О, моя неня баєчна! — вигукнув Робер, упівоберта і несвідомо перебираючи інтонації Блока, подібно до того, як він крав його думки. — Вона знає людей, про яких ніхто не чув, якихось там Сен-Фереоль (вирубуючи шелестівку в кожному складі): роз'їжджає по балах, катається в екіпажах, живе фантастичним життям. Казка!
Дукиня Ґермантська пустила горловий, хоча й сильний, але уриваний звук, схожий на вдаваний притлумлений смішок: мовляв, жарт сестринця вона схвалює, але схвалює лише з кревного обов'язку. Цієї миті лакей ознаймив, що князь фон Фаффен-гайм-Мюнстербург-Вайнінген просить переказати маркізові де Норпуа, що він прийшов.
— Попросіть його сюди, — сказала маркіза де Вільпарізіс до колишнього посла, і той рушив по німецького прем'єра.
Але маркіза зупинила посла:
— Стривайте! Показати йому мініатюрний портрет імператриці Шарлотти?
— О, гадаю, він буде в захваті! — палко відповів амбасадор, ніби йому було завидки: яка ласка чекає на щасливого міністра!
— А, я знаю, це людина добропорядна, — сказала віконтеса де Марсант, — а це така рідкість серед чужоземців. Але я маю точні дані. Це втілений антисемітизм.
Імення князя фон Фаффенгайм — у тій щирості, з якою були, як кажуть музйки, взято перші його склади, а також у спотикли-вому їхньому повторенні — зберігало розмах, награну наївність, незграбну германську "фінезію", розметану зеленастим гіллям над темно-блакитною емаллю складу "гайм",' емаллю, від якої дихало містикою вітража надрейнської церкви за тьмяною різьбленою позолотою німецького XVIII сторіччя. Поряд з іншими частинами, які його складали, це ім'я вміщало назву німецького містечка на водах, де я був дитиною з бабусею, розташованого під горою, славною тим, що там гуляв Ґете, і виноградниками, з яких пили ми в кургофі славетні вина, вина зі складовими гучноголосими назвами до пари тим епітетам, які дає своїм героям Гомер. Ось чому, щойно я почув ім'я князя і перш ніж мені згадалися ті води, ім'я це немовби змаліло, олюднилося; закуток у моїй пам'яті, куди воно врилося, здався мені простореньким, і все воно як стій зробилося для мене рідним, звичним, мальовничим, смачним, легким, чимось дозволеним, прописаним. Ба більше: тільки-но дук Ґермантський, тлумачачи, хто цей князь, перелічив деякі його титули, у моїй пам'яті зразу ж ізринула назва села, перетятого річкою, де я щовечора по завершенні процедур плив човном крізь рої комарів; а ще назва лісу, такого одлеглого, що лікар заборонив мені ходити до нього гуляти. Та й не дивина: зверхність сеньйора поширювалася на околиці, і в перелікові його титулів скупчилися ще раз назви, які на мапі позначені поряд. Так під прилбицею князя Священної імперії і конюшого Фран-конії мені відкрився лик коханої землі, де часто спинялися для мене промені шестигодинного сонця, — принаймні він був мені відкритий, поки не ввійшов сам князь, рейнграф і обранець Палатина. А тоді я дуже швидко дізнався, що прибутки з лісу та річки, залюднених гномами та ундинами, з чарівної гори, де височіє старовинний Бург, що пам'ятає Лютера і Людовіка Німецького, князь витрачає на п'ять авт "шарон", на утримання двох будинків, у Парижі та в Лондоні, на ложу в Опері, де буває у понеділок, і на ложу в "Французів", де він буває у вівторок. Побачивши його, я не подумав, — та він і сам у це мало вірив, що він чимось різниться від таких самих багатіїв такого самого віку, як він сам, але не такого поетичного родоводу. Він був людиною тієї самої культури, тих самих ідеалів, він дорожив не своїм становищем, а тими благами, які воно йому давало, і мав у житті одну-однісіньку амбіцію: стати членом-кореспондентом Академії моральних і політичних наук; це й було причиною його приїзду до маркізи де Вільпарізіс. Князь, чия дружина очолювала найза-критіший гурток у всьому Берліні, намагався добратися до маркізи не для того, щоб мати доступ до її дому. Спонукуваний марнославством, він уже кілька років поривався потрапити до Інституту, але, на своє нещастя, ніяк не міг набрати більше як п'ять академіків, схильних голосувати за нього. Він знав, що маркіз де Норпуа має не один, а принаймні десять голосів, і до них він, пішовши на переговори, міг би з'єднати ще кілька. Познайомившися з маркізом у Росії, де вони обидва були послами, князь являвся до нього в Парижі і всіляко уласкавлював. Але даремно князь прислужувався маркізові, вибивав для нього російські ордени, цитував його в артикулах про закордонну політику — він мав до діла з невдячником, з тим, хто всі ці його підходи, очевидно, за ніщо мав, бо він для нього і за холодну воду не взявся, навіть свого голосу йому не пообіцяв! Певна річ, маркіз де Норпуа приймав князя незмірно поштиво, навіть, не бажаючи завдати йому зайвих клопотів, "сам прибився до його порогу", а коли тевтонський лицар бовкнув: "Мені б хотілося стати вам за колегу", він переконано відгукнувся: "О, я був би щасливий!" Звісно, якийсь простак, як от доктор Коттар, сказав би собі: "Ну ось, він сидить у мене, йому залежало на тому, щоб прийти до мене, бо він вважає, що я фігура вища за нього, запевняє, що буде щасливий, якщо мене оберуть академіком, — він же, до лиха, відповідає за свої слова, — і, зрозуміло, він