвер уранці, у швидкісній двомісній машині, з валізкою, міцно прив'язаною ззаду ремінцем. Вона була така ж стримана й молода, як завжди, і така ж вольова. Як визначив її чоловік, вона була з біса вольова. Але її чоловік саме з нею розлучався. Так, вона навіть полегшила йому цю справу, хоча й не мала коханця. В цей час вона була "поза" чоловіками. Вона відчувала велике задоволення бути собі господинею, а також господинею своїм двом дітям, яких збиралася "достойно" виховати (що це мало означати, лишалося невідомим).
Коні дозволено було взяти з собою теж тільки одну валізку.