Так приємно перечитувати речення, яке ми знаємо напам'ять, а в інших, які ми не могли б повторити від слова до слова, хочеться справдити, наскільки ніжні ті чи інші вирази. Чи написала вона: "Ваш милий лист"? У блаженстві, яким ми дихаємо, ворухнулося легке розчарування: першого разу ми надто швидко читали (або нерозбірне було письмо дописувачки) й не помітили, що вона написала не "Ваш милий лист", а "Діставши Вашого листа". Але скільки ніжности в усьому іншому! Ох, аби нам і завтра подарували такі самі квіти! Потім уже і цим не здобріти, до слів хочеться долучити погляди, голос. Призначається побачення — і от, хоча вона, може, й не змінилася, — замість тієї, кого ми, покладаючись на опис чи пам'ять, уявляли феєю Вівіаною, перед нами постає Кіт у чоботях. Ми умовляємося про зустріч і назавтра, бо, хоч би там як, це все-таки вона і мріяли ми про неї. Ба! Щоб нас вабило до жінки, вона не повинна бути гарна саме так, а не якось інакше. Нас пориває до жінки, та й годі, ця жага непевна, як пахощі; так само Протираї був любий стиракс, етерові шафран, Гері — прянощі, хмарам — мирра, Ніке — манна, морю — пахощі ладану. Але ці пахощі, оспівані орфічними гімнами, не такі численні, як божества, які ними всолоджуються. Мирра — не тільки запах хмар, а й Протогоноса, Нептуна, Нерея, Лето; ладан — не лише улюблені пахощі моря, а й гожої Діке, Феміди, Цірцеї, дев'яти Муз, Еоса, Мнемозіни, Дія, Дикайосіни. Якби нам заманулося перелічити божества, які вдихають стиракс, манну та аромати прянощів, ми так би ніколи й не вивели кінця — їх сила-силенна. Амфієтес усолоджує себе всіма пахощами, окрім ладану, а Гея гордує лише бобами й прянощами. Так було і з моїми жаданнями дівчат. їх було менше, ніж самих дівчат, і вони оберталися подібними між собою болещами й розчаруваннями. Мирра ніколи не вабила мене. Мирру я відступав Жюп'єнові й принцесі Ґермантській: вона люба Про-тогоносові, "істоті двостастій, бикуватому ревунові, невтомному співучасникові оргій, славному славуті, химерникові, радісному скорохватові до пожертв оргіофантів".
Але незабаром сезон був уже в розпалі; щодня приїздив хтось новенький, мої дедалі частіші прогулянки, відриваючи мене від захопливого читання "Тисячі й одної ночі", втіхи мені не давали, — навпаки, ще й затруювали мені настрій. Узмор'я тепер роїлося від дівчат, а думка, підкинута мені Коттаром, не викликаючи, щоправда, нових підозр, діяла мені на нерви, і я намагався зробити все, щоб її прогнати, тож коли до Бальбека приїжджала молода жінка, я собі місця не знаходив і підбивав Альбертину на далекі прогулянки, щоб вона не могла познайомитися з новоприбулою і навіть, якщо сприятиме щастя, — побачити її. Зрозуміло, найбільше я боявся тих, що виглядали й поводилися вульгарно чи знеславили себе; я намагався переконати свою приятельку, що їхня неслава нічим не підперта, що це людська обмова, намагався, може, з мимовільного, ще несвідомого страху, що Альбертина шукатиме зближення з ледащицею, або шкодуватиме, що через мене її не запопала, або, помічаючи навколо силу-силенну прикладів, подумає, ніби такий повсюдний гріх догани й не заробляє. Я розпинався за кожну підозрювану, силкуючись довести, що сафізму взагалі не існує. Альбертина підтримувала мою невіру в гріх тої чи тої жінки. "Та ні, то в неї така вдача, то просто така манера". А я вже починав шкодувати, що виступаю оборонцем невинности, бо мене злостило, що Альбертина, колись вельми сувора, може думати, ніби ця "манера" чимось така приваблива, така спокуслива, що навіть чесні жінки овечки вважають за шик напинати на себе вовчу шкуру. Мені хотілося, щоб жодна жінка не з'являлася більше в Бальбеку; я тремтів на думку, що до Вердю-ренів мала от-от нагрянути баронеса Пютбюс і що її покоївка, чиїх уподобань Сен-Лу від мене не приховував, може, гуляючи, дійти до пляжу й спробувати знепутити її — тільки-но якогось дня я відвихнуся від Альбертини. Коттар не потаїв від мене, що Вердюренам дуже залежить на мені і що, намагаючись не давати взнаки, ніби вони, як він сказав, уганяють за мною, вони дорого заплатили б за те, щоб я в них гостив, і я вже метикував, чи не можна, пообіцявши привести до них у Парижі всіх усесвітніх Ґермантів, домогтися від пані Вердюрен, щоб вона, знайшовши зачіпку, спровадила якнайхутчій баронесу Пютбюс.