не пообіцяв проголосувати за мене лише через те, що йому це не спало на думку. Каже, що я людина авторитетна, мабуть, вірить, що до мене все з неба падає, що я матиму стільки голосів, скільки захочу, і тільки тому не пропонує мені свого голосу, але тільки-но я притисну його до муру і скажу в живі очі: "Ось про що я хотів вас попросити: проголосуйте за мене", — він неодмінно проголосує". Але князь фон Фаффенгайм простаком не був; він був, як висловився б доктор Коттар, "тонкий дипломат", і він знав, що маркіз де Норпуа дипломат не менш тонкий, свідомий того, що, проголосувавши за кандидата, він його втішить. Послуючи в різних країнах, а згодом ще й міністр чужоземних справ, князь на користь своєї держави, а також на свою власну, як оце тепер, вів розмови, знаючи загодя, що ось про це можна пробалакатися, а оце треба тримати за сімома замками. Хто як не він знав, що дипломатичною мовою говорити з ким означає пропонувати. І він вистарався для маркіза де Норпуа на стрічку святого Андрія. Але якби йому довелося здати справу своєму урядові з розмови, проведеної потім з маркізом де Норпуа, він міг би сформулювати її в депеші: "Я зрозумів, що обрав хибний шлях". Бо як тільки князь знову заговорив про Інститут, маркіз де Норпуа відповів у попередньому дусі:
— Я був би вельми, вельми радий за моїх колег. Я певен: вони справді потішені тим, що ви про них думаєте. Ваша кандидатура дуже цікава, хоча і дещо незвична. Академія, ви самі здорові знаєте, страшенна рутинерка, вона сахається всього, що лунає ледь по-новому. Особисто я цього не схвалюю. Я не раз і не два доводив це до відома колег. Одного разу з мого язика, прости мене, Боже, і помилуй, мало не зірвалося слово "брезклі", — мовив маркіз, знічено осміхаючись, упівголоса, майже набік, наче на сцені, і його блакитні очі так і блимнули, — так старий актор підглядає, чи справив він вражіння. — Розумієте, пане княже, мені б не хотілося наражати таку значну особу, як ви, на неминучу поразку. Краще почекати, поки мої колеги перестануть бути такими назадниками. Але повірте мені: тільки-но повіє чимось новим, трохи живим у цій колегії* яка скоро зійде на якийсь некрополь, ледве я відчую, що у вас появляться шанси, я перший скажу вам про це.
"Стрічка святого Андрія через плече — помилка, — помислив князь, — перемовини не посунулися ні на йоту, він прагнув чогось іншого. Я не на ту кнопку натиснув".
Така манера висловлюватися для маркіза де Норпуа, вихованця тієї самої школи, що й князь, була звична. Якась несвітська педантична пошана, з якою норпуанські дипломати ставилися до офіціозної, майже безглуздої мови, може здатися кумедною. Але їхня дитинність має якийсь підклад: дипломати знають, що на терезах, які підтримують європейську і всяку іншу рівновагу, звану миром, добрі почуття, гарні слова, заклинання важать небагато, і що справжня, відчутна, замашна вага залежить від чогось іншого: від можливосте супротивця (як він досить сильний) вволити чиюсь волю шляхом обміну. З такими істинами, неприступними для людей геть безкорисливих, як-от моя бабуся, маркіз де Норпуа і князь змагалися часто. Послуючи в таких країнах, до війни з якими ми бували за три чйсниці, маркіз де Норпуа, потерпаючи за можливий грізний поворот подій, добре знав, що цей поворот личкується не під словом "мир" і не під словом "війна", а нібито під найпростішим, найстрашнішим чи найбла-гословеннішим, що його дипломат одразу розшифрує і відповість на нього, щоб не уйняти чести Франції, іншим словом, таким самим простим, у якому міністр ворожої держави як стій прочитає: "війна". І навіть, за давнім звичаєм, як-от звичай уперше зводити наречених на виставі у театрі Жімназ, ніби вони побачилися випадково, діалог, під час якого доля продиктує слово "війна" або ж "мир", зазвичай відбувається не в кабінеті міністра, а на лаві в якомусь курґартені, де міністр і маркіз де Норпуа обидва ходили до цілющого джерела випити по шклянці мінеральної води. Ніби з мовчазної угоди вони сходилися в пору процедур і спершу прогулювалися удвох, причому і той і той відали, що ця прогулянка, попри її позірну невинність, така сама трагічна, як наказ про мобілізацію. Отож і в справі приватній, у справі кандидування до Інституту, князь послуговувався тією самою системою індукції, виробленою ним протягом своєї кар'єри, тим самим способом читання крізь символи, нашаровані один на одного.
Певна річ, не лише моя бабуся і ще кілька душ, на неї схожих, не розумілися на такій рахубі. Половина роду людського, чиє ремесло передбачає дотримання розкладу, така сама темна, як моя бабуся, хіба лиш у бабусі ця темнота спричинялася її цілковитою безкорисливістю. Треба спуститися аж до тих, хто живе на держиві, чоловіків чи жінок, і тоді з'ясується, що їхній рушій у найневинніших, як глянути, учинках і словах — інтерес, життєва конечність. Хто з чоловіків не знає: коли жінка, якій він збирається дати гроші, кидає: "Не говорімо про гроші", то на її слова треба зважати, як у музиці зважають на "порожній такт", а як від неї він потім почує: "Ти мене добив, ти мене тільки дурив, мені вже несила", то має зрозуміти цю заяву так: "Інший пропонує їй більше".