Та що головно мене хвилювала присутність у Бальбеку Андре, то заспокійлива сила Альбертининих клятв діяла, хай по моїй душі й шастали такі думки, ще якийсь час; крім того, я знав, що невдовзі хвилювання в мене поменшає, бо Андре вкупі з Розамундою та Жізеллю мають від'їхати мало не в день найбільшого напливу і з Альбертиною їй залишалося перебути всього кілька тижнів. Ба більше: останнім часом усе, що робила й казала Альбертина, мало на меті одне: знищити всі мої підозри, якщо вони ще жевріють, або не дати їм ожити. Вона зумисне не зоставалася на самоті з Андре, при поверненні додому завжди наполягала на тім, щоб я проводив її аж до порогу, вимагала, щоб я по неї заходив, коли ми збиралися гуляти. Точнісінько так само поводилася і ніби цуралася Альбертини й Андре. І все це виразно свідчило про змову між ними, були ще й інші докази того, що Альбертина, мабуть, чи не повідомила свою приятельку про нашу розмову і попросила її якось розмаяти мої недоречні підозри.
Саме тої пори в бальбецькому Ґранд-отелі збито бучу, яка аж ніяк не могла втишити моєї тривоги. Блокова сестричка з якогось часу інтимувала з колишньою актрисою, та небавом їхні інтимні стосунки перестали їх удовольняти. їм уявлялося, що, привертаючи повсюдну увагу, вони нададуть своїм утіхам збоченського посмаку, вони хотіли зухвало жирувати перед очима цілого світу. Почалося в гральні, біля столу, де гралося в бакару, почалося з пестощів, які можна було приписати їхній ніжній дружбі. Потім вони розперезалися. Нарешті одного вечора, в великій танцювальній залі й навіть не в темному кутку, вони повелися так, ніби лежали у своєму алькові. Поблизу саме були два офіцери з жінками, і ось ці офіцери поскаржилися директорові. Спершу всі були певні, що це поможеться. Проте скарга офіцерів була марна: мешкали вони в Неттегольмі, завітали до Бальбека лише на один вечір, отже, що з них директорові — ніякого зиску. А Блоковій сестрі жодні директорові отченаші не були страшні: без її власного відома її оберігало заступництво Ниссіма Бернара. Гідне уваги, що Ниссім Бернар над усе ставив родинні чесноти. Для свого сестринця він щороку винаймав у Бальбеку пишну віллу і, хоч би куди його кликано, обідав завше у себе, тобто, можна сказати, в родинному гнізді. Зате снідати вдома ніколи не снідав. Опівдні він уже був у Ґранд-отелі. Подібно до того як інші утримують танцівницю кордебалету, він утримував кельнера, доволі схожого на вже згадуваних посильних, а також на юних ізраїльтян із "Етер" та "Аталії". Здавалося, сорок весен різниці мали б уберегти юнака від не вельми приємної близькости з Бернаром. Але як сказано у хорах премудрого Расіна:
0 Боже, скільки юній цноті
Трапляється спокус тиху путі!
Душа повинна сумніви бороти,
Аби до тебе, Господи, прийти!
Хоча молодий кельнер "здаля від світу виріс", тобто в баль-бецькому храмі-готелі, він не послухався Йоадової поради:
На злоті й статках не будуй життя.
Можливо, він виправдувався тим, що "від грішників роїться на землі". Хай би там як, хоча Ниссім Бернар і не розраховував на швидку перемогу, першого ж дня
В пориві ніжности, а може, і розпуки
До нього потяглись невинні руки.
А назавтра, коли Ниссім Бернар пішов із кельнером погуляти, "зараза близькости занапастила цноту". Відтоді життя хлопчини круто змінилося. Хоча він подавав хліб-сіль, як йому наказував метрдотель, усе його личко так і співало:
Співаймо, веселімось, друзі,
Серед квіток, серед утіх.
Короткі весни на земному крузі,
Отож-бо, не марнуймо їх!
Хто відає, куди ця путь туманна?
Чеснота, подвиги — вони були колись.
А зараз тільки радісно корись,
І буде тобі честь, і буде шана.
Тепер уже Ниссім Бернар щодня приходив снідати до Ґранд-отелю і сідав на своє місце (так сідає на своє місце чоловік у партері, ласкавець танцівниці кордебалету, тільки в цьому разі то була своєрідна балерина, яка ще чекала на свого Дега). Пан Ниссім з утіхою стежив за тим, як перед ним чи в глибині ресторану, де під пальмою панувала касирка, порається цей хлопчина, виявляючи послужливість до всіх, окрім пана Ниссіма Бернара, біля якого він уже не так упадав потому, як Бернар узяв його на утримання, — чи то тим, що, на суд юного левита, до людини, в любові якої не сумніваєшся, можна не примилятися, як до інших, чи то тим, що любов Ниссіма Бернара його дратувала, або ж із побоювання, що, як їхні взаємини відкриються, це може спалити за ним кораблі. Але, власне, ця хлоп'яча холодність радувала Ниссіма Бернара з усім тим, що за нею крилося: чи то в Бернарі озивався юдейський атавізм, чи то його радувало споганення християнського почуття, — хай би там як, а він насолоджувався цією Расіновою церемонією, нехай жидівською, нехай католицькою. Якби Ниссім Бернар справді оце був на виставі "Естер" або "Аталії", він пошкодував би, що часова відстань у цілі століття не дозволяє йому познайомитися з автором, Жаном Расіном, якого він упрохав би дати своєму опіканцеві ролю значнішу. Проте церемонія снідання не вийшла з-під пера жодного драматурга, і він мусив підтримувати добрі стосунки не з драматургом, а всього лише з директором та з Еме, щоб "молодого ізраїльтянина" було піднесено на бажану посаду помічника, а то й самого метрдотеля. Місце винаря йому вже пропоновано. Але пан Бернар умовив його відхилити цю пропозицію, бо він уже не міг би бачити щодня, як той снує по зеленій рестораційній залі, і на правах звичайного завсідника користуватися його послугами. А втіха ця була така сильна, що пан Бернар щороку приїздив до Бальбека й снідав не в себе вдома. Першу з цих вуйкових звичок пан Блок пояснював його поетичною вдачею, любов'ю до пишних барв, до вечірнього тлива, яким найкраще милуватися саме над цим узмор'ям, а другу — задавненою манією старого парубка.
Власне, помилка кревних пана Ниссіма Бернара, які не підозрювали про достеменнний мотив його щорічних наїздів до Бальбека і того, що педантична пані Блок називала "кухонним віроламством", ця помилка насправді крила правду глибшу, хай і дуже закрутисту